Після вікопомної облоги Галича 1387 року на теренах нашої області було відносно спокійно доволі тривалий період.

Лише наприкінці ХV століття Прикарпаття знову стало ареною кривавих протистоянь, пише Репортер. поляки

Молдавська «весна»

У 1490-1492 роках на Прикарпатті вирувало повстання Мухи. Свою назву воно отримало через чи то прізвище, чи то прізвисько ватажка. У Буковині, що належала молдавському князівству, Муха сформував дев’ятитисячне селянське військо, вдерся на польське Покуття і почав громити замки й міста.

Радянські історики, на чолі з академіком Володимиром Грабовецьким, причинами повстання вважали «посилення феодального визиску та покріпачення селянства». Виникає питання, чого раптом молдавські селяни занепокоїлися важкою долею польських колег? Чому повсталі не штурмували замки Буковини, а поперлися за кордон?

Сучасні історики відійшли від позицій класової боротьби і розглядають повстання у політичному аспекті. Відносини між Польщею та Молдавією були досить напруженими. Взимку 1489 року молдавський господар Стефан ІІІ спробував захопити Покуття, але похід завершився нічим.

Тоді він навербував голоти, озброїв, поставив на чолі нікому не відомого авантюриста Муху і відправив через кордон. Офіційно Стефан був до вторгнення не причетний – це селяни-добровольці самі взялися боротись за волю польських братів. Загалом дії Мухи підозріло нагадують «подвиги» Гіркіна у 2014 році на Донбасі.

Першим ділом «повстанці» зайняли прикордонну фортецю Снятин. Регулярних військ на Покутті не було, основна армія разом з королем пішла в Угорщину, тому край виявився беззахисним. До того ж, до Мухи охоче приєднувався місцевий люмпен, ласий до грабунків. Навіть шляхтичі Березовські поповнили ряди «ополчєнцев». Незабаром молдавани захопили Коломию і Галич.

Польський король скаржився молдавському послу, що загарбники вбили багато купців, спалили та сплюндрували міста, взяли багату здобич, викрали коней та худобу. Той робив великі очі та казав, що «нас там нєт».

Після здобуття Галича військо повстанців попрямувало на північ. Тим часом король наказав скликати загальне ополчення шляхти Руського воєводства, командування над яким доручив галицькому старості Миколі Ходецькому. Той зібрав війська під Бібркою та у вересні 1490 року пішов на «повстанців». Зійшлися вони біля Рогатина, військо Мухи було розбито вщент. Вони втратили 1600 людей, багато вояків під час відступу втопилось у Дністрі. Правда, сам Муха вижив, ще й встиг перед битвою відправити частину награбованого до Молдавії.

Наступного року «повстанці» повернулися на чолі з Андрієм Борулом.

Сучасники припускали, що це був той самий Муха. Цього разу поляки розбили їх під Галичем, а невдовзі схопили й стратили ватажка.

Цікаву трактовку цих подій дає чернівецький історик Олексій Балух. Він пише, що Молдавія була васалом турецького султана і сплачувала йому данину. Для маленького князівства це був важкий тягар, тож Стефан ІІІ і вирішив закрити діру в бюджеті за рахунок награбованого в Польщі.

Вікторія гетьмана Тарновського

Після повстання Мухи стосунки між країнами вкінець спаскудились і було кілька польсько-молдавських війн. У 1502 році Стефан ІІІ навіть захопив усе Покуття з Коломиєю, але через чотири роки польські дипломати змогли повернути втрачений край.

У 1527 молдавський престол зайняв позашлюбний син Стефана Петро IV Рареш, якого ще називали Петрилою. Притлумлений турецькими податками господар пішов по стопах тата і в грудні 1530 року знов зайняв Покуття. Відбивати території король послав свого найкращого полководця – великого коронного гетьмана і майбутнього засновника Тернополя Яна Амора Тарновського.

До серпня поляки відновили контроль над Прикарпаттям і Тарновський вже хотів вертатись до Львова, але довідався, що йде Петрило з військом.

Молдавани осадили Гвіздець, де тримала оборону жменька солдат. Вважаючи, що то головні сили Рареша, Тарновський ударив усією своєю армією та 19 серпня розгромив ворога. Втім, з’ясувалося, що то був лише авангард, а основне військо господаря рухалося позаду.

Гетьман відступив до Обертина, де заклав укріплений табір: окопав ровами та з’єднав по квад­рату ланцюгами вози. 22 серпня підійшов Петрило, і почалася одна з наймасштабніших битв, які бачили наші терени.

Поляки мали близько 5,5 тисячі жовнірів і 12 гармат. Військо молдавського господаря перевершувало противника втричі – десь 17 тисяч легкої кінноти й півсот­ні гармат. Але кількість у битві – не головне!

Дочекавшись, поки основні сили Петрили втягнуться в бій на правому фланзі, Тарновський несподівано провів контратаку на молдавські батареї та захопив їх. Польські піхотинці розвернули гармати у бік ворога та відкрили вбивчий вогонь. Відтак гетьман повів свої війська у загальний наступ. Молдаван охопила паніка, втікаючи, вони потрапили у болото Солонець, де потонуло багато вершників разом із кіньми.

Перемога була повною – втрати противника становили 7746 вояків лише убитими. Поляки не дорахувались 256 бійців, натомість захопили 1000 полонених, прапори та всю молдавську артилерію. Петрило отримав кілька поранень, втопив коня у болоті, але утік.

Наступного року сторони уклали мир, і більше молдавани на Покуття не пхалися.

Три відважних ротмістри

У 1594 році величезна татарська орда під проводом хана Газі Гірея ІІ вдерлася на Прикарпаття з боку Молдавії. Історики налічують від 20 до 30 тисяч кримчаків, плюс кілька десятків тисяч кіннотників Ногайської орди.

Татари поспішали в Угорщину, де мали з’єднатися з турками і разом воювати проти австрійців. Найкоротший шлях лежав через Покуття, де майже не було регулярних військ.

Наче гарячий ніж крізь масло, пройшли татари Прикарпаттям, майже не зустрічаючи опору. Втім, кілька геройських епізодів таки було. Греки пишаються 300 спартанцями, які героїчно загинули під Фермопілами. У нашому випадку героїв була сотня, частина з них вижила, а бій відбувся в Єзуполі. Щоправда, тоді село називалося – Чешибіси.

Чи не єдиними боєздатними польськими підрозділами Покуття були три кавалерійські роти Якуба Потоцького, Якуба Корицінського та Яна Шуцького, загалом десь сотня вершників. Напасти на татарське військо було самогубством, тому ротмістри не вв’язувались у сутички, спостерігаючи за нападниками.

Тим часом події розгорталися стрімко.

2 липня 1594 року орда здобула Снятин, Коломию, Обертин і Жуків. 3 липня – Тлумач і Нижнів. Біля останнього, на переправі через Дністер, Корицінський і Шуцький влаштували засідку, де знищили невеличкий татарський загін. Після перемоги ротмістри відступили до Чешибісів, що належали Потоцькому.

Татари 4 липня пограбували околиці Тисмениці, а саме містечко спалили. Наступного дня голов­ні сили орди оточили замок у Чешибісах і пішли на штурм. Люди Потоцького стояли насмерть. Вони розуміли, що татари не мають часу на тривалу облогу і мали шанс дати гідну відсіч, але стався прикрий випадок.

Один з пахолків Потоцького, заряджаючи гаківницю, випадково впустив тліючий гніт у бочку з порохом. Сильний вибух зруйнував вежу та спричинив потужну пожежу. Поляки отримали невеселий вибір – або згоріти у дерев’яній фортеці, або спробувати пробитися до Дністра.

Потоцький посадив залишки гарнізону на коней, наказав відчинити браму і з криком «Єзус, дай поле!» пішов у останню атаку. В жорстокій рубці поляки подолали два кілометри до ріки та форсували її. Далі татари їх не переслідували.

Через два роки Якуб Потоцький повернувся і відбудував спалене село. Тоді ж він перейменував його на Єзупіль, як подяка Ісусу, який врятував його від загибелі.

Далі буде.

Іван Бондарев