Іноді стара фамільна хата може зробити справжню революцію у родині і навіть у всьому селі. Як це й сталося у Чесниках. Тепер люди сюди їдуть, аби побачити найчистішого мельника, полежати біля особливого храму на місці капища, скуштувати живі олії і сир, зроблений за швейцарською технологією.
Врятували квіти
У Чесники ніколи не їздили туристичні автобуси. Аж поки тут не оселилася родина Росоловських п’ять років тому.
Першою приїхала пані Галина. Жінка пів життя була в Києві, працювала в комітеті Верховної Ради. Звісно, вертатися в рідні Чесники навіть гадки не мала, але дуже захворіла мама. Донька забрала стареньку до себе в столицю, однак та страшенно тужила за домом. Пані Галина мусила все покинути і переїхати в село, в давню мамину хату.
«Перших кілька місяців я пухла від плачу – дуже важко звикала до нових умов, – розповідає вона. – А потім почала садити троянди. Три сотні троянд і ще стільки ж кущів гладіолусів. Мама так любила квіти – я хотіла, аби вона любувалася. Ці квіти і мене врятували. Через два роки я зрозуміла, що вже нікуди звідси не хочу їхати. Тепер це мій рай».
Тоді якраз Галинин чоловік Михайло повернувся з війни, теж у Чесники. Невдовзі і донька Роксолана приїхала. Вона працювала в Чехії на хорошій посаді в туризмі, але через карантин все стало. Так фамільне обійстя у Чесниках зібрало всю сім’ю докупи.
«Тато дуже підірвав здоров’я на війні, – розповідає Роксолана. – На таблетки йшло купа грошей, і ніякого толку. Аж поки ми вдома не почали робити лляну олію. Вже через тиждень йому стало легше, а потім узагалі все минулося. Так з’явилася ідея виробництва олій холодного тиснення, аж сім видів. Ми розробили бренд «Опільські олії», обладнання знайшли у Німеччині, сировина – свіжа й українська, лиш кунжут – з Індії».
Сім’я також хотіла засіяти лавандове поле, зробити фотозону. Зверталися в сільську раду, аби виділили ділянку, яка належить татові як учаснику АТО. Але там місцеві депутати відрізали, мовляв, нащо йому тієї землі – він уже й так своє віджив. І не дали.
Перспектив, хоч греблю гати
Коли Росоловські сюди переїхали, село було дуже занедбане, церква розграбована, повно хат стояли покинуті, нікому нічого не треба… Хоча перспектив тут, хоч греблю гати.
Чесники – одне з найдавніших сіл у Рогатинському районі, відоме ще з ХІІІ століття. Роксолана взялася за розкрутку села, каже, дуже не хоче, аби Чесники перетворилися на занедбаний хутір. Тепер кожних вихідних сюди приїжджають туристи.
Тут є на що подивитися: стара унікальна церква, збудована на місці сили, інша церква, за котрою тягнеться міх цікавих історій, електричний млин, який так добре меле, що зі своїм зерном сюди з’їжджаються мало не з усієї області. І, звісно ж, гастротур: живі олії Росоловських і сироварня місцевого жителя, де все роблять за швейцарською технологією.
Церква-воїн
Аналогів цій церкві в Україні навряд чи можна знайти. У селі її називають старою або церквою-воїном, адже це найдавніша кам’яна споруда оборонного типу в західному регіоні. У храмі є підземний хід глибиною до 15 метрів, який розходиться у дві частини села. В цьому підземеллі ховалися люди під час нападів татар. Один хід вів до панського маєтку, тепер там приватні склади, а інший – до лісу. Хід порятував не одне покоління.
«Колись мій тато туди спускався, – розповідає Роксолана. – Знайшов стару друкарську машинку і гільзи».
Точна назва храму невідома. У селі кажуть – церква Вознесіння Господнього, а в різних наукових джерелах – храм святого Михаїла або Миколая Чудотворця. Щодо часу будівництва теж багато суперечностей. Спершу його вважали храмом XVI століття, потім дослідники називали XIV століття, а тепер йдеться про ХІІ. Це пам’ятка архітектури національного значення, однак ніхто не знає, де ділася документація.
«Цю частину Рогатинщини мало досліджували, бо всі кошти завжди спрямовували на вивчення Крилоса», – пояснює Роксолана.
На місці храму колись було капище, присвячене богу сонця Хоросу. Туристи досі це відчувають, декотрі навіть лягають на землю біля церкви – аби набратися сили.
На подвір’ї коло храму є кілька старовинних кам’яних хрестів, розмальованих солярними знаками – символікою, що позначає сонце і втілює світло. Один із хрестів, припускають, є присяжним, тобто тим, на якому давали присяги. Весь хрест розписаний старослов’янською мовою. А в нижній його частині навіть написане прокляття: йдеться про те, що коли людина не дотримається присяги, то нехай тричі буде проклята.
Майбутнє цієї церкви невизначене. Будівля потроху розсипається. Іконостас XVIІІ століття у стилі українського бароко взагалі розграбований. Зосталися залишки двох ікон.
«Навряд чи хтось із місцевих вкрав, – каже Роксолана Росоловська. – Люди в селі все-таки мають страх перед Богом. Всі знають історію про жителя Чесників, котрий у радянський час знищував у селі хрести, топтав Євангеліє… Потім обидві його внучки народилися з інвалідністю – ні одна, ні друга досі не ходять».
Церкву треба зберегти будь-якою ціною, адже тут молилися понад 30 поколінь. Музей у цьому храмі міг би стати туристичною принадою для всієї області. Але спершу треба відновити будівлю. Для держави то не є великі гроші.
Нова церква
Ще одну церкву в Чесниках називають новою, бо збудована лише століття тому. Йдеться про храм Архистратига Михаїла. Не менш цікавий.
Коли стара церква стала затісна, люди захотіли побудувати ще одну – більшу. Місцевий багатій пан Мелінський виділив шмат землі, однак аж на пагорбі. Люди самі розкопували і рівняли ту ділянку. Гроші збирали всім селом. Проєкт замовили у відомого архітектора Василя Нагірного.
Нарешті в 1906 році почали будувати. Кожен камінь мав свій номер і своє місце, де повинен стояти. Але потім зчинився скандал. Підрядник, вивівши церкву до вікон, вкрав усі кошти і втік за кордон. Люди ще раз збирали гроші, тому храм завершили аж у 1914-му.
«До речі, підрядник прихопив з собою не лише гроші, але й місцеву красуню Оленку, – розповідає 75-річний паламар Михайло Слободян. – Вона лишила свого благовірного чоловіка, дітей, і з коханцем подалася до Відня. Дівчина була геть юна, її видали заміж ще в 13 років. Люди сміялися з того, як одного разу чоловік її ніде не міг знайти, а та з ровесницями в піску бавилася в ляльки».
Так ось, коханці-втікачі любилися в Австрії, поки не закінчилися гроші. А тоді Оленка вернулася додому. Пішки. У селі її простили, чоловік прийняв назад.
Це була єдина жінка в Чесниках, яка курила папіроси. Пішла помагати місцевій єврейці-акушерці Естер. Навчилася всього коло неї. У 40-х, коли в Рогатині німці винищували євреїв, Естер втекла до Америки. А Оленка продовжила акушерську справу в Чесниках. Всі діти, котрим помогла народитися, потім при кожній зустрічі цілували їй руку – була така традиція.
Оленчина хата стояла на самісінькому початку села. Всі, хто йшов на автобус чи з автобуса, минали ту хату. Жінка любила сидіти на лавці коло свого обійстя і хотіла говорити з усіма перехожими. У кожного мусила бодай щось запитати. Нема вже її – померла у 1978-му.
Взагалі новій церкві не дуже щастило. Під час ремонту в 90-х звідси щезла давня позолочена ікона, яку колись перенесли зі старого храму. Ніхто нічого не бачив і не знав. Принаймні так казали. Хтось говорив, що ікону взяли на реставрацію, і з кінцями по сей день.
Паламар Михайло знає ще цілу кіпу історій. Наприклад, про хрест тверезості, що на храмовому подвір’ї. На початку минулого століття в Чесниках люди дуже пиячили. Річ у тім, що в селі були і гуральня, і броварня, і корчма. Доходило до того, що чоловіки віддавали власникові корчми своїх коней, а натомість тиждень безпробудно пиячили в шинку, навіть не виходячи надвір. Там і спали на лавці. Дружини лиш приносили їсти, бо закуска в корчмі була дуже дорога – чоловіки могли пропити геть всю господарку. Так людей туди і заманювали: горілка – дешева, а їжа – дорога.
Зрештою священники збунтувалися, встановили хрест тверезості і змушували людей присягати, що більше не пиячитимуть. Помогло.
Потім почалася війна, чоловіки пішли на фронт, а дружинам платили за них гроші. Жінки скинулися коштами, вигнали власника клятої корчми, викупили її й облаштували там читальну залу і будинок культури.
Церква по сьогодні зберегла свій автентичний вигляд. «Зараз ми добиваємося, аби їй дали статус історичної пам’ятки», – каже Роксолана Росоловська.
Млин добре меле
Електричний млин у Чесниках цікавий вже тим, що досі діє. Ще з середини минулого століття. Селяни будували його просто за трудодні.
Тепер млин належить підприємцю. Люди приїжджають зі своїм зерном навіть з Тернопільщини – настільки добре млин меле.
Тут за всім пильнує мельник Михайло Наконечний. Любить показувати, як працює млин – туристи сюди часто приходять, більшість ніколи того не бачили. Але найдужче дивуються, що порохів нема і мельник такий чистий, аж блищить: у попрасованих штанах і білюсінькій сорочці. Кажуть, так не буває. У Чесниках буває.
Такої стерильної чистоти, як у пана Михайла, певно, немає навіть у хаті в найліпшої господині в селі. «Не раз буває, що дуже важкий день, я сильно змучений і вже не годен прибирати, – каже він. – Тоді обов’язково приходжу вдосвіта, аби все вимити. Ну, не можу інакше, такий маю характер».
Мельник – ще той естет. У підсобці на столі у нього завжди стоїть ваза з квітами. А взимку вазони. Чоловік обожнює квіти, найбільше – троянди. Над столом – старовинна ікона, бачила не одне століття.
Мельник каже, обходити цей млин не важко, ось тільки гудить дуже. Зараз мало роботи, бо не сезон, але ось-ось усе закипить: від ранку до вечора знову гудітиме.
Наталя МОСТОВА | 
