Напевно, багато франківців заходили у невеличкий фотосалон «Рембрандт» на Січових Стрільців, 16, аби зробити фото. Нині таких фотоательє в місті обмаль.
Але «Рембрандт» – єдиний, що має давню історію, пише Репортер.
Ім’я має значення
У фотосалоні зустрічаємося із захеканою власницею – Світланою Пронь. Жінка якраз прибігла з вулиці та вже з порогу починає розповідати, чим живе салон.
«Ми сюди зайшли у 2002 році тільки тому, що це приміщення ніхто не хотів, – говорить Світлана. – Усі, хто рахував свої гроші, то навіть не хотіли за таке братися, бо треба було вкласти чимало. У підвалах по коліна фекалій, стіни з грибком. Ми три трактори сміття звідси вивезли!».
Каже, для неї це місце було важливе, адже займалася фотографією й хотіла відродити її саме тут, де вона була ще з початку минулого століття.
А фотобізнесом пані Світлана зайнялась у 1990 році. Любила фотографувати та якось випадково захоплення переросло у заробіток. Коли в Україні з’явилася торгова марка Kodak, фотолабораторії, друк фотографій, то вони одними з перших це починали та розкручували у місті.
Коли зробили ремонт, то почали думати над назвою. Каже, крім «Ракурсу», який тут був у радянські часи, більш нічого не знали. Інтернету не було, де можна знайти все й одразу.
«У мене був цілий список різних назв, – розказує власниця. – Хотіла щось гарне, цікаве, оригінальне. Але до нас зайшов краєзнавець Михайло Головатий, приніс газету, де була його стаття. Читаю в одному абзаці, що на вулиці Яна Собєського відкрився заклад фотографічний – «Rembrandt». Тоді у мене відпали всі сумніви».
Далі, крім назви, історичному місцю пані Світлана повернула й майже автентичну вивіску. Також шукала у різних джерелах. Каже, фото самої вулиці з різних ракурсів є зо два десятки. А от, аби видно було вивіску фотосалону, – жодної. Втім, знайшли. Одразу замовили нову вивіску, бо досі просто був готичний шрифт і портрет Рембрандта. Нова висить уже три роки. Але, за словами пані Світлани, не дає спокою Муніципальній інспекції. Там кажуть, що встановлена без дозволів. Хоч у неї все є, але ЦНАП не приймає, бо ж вивіска – іноземною.
Кожен сам собі фотограф
У фотосалоні «Ракурс» пані Світлана була лише раз. Згадує, що там їй зробили дуже невдале фото.
«Мені Степан Назаренко гарні фотографії робив. О, у нього вони були розкішні! – говорить Світлана Пронь. – Ті дуже подобалися, а ця ні, бо якось сиділа криво. Ще досі багато старих людей приходить, розказують, що тут дітей до фотографії приводили, пам’ятають, хто там працював».
На стіні у «Рембрандті» багато художніх фотографій, портрети, сімейні. У них також донедавна була фотостудія, але скоротили. Власниця каже, що зараз кожен сам собі фотограф і такої потреби вже нема.
«Ми лише пристосувалися до вимог часу і допомагаємо людям довести до досконалості їхні фотографії, – усміхається пані Світлана. – Робимо цифрову обробку, фон поміняти, відреставрувати. І фото на документи нікуди не ділися. До цих треба підходити дуже скрупульозно. Якщо, не дай Боже, на візу сфотографувати не з тими пропорціями, які треба, то просто завернуть».
Ще часто приходять роздруковувати фото. Зазвичай чомусь найбільше таких замовлень влітку, до зими менше. І цікаво, що зараз знову стають популярними плівкові фотоапарати.
Іграшки роблять чудеса
У приміщенні багато м’яких іграшок. Вони повсюди. Ці забавки часто помагають фотографувати дітей, точніше фокусувати їхню увагу.
«Працювати з дітьми дуже тяжко. Аби увійти в довіру, треба докласти зусилль. Вони бояться страшенно! – говорить Світлана Пронь. – Дитині треба щось таке показати, аби її зацікавити. От, у нас є зайчик, який може робити чудеса. У нього по-різному загинаються вушка і можна робити різні емоції. Отого альфа у нас завжди хочуть відкупити».
А ще недавно тими іграшками була прикрашена вітрина. Перехожі завжди зауважували! Наприклад, тигра у камуфляжі й касці і те, що біля кожної іграшки зброя.
«Ми так зробили спеціально, коли почалась війна, – розповідає власниця. – Це єдине, що ми могли зробити, аби донести, що в країні твориться».
До речі, на видному місці фотосалону подяка від батальйону ОУН за допомогу. Пані Світлана розказує, що військові часто до них приходили, бо перші, кого бачили у центрі міста, де можна швидко зробити фото.
«А скільки разів було таке, що просто фотографували хлопців в окопах і пересилали нам, аби ми обробили, поміняли фон, щоб людина могла отримати посвідчення, – пригадує Пронь. – Тоді на початках це було важливо, адже завтра людина могла бути поранена».
Зараз вітрина у ретростилі. Тут грамофон, старий фотоапарат, креденс і багато старих фото, переважно копій. Їх часто у страшному стані приносять, аби врятувати. З дозволу власників салон лишає собі копії.
«Маю таке весільне фото, де жінка у красивій сукні, а на голові капелюшок з пір’ям, – пригадує пані Світлана. – Хтось приніс і ми зробили копію. Моя знайома якось побачила і зойкнула, мовляв, це ж моя прабабця! А в неї було лише малесеньке фото».
Забудовник поклав око
Але не так усе душевно у «Рембрадті». Три роки тому до пані Світлани почали приходити різні представники забудовників, аби продала приміщення чи обміняла на якесь інше. Не хоче і не може, адже болить їй це місце і будинок, бо то історія.
«Коли ми сюди прийшли, ще ніхто не зазіхав, бо не було того забудівельного буму, – говорить жінка. – А тут почали одні лізти, потім другі. Пан Луцький заліз би з радістю, ще й Бойко скрегоче зубами. Бачите самі, він тут близько».
За цю архітектурну пам’ятку жінка воює вже кілька років і не ведеться на обіцяні квартири. Каже, їх таких з будинку є декілька. Решта повелися ще й косо дивляться на неї, бо заважає.
Пані Світлана витягує товстезну папку з різними документами, відписками, заявами. Каже, то лише одна, вдома паперів ще більше.
З 2015 року вона отримує лише обіцянки. Спершу, що будинок внесуть у перелік першочергових об’єктів на реставрацію, а потім кожного року відписували, що внесли. Треба чекати, але й далі нічого не роблять.
«Певно, якийсь забудовник око поклав. Приходили різні люди, шантажували, погрожували, пропонували золоті гори. Хотіли, аби я продала. А я не хочу іншого приміщення – тут має бути «Рембрандт». Це історична будівля, пасаж Єгера, тут надавалися фотопослуги, і я хочу, аби воно так було й надалі, аби будинок зберігся».
Жінка навіть готова взяти дольову участь у реставрації, тобто виконати свої обов’язки як власниця, згідно з законом про охорону культурної спадщини. Каже, є з верхнього поверху жінка, поруч власники ломбарду та мешканці квартир з іншого крила також не проти це зробити, але…
«Я коли їду в Будапешт, Відень чи ще кудись, по приїзді звідти плачу. У мене десь тиждень стрес, – говорить Світлана Пронь. – Як там оберігають пам’ятки, як вони над ними трясуться і пишаються! Приїжджаю сюди, де все руйнують, і не можу зрозуміти – чому так? Чому це роблять самі свої?! Не можна так, бо все, що зараз хоч якось збереглося, через років 20 буде лише на фото».
Світлана Лелик, Репортер |
