16 листопада 2017 року на фасаді загальноосвітньої школи №13 (вул. Галицька, 71) відкрили пам`ятну анотаційну дошку на честь славної української родини Заклинських. Цей рід відомий далеко за межами Галичини і навіть України. У родині Заклинських були представники різних професій: священики, педагоги, письменники, фольклористи, журналісти. Як добровольці, в лавах січового стрілецтва та Української галицької армії виборювали незалежність України.
Перегорнімо сторінки історії Галичини і спинімося на добі, в якій жила і творила одна з українських династій – шанована сучасниками родина Заклинських. Пригадаймо собі хоч би атрибути зовнішнього вигляду міщан у ті вже далекі від нас часи, що їх з доброю усмішкою згадує найстаріша генерація: довгі, до самих стоп, сукні, розмашисті вахлярі, широчезні капелюхи, облягаючі чоловічі шлюсроки, високі штивні ковнірці, фраки з циліндрами, мистецькі пелерини і хвацько закручені вуса кавалерів…
Про родину Заклинських знають не лише в Україні, а й за її межами. З цього роду вийшли священики, посли, письменники, журналісти, педагоги. Древо генеалогії (родоводу) Заклинських пустило коріння і в Галич, і в Товмач (Тлумач), і в Станиславів (Івано-Франківськ), і в Богородчани… Словом, життя і діяльність цієї шанованої сучасниками родини міцно пов’язані з нашим краєм, тож вона являє собою цікавий феномен, що потребує ретельного дослідження. До речі, під час панування в Україні комуно-більшовицької тоталітарної системи діяльність Заклинських замовчувалася, про них, як і про інших борців за Україну, не згадували.
Відомості про основні події життя колишнього Станиславова знаходимо в томі «Станиславів», який видано у Варшаві 1890 року, в часі написання о. Олексієм Заклинським (1819-1891) своїх «Записок пароха Старих Богородчан». «Записки…» ж ті мали велике історичне значення не тільки для діяльності української Церкви на Прикарпатті, а й для всього політико-громадського і культурного життя Галичини. Отець Олексій мовою своїх спогадів та документів, на основі архівних джерел, історично правдиво відтворює події ХІХ ст. в Галичині, і зокрема на Прикарпатті.
Олексій Заклинський народився в день святого Олексія 17 (27) березня 1819 року Божого. Його батько Онуфрій (1777-1832) був парохом у с. Озеряни (тепер Тлумацького району). Мати Марія – з дому Туркевичів, померла 1829 р. Батько пережив її лише на два роки – помер під час епідемії холери. Після їх смерті залишилося восьмеро дітей – п’ять синів: Гнат, Олексій, Михайло, Іван і Теофіл і три дочки… Одна з них, Софія, ще за життя батьків вийшла заміж за отця Андрія Щуровського, пароха з Вовчківців. А п’ятеро її братів і дві сестри ще малолітніми залишилися сиротами і майже без майна.
Перед смертю батька діти були вдома на канікулах. Найстарший син Михайло закінчив четвертий клас гімназії в Станиславові, Ігнатій і Олексій – 2-й клас гімназії. А наймолодші, Іван і Теофіл, ще вчилися в нормальній народній школі у Станиславові. Уже відчуваючи близький подих смерті, батько закликав до себе Олексія і в присутності двох його сестер мовив хлопцеві такі пам’ятні слова: «Тобі, Олексію, наказую, щоб ти вчився і був священиком, бо як не будеш священиком, то на другім світі буду з тобою суд мати». Після цих слів батько помер.
Згодом зібралися рідні й друзі покійного, аби врадити, що ж робити з іншими дітьми-сиротами. Щирим другом батька був отець Іван Цукровський з Олеші. При цій розмові були присутні лише дві дочки Заклинських, а п’ятьох синів перед тим попросили вийти з кімнати. Брати побігли в сад, а 12-літній Олексій залишився у бічній кімнаті – за зачиненими дверима прислухався до слів дорослих…
Сестер вирішив прийняти у свій дім отець Андрій Щуровський. Олексія, що мав найбільший талант і найкраще вчився, якому батько перед смертю заповідав стати священиком, вирішили послати продовжувати навчання. Коли ж хлопець почув про майбутню долю трьох менших братів, то вбіг до кімнати і закричав крізь сльози: «Ви хочете моїх братів до ковалів і шевців віддати? Не буде цього! Не хочете їх утримувати в школах, то і я не хочу вашої підтримки і не допущу, щоб я вчився, а вони всі чоботи шили!..»
Старшим братом Михайлом Олексій не журився, бо той, не маючи охоти до науки, ще за життя батька просився до війська, а з постанови татових друзів був такий задоволений, що таки на другий день вступив до уланів (вид легкої кавалерії). Але доля молодших братів, які хотіли вчитись, не давала Олексієві й на хвилинку спокою. Він весь час думав, як то один брат буде ковальським міхом вогонь роздувати, другий – дратви сукати, а третій – чужу дитину колисати.
Запалилися його молодий розум і серце – вирішив чимскоріше тікати з Озерян у Станиславів та шукати собі лекції для прожитку, а при тому думати про своїх молодших братів. Не маючи більше грошей, лиш один сороківець на прожиття, Олексій тільки купив собі хліба, з’їв шматочок, а решту заховав у густих корчах тодішнього міського саду «Краттерівка».
…Хлопчина переночував, а точніше просидів у саду три ночі. На четвертий день вранці, почувши дзвін латинського костьолу, що закликав на Службу Божу, Олексій поспішив туди. Церковний слуга Валеріян відчинив йому двері. У костьолі священик із двома малими хлопцями правили Службу Божу (читали по-латині). Олексій пильно придивлявся до тих хлопчиків, які так гарно й плавно із книжечок міністрантували священикові.
Коли після Служби Божої вийшли з костьолу, Заклинський попросив у них книжечку. Потім Олексій пішов з тією книжечкою в своє обиталище, у згаданий сад, і там за день вивчив її всю напам’ять. Наступного дня в костьолі вже Олексій разом з одним із тих хлопчиків та священиком відслужили Службу Божу.
З Божою поміччю Олексієві вдалося знайти, крім лекцій на прожиття і харчі, ще дві лекції за гроші. Йому доручили вчити сина радника в Станиславові, а другу лекцію дістав в одного ремісника. Бог пожалів і братів Олексія. Іван та Ігнатій вступили до старших класів, отримали так само платні лекції і притулили в себе наймолодшого брата, Теофіла. У ті часи не було 8-класних гімназій – лише 6-класні, а два вищі роки називались «філософією».
1836 року Олексій з братом Ігнатієм закінчили 6 класів навчання у Станиславові. Опісля поїхали обидва навчатися філософії до Чернівців. Молодші брати продовжували вчитися: Іван закінчив шостий, а Теофілій – другий клас гімназії. Завершивши навчання з філософії, Олексій з братом Ігнатієм вирішили, що мають вступити до духовної семінарії у Львові. Особливо ж випадало зробити це Олексієві, бо саме йому, вмираючи, батько наказав бути священиком. І справді, Ігнатій вступив до семінарії, але з Олексієм сталося інакше…
Закінчив той гімназію в Станиславові та навчання з філософії в Чернівцях з відзнакою. Тоді показав свідоцтво своєму господареві докторові Фюріхові. Він, як ліберал, що не любив священичого звання, всіма засобами намагався схилити Олексія, аби той вступив на правничий факультет у Відні, ще й обіцяв дати пристойну виправку й грошову допомогу на дорогу до австрійської столиці.
Але Олексія турбувала найбільше доля молодшого брата Теофіла, який не міг ще власними силами утримувати себе і вчитися. Тож Олексій надумав узяти із собою до Відня і малого Теофіла. Наймолодший Заклинський мав неабиякий талант до малярства. Ще в народній школі своєю обдарованістю звернув на себе увагу вчителів. Найулюбленішим його заняттям було рисувати, копіювати образи, краєвиди та малювати портрети.
Обидва з початком шкільного 1838 року їдуть до Відня. Олексій закінчив з відзнакою перший курс правничого факультету, навчаючись під керівництвом професора Гіє, який був пізніше міністром, а в 1890 році – радником найвищого трибуналу у Відні. А Теофіл упродовж цього навчального року став одним із найкращих учнів, він не тільки отримав свідоцтво-відзнаку з академії, а й за державний кошт був відісланий в Рим вивчати малярство.
Проте після першого року навчання Теофіл, на той час 15-літній хлопчина, – може, через надмірні старання й напругу сил – захворів на запалення легень. Після двох місяців хвороби він у 1839 році помер на руках в Олексія. Поховали його на віденському кладовищі «Верінг».
Після смерті брата Олексій був у великій розпуці. Тоді й пригадав собі слова вмираючого батька: «Олексію, вчися на священика, інакше буду на тому світі тебе судити». Знову в його душі точиться велика боротьба: повертатися додому і вступати до духовної семінарії чи продовжувати розпочату науку права? І знову знехтував він батьківською настановою…
Настав 1841-й – переломний рік у житті Олексія, який вивчав право уже на четвертому курсі. Саме той час став для нього найбільшим іспитом.
Однієї ночі приснився йому батько, який, нагадавши синові свої передсмертні слова, дорікав, що той їх не послухався. І на другий день, як тільки Олексій ліг спати й заснув, знову постав перед ним батько в священичих ризах, із грізним обличчям, знову докоряв за те, що син не виконує його настанови, а прагне світської кар’єри. Юнак зрозумів, що мусить скоритися батьковій волі.
Професор Гіє не хотів погодитися з рішенням Заклинського негайно виконати волю свого батька, а вимагав, щоб він закінчив 4-й рік права. Однак дружина професора, жінка вельми побожна, почувши історію життя Олексія, побачила в ній волю Провидіння й попросила свого чоловіка, щоб той не напосідав на юнака, а дав йому можливість зробити власний вибір.
Олексій думав три дні. Юнак виріс у побожній родині, був дуже віруючим, його серце ніколи не похвалювало й не приймало безвір’я та філософсько-безбожницьких принципів товаришів, проте він ще не знав усього Святого Письма і Христової науки, ще не вважав себе спроможним до оборони віри. Тому Заклинський вирішив попри все довершити шкільний рік у Відні.
Через рік Олексій почав готуватися до від’їзду з Відня. Однак він тяжко занедужав на ноги і хворів добрих три роки. Коли видужав, то вступив 1845 року Божого до Львівської духовної семінарії.
1846-й був для цієї семінарії особливим роком, роком заворушень. Це були заворушення не політичні, а «шлункові». Після демонстрації, названої «Бавх-Революціон» («Революція живота»), семінаристам почали давати кращі харчі й одежу.
У 1848 році Олексій Заклинський запропонував своїм товаришам обрати комітет для збору добровільних пожертв на спорудження Божого Гробу. Пожертви збирали тільки між собою і поставили за них у церкві семінарії новий прекрасний так званий кулісовий гріб із фонтаном. Цей гріб коштував 700 злотих ринських. Відвідувачі церкви захоплювалися не лише ним, а й чудовим українським співом семінаристів. Люди почули, що й українською мовою, тією, якою говорить бідний люд, можна співати гарні пісні й висловлювати глибокі почуття. Дуже зворушила їх ця небуденна подія: дехто аж плакав з радості.
Багато товаришів Заклинського, які були менш свідомі й говорили до того часу польською, відтепер почали говорити своєю мовою. Лід був проломлений. Та ще більше збудив Заклинський українські приспані душі тим, що незабаром люди почули в церкві проповідь рідною українською мовою. За його прикладом так вчинило ще кілька семінаристів. Це для них було далеко не простою справою, адже досі в греко-католицьких церквах, де збирались русини-українці, священики виголошували свої проповіді до громади винятково польською мовою.
Василь РОМАНЮК,
лауреат премії ім. І. Вагилевича,
член НСЖУ |
