Юліан Каменецький — неординарна постать в історії Галичини і діаспори. Його діяльність охоплює добу великих зламів від 1914 до 1973 року. Це педагог за покликанням у подвійному значенні: як «рідношкільний» учитель і як громадський діяч. В період перебування на рідних теренах і в еміграції в Австрії, а пізніше в Америці він завжди брав якнайактивнішу участь у формуванні рідної української школи, розвитку «пластунського» руху, у національно-громадському житті, а не витрачав часу на марні скептичні міркування. Народився Юліан Каменецький у містечку Маріямполі біля Галича 4 грудня 1892 року. Його батько, за професією будівельник, був енергійною людиною, належав до представників тодішнього українського міщанства, які всіма силами намагалися дати якнайкращу освіту своїм дітям. Тому не дивно, що Юліан став гімназійним учителем, а два його брати обрали духовний сан і стали відомими священиками. Юліан учився спершу в початковій школі в Маріямполі, а потім у гімназії в Станиславові. У 1913 році він став студентом Львівського університету, де обрав для студій історію. Через кілька місяців вибухнула Перша світова війна, і Юліан був покликаний до війська, але за станом здоров’я його звільнили від служби. Довелося тоді перервати навчання і в університеті. Як студент у 1916 році він почав учителювати в Городенці, де на той час діяла єдина українська гімназія. Наступного року він уже вчителював у гімназії «Рідної Школи» в Яворові, яка була розміщена ближче до Львова, і до 1918 року йому вдалось закінчити п’ять семестрів у Львівському університеті. Буремного 1918-го як істинний український патріот Каменецький переїжджає до Станиславова і знаходить місце викладача в українській гімназії. Він відразу організував і очолив «Молоду Громаду», яка мала на меті створити українську бібліотеку, а також залучати до громадської діяльності гімназистів. Але розмах творчої діяльності у Станиславові був коротким. Українська Галицька Армія змушена була відступити за Збруч, а з нею відійшов і Юліан Каменецький. Він зупинився в Кам’янці-Подільському, де продовжив студії в університеті і очолив студентську громадську раду. Його турбота про рідну школу була визначальною в житті, і 1921 року він повернувся в Галичину й організував гімназійні курси «Рідної Школи» у Долині, однак польська влада закрила їх. Але потрібно було закінчувати університетські студії, і 1923 року він завершує навчання в Карловому університеті у Празі. Цього ж року Юліан Каменецький став учителем історії у славетній гімназії «Рідної Школи» в Рогатині, де він пропрацював 18 років і став улюбленцем гімназистів. Тут найповніше розкрився талант молодого вчителя. Він був головою рогатинської філії товариства «Учительська громада». Не було жодної імпрези, в якій не брав би участь Каменецький. Сьогодні важко знайти таких самовідданих і жертовних освітян, які б так переймалися громадською діяльністю. Саме в Рогатині він організував протиалкогольне і протинікотинове товариство «Відродження». «Відродженці» з гімназії роз’їжджали містами і селами Галичини й активно пропагували тверезість і боротьбу з курінням. Рух за відродження найкращих традицій українства охопив тоді всю Галичину. «Відродження» поширювало свої ідеї як живим словом, так і друкованим. Видавався журнал «Відродження» із спеціальним додатком для молоді «Ми — молоді». Редактором журналу був Юліан Каменецький, який заповнював його своїми численними статтями. Завдяки ентузіазмові цього вчителя в Рогатині організували також Товариство охорони воєнних могил, силами якого було зведено пам’ятник героям українських визвольних змагань на місцевому цвинтарі. Питання виховання патріотичної української молоді було основним у житті професора Юліана Каменецького. Ще студентом Львівського університету він став «пластуном» і залишився ним до кінця життя. «Пластові» ідеї пропагував і прищеплював їх молоді, коли вчителював у Рогатині. Опинившись 1944 року в еміграції в Австрії, він у Зальцбурзі продовжував займатись «пластунським» рухом і організував там «пластову» станицю, а потім став керівником «пластових» справ у всій Австрії. Переїхавши до Америки, продовжував розбудовувати «пластунський» рух. Видавав «пластовий» журнал «Листки дружнього зв’язку». За свою невтомну працю і внесок у розбудову «Пласту» на рідних землях і на місцях нового поселення отримав найвищу «пластову відзнаку» — орден Святого Юрія в золоті. Надзвичайно плідною була діяльність Ю. Каменецького в Чикаго, де він поселився зі своєю родиною після переїзду до США 1949 року. Працювати доводилося майже цілодобово. Він викладав у школі українознавство. Треба було також подбати і про освіту дітей. Він міг гордитись ними: син ігор став професором університету, пішовши дорогою батька як історик, другий син Леонід став лікарем, який довгі роки підтримував хворе серце батька. Дочка Аріадна здобула диплом медсестри. В нелегких умовах життя професор Ю. Каменецький не занепадав духом. Був активним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Але найбільшою його заслугою є створення Національного українського музею в Чикаго. 1952 року Мирослав Сіменович, Олекса Ганкевич, Орест Городинський і професор Юліан Каменецький організували ініціативну групу, яка поставила собі за першочергове завдання заснувати Український музей. Навесні 1953 року було сформовано кураторію архіву музею, до складу якої ввійшли Ю. Каменецький — голова, О. Ганкевич і О. Городинський. Упродовж року ці люди провели титанічну роботу, стукаючи в двері усіх громадських і церковних організацій, заохочуючи до співпраці і фінансові установи. 18 вересня 1954 року відбулись перші загальні збори управи музею. Головою директорії музею було обрано Юліана Каменецького, він дав перші гроші на початкові видатки для музею. Ця дата, власне, і є датою створення музею, який нині називається Національний український музей. Музей внесено до путівника міста Чикаго і він є найбільш відомим і відвідуваним. Приємно, що фундатором цього, без перебільшення, українського дому в США є наш земляк професор Юліан Каменецький.
Останні роки свого життя Ю. Каменецький провів у Каліфорнії. Туди він переїхав за станом здоров’я 1960 року. Придбав у місті Стоктоні на тихій вулиці гарну садибу. Як свідчать очевидці, його дім, як і власний дім в Україні (до речі, будинок, де народився Ю. Каменецький, зберігся дотепер у доброму стані), потопав у зелені розлогих дерев, благородних кущів і квітів. На сторожі цієї краси стояв могутній крислатий горіх, що постійно нагадував йому про Україну. Просторе вікно його робочого кабінету було спрямоване на цей парк, де він черпав натхнення. Як людина сильна духом, він до останніх хвилин боровся з недугою, багато писав і читав. Навіть вже тяжко хворий підтримував зв’язки з діячами «Пласту», бо жив його ідеями, пропагував їх своїм пристрасним словом. Був членом керівних органів Українського конгресового комітету у м. Сан-Франциско, куди доїжджав, читав доповіді, брав участь у національних імпрезах.
Довгі роки Юліан Каменецький змагався з хворобою серця, яка врешті здолала його 8 жовтня 1973 року. Змагався як «пластун», бо «пластун» — це боротьба, невтомне змагання, гартування волі, це активна громадська людина. Таким і залишився професор Ю. Каменецький в пам’яті людей, які супроводжували його в житті, і він може бути добрим прикладом для нинішньої молоді. Володимир БОЦЮРКО |
