Цьогорічним лауреатом обласної премії у сфері краєзнавства ім. В. Полєка став Роман КИСЕЛЮК – письменник із селища Делятина Надвірнянського району, лауреат літературних премій ім. Марійки Підгірянки та Ю. Шкрумеляка. Історик за фахом, котрий закінчив Яворівське училище художніх ремесел (1966) та історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка (1974), він неперевершений краєзнавець-екскурсовод, невгамовний український патріот і правдолюб, поет і новеліст за покликанням, словом, багатогранна особистість. У його доробку вже 13 книжок. І хоча наразі остання з них – «Горлице моя гірська» (2018) десь підсумовує та узагальнює творчі надбання письменника, пан Роман працює над новими творами. Про це й інше і розмова з ним.
– Насправді новина, що мені присудили премію ім. В. Полєка, стала для мене цілковитою несподіванкою, – зізнається Роман КИСЕЛЮК. – Та все ж велике спасибі за це висуванцеві моєї кандидатури – обласному державному центрові туризму і краєзнавства учнівської молоді в особі його директора Михайла Косила.
Володимир Полєк для мене не лише відомий науковець. Ще він був великим схимником-самітником, книжником. В ньому було щось велике, аж сакральне. Тішуся з того, що доля зводила мене з ним, таким, на перший погляд, мало примітним, але дуже ерудованим.
– Романе, чомусь подумав, що схильність до того, чим ти нині займаєшся, в тебе виокремила ще школа. Чи не так? Чим тобі, скажімо, запам’яталося навчання в Делятинській школі?
– Як на мене, своєрідним знаковим прецедентом були для нас вчительки зі східної України, зокрема з Харківщини, котрих тоді, коли я навчався там, якраз направляли «піднімати освіту серед западенців». Саме вони заклали в нас фундамент знань на мові київсько-полтавського діалекту, цілковито ігноруючи місцеву колоритну говірку. Втім, східнячки нерідко з неї чудувалися-подивовувалися. Так-так, саме з її багатства! Та й самі, аби не виділятися, з часом розмовляли й послуговувалися нею в побуті. То які до них могли бути претензії?
Правда, були серед них і затятіші, та на них, за їхніми ж словами, переконливо впливали «лісові хлопці». І такі виїжджали «на родіну». А більшість була лояльною до місцевого населення, як-от Анастасія Тимофіївна Штаєр, Ніна Макарівна Неільчук (директорка школи і класна керівничка), та й немало інших. Вони повиходили заміж за місцевих хлопців, взяли прізвища західняків. І стали істинними українками, патріотами.
– Наскільки знаю, ти підготував до видання вагоме зібрання автентичних гуцульських приповідок, примівок і прокльонів… До речі, за Домашевським, Сеньківим й іншими істориками, саме через Делятин пролягало помежів’я Гуцульщини з Покуттям (це простежується в зазнимкованій століття тому одежі, в діалекті). Тобто ти на межі двох етнорегіонів зібрав цінний мовно-ментальний матеріал, котрий, правда, більше належить гуцулам?
– Правильно називати «Делєтин», це за радянщини виправили його назву, і її варто відновити-повернути. А про помежів’я скажу так, як казав славний історик-краєзнавець Михайло Клапчук, котрий відносив Делятинщину до Гуцульщини: за всіма ознаками ми більшою мірою є гуцулами. І я в цьому не раз переконувався.
Колись, у 60–70-х роках минулого століття, у моїй присутності М. Клапчук вів бесіди зі старенькими жіночками в Микуличині про столи, скрині, креденси, праники, кочерги тощо, тобто про речі ужиткового характеру. А я при тому занотовував їхні короткі прижартунки. Так ось, пан Михайло визначав майстрів за солярними знаками на тих дерев’яних виробах. Фактично він рятував ті старі речі – збирав, зберігав. І так продовжував їхнє «життя», вони й далі служили, «промовляючи» до нового покоління. І коли ми поверталися додому, Клапчук мовби ненавмисно кинув фразу: «Пане Ромку, вам життя не стане, аби по одному-двох рядках написати книжку…». І справді, аж тепер ця книжка готується до друку, лише перша, а за нею, сподіваюся, будуть і друга, і навіть третя: так багато я встиг записати.
Звісно, занотував чимало цікавого. Та найцінніше з того те, як на мене, що дає підстави стверджувати: гуцули ніколи (до приходу совітів у 1939-му) не використовували нецензурну лексику! Треба визнати – це одна з граней честолюбного гуцула. А його життя, як на мене, було ой нелегким, аби не сказати важким! За приповідками, цими найкоротшими новелами, чітко вгадується не лише ментальність горянина – в них видно, як жилося і як велося тоді місцевому жителю. При всій волелюбності та творчій залюбленості у світ, практичності й життєвому оптимізму гуцулів у їхніх приповідках та примівках наскрізь відчутно гіркий присмак чогось обтяжливого…
Я душевно вдячний гірському люду за розмаїття таланту, котрий витворив себе, свою мовну культуру, лексику. Насправді я повертаю гуцулам те, чого у них навчився. І поки буде хоч одна сім’я на цій освяченій кров’ю дідами-батьками землі зі святим іменням «Гуцульщина», доти буде затребувано їхнє вагоме слово.

Василь ШКУРГАН