Приблизно в цьому місці за цим домом почалася Станіславівська мармулядова пожежа 1868-го. Тут у дворі навіть є символічна бетонна крапка. Бо саме крапку поставила ця пожежа на стагнації допотопного, тобто допожежного, одноповерхового Станіславова.
У забудові його вулиць, відгалужених від середмістя, домінувала заміська традиція: щільно посаджені, як зуби з неправильним прикусом, дрібні монотонні хатинки. Від тротуарів житло захищав парканчик або тин, наївно прихорошений горщиками на палях. У дворах з тилу, поряд зі стайнями і сараями, мешканці поварювали собі ґаляретки і мармуляди та посушували простираделка й майточки.
Ця, як казали поляки, застінкова парафіяльність становила глибокий гальмівний шлях розвитку міста, нестерпно блокуючи поширення урбанізму на дальніх і ближніх підступах, де йому залишалось стояти в очікуванні випадку, розгублено роззираючись з опущеними, але вже розв’язаними руками – бо 1866 року до Станіславова протягнули колію, а у 1867-му новостворена Австро-Угорщина ухвалою конституції започаткувала «децентралізацію». Можна було будувати що завгодно, але не було де.
Приватну ініціативу, до того ж, стримувало пропінаційне право. Цей унікальний винахід Речі Посполитої, згідно з яким вона оголосила себе внутрішнім монополістом у виробництві спиртного, перетворював придбавання у держави алкоголю на повинність, а отже вживання його – фактично на обов'язок, бо не коней же ним мити. Протягом половини 19 століття це право давало головний прибуток міста, убезпечуючи мерію від згортання і саморозпуску. Ну, і додавало містянам осідлості, витрушуючи зайве з кишень і безтурботно примиряючи їх із дійсністю, бо додавало вогнику до пасторально-ритуального існування.
Одне слово, місто, топчучись, чекало чи то іскри Божої, чи то з моря погоди. І дочекалося всього одразу. Вирішальний випадок звів стартову іскру зі штормовим вітром біля стайні на вулиці Липовій (Шевченка), тоді ще причаєній, але від народження впливовій і харизматичній.
Звідси вогник розпочав свої знамениті перегони 1868 р. з язиком наголо. Сусідні дахи, просочені від протікання чимось горючим, заповзято підтримали палання. Вихід з економіко-політичної депресії та створення Австро-Угорщини місто відсвяткувало фаєричним шоу. Вогонь виявився хоч і не благодатним, але вповні благоприйнятним, бо достеменно відомо лише про одну жертву. Нею стала корова.
У той же час далеко у світі відбулися дві паралельні події, які вплинуть на архітектурне лице людства, а їхні наслідки повернуть сюди, ставши парадною основою навіть нинішнього Франківська.
У Відні 1867-го автор і теоретик архітектури Отто Ваґнер очолює новеньке училище художніх ремесел, яке скоро стане визначальним для містобудування Європи, започаткувавши нову віденську архітектурну школу. Саме з неї згодом повстане сецесія.
А у Чикаго в 1871 році займається пожежа – сестра нашої, так само роздмухана вітром зі стаєнки. Тільки тут жертвою стала не корова, а навпаки – місто стало жертвою її: знаменита відтоді корова О'Лірі помстилася за станіславівську одновидову побратимку, перевернувши гасову лямпу на сіно. Далі справа стояла за таким самим вітром, теж західним. Тобто не стояла – бо він не підвів, роздмухавши палання на пів міста.
Зате в результаті повстала чиказька архітектурна школа, що придумала американський модернізм і тут же наїжачила Чикаго першими у світі хмарочосами, проголосивши, що «функція визначає форму», – цей виклик потім став центральним пілоном діяльності Баухаузу. Виник функціоналізм, раціоналістична концепція неговіркої вдумливої архітектури без зайвостей. Будинки отримали вертикальну орієнтацію, а вікна – навпаки, зробилися ширшими, ніж вищими. Наслідки були такими добрими, що корова О’Лірі стала культовою, з'явились її пам'ятники, меморіальні магнітики, і навіть кіно про життя та роздуми.
Тим часом спалений Станіславів, щоб гідно відгукнутися на гарячий виклик, потребував вправних рук і швидких мізків. Тобто лідера. Бо кожна вирішальна людська дія врешті отримує чиєсь ім’я. І воно одразу знайшлось – повставання нашого міста з попелу отримало ім’я бурмістра Камінського. Раз і назавжди. Він виявився не менш вивертким, пробивним і запальним, ніж вогонь, і за якихось сім років Станіславів відбудували невпізнавано та забрукували непідробно, каменем. Насмішкуватий бурмістр з революційним минулим очолив визволення міста з-під попелу, демонструючи, що сміх – це визвольне змагання душі.
Він ухитрився перебувати на посаді, утримуючи популярність, 20 років. І, попри авантюрну репутацію, якось навіть не подумав, що спростити кар'єру можна було, просто приєднуючи до міста формально, на папері, близькі й далекі села мало не до Надвірної. Й отримувати несподівані бонусні голоси одновірців на недільних виборах з дільниць коло сільських костелів, консистентно перетворюючи міську управу на заміську.
Але точно подумав про ефективність інвестицій. У підсумку якість їхнього використання настільки сподобалась уряду, що вимогу повертати його позику було знято, борги стято. «Свято!»
Бо мудрий Камінський знав, що основа господарювання – у раціональному засвоєнні фінансів, у стратегічному регулюванні грошового трафіку – що за чим йде, у створенні такого алгоритму, щоб наступна витрата підтримувала, підпирала і розвивала попередню, а не нівелювала. Гроші не так люблять спокій, як не люблять самоповторів, не хочуть вставати двічі, приходити туди, де «вже одного разу помирали». Як це відбулось у сучасному Франківську, де спочатку було багато засобів і надій вкладено у перетворення тої ж легендарної вулиці Шевченка на пішохідну, і тут же забудовано її висотками з паркінгами, несумісними ні з пішохідністю, ні з променадністю. Запанувала логіка від Протилежного, тобто від Лукавого. Якщо щось робиться, але результат не відстоюється і навіть не відстежується, то з’являються сумніви, для чого воно робилось. Невже заради процесу роблення?
Так-от, Камінський сприяв створенню тла, за яке було не соромно. Подолана меншовартісність дозволила запрошувати сюди провідних архітекторів з великого світу. Тому й опинився тут у 1909-му Фредерик Януш, представник тої самої Віденської школи, який унікально спряг її з тим самим чиказьким впливом у збудованих ним кількох знакових спорудах, що сформували центр Станіславова.
Створена ним будівельна фірма “Йорк” за п’ять років діяльності звела сім видатних кам'яниць за його виразно авторськими проєктами. Серед них кам'яниці Гаусвальда і Хованця, що сформували початок теперішньої «Стометрівки» з обох боків, бібліотека на Чорновола і будівля «Австрія»-…-«Дністер», якою тепер обнадіяв лише себе власник готелю «Надія».
Фасади Януша дуже різні, але впізнавані: всім його будівлям відмовлено у пишноздобності, віддано перевагу контурному декору або модульному геометризму, вертикальним напористим лініям виступів та пнучких впадин на всю висоту.
Але поміж тим є дещо істотне, яке живо перериває плетенку лінійної тяглості: це скульптурні або горельєфні істоти, розташовані несподівано десь повище, незручно для глядача – так, щоб до них треба було зуміти дотягнутися поглядом. Всі ці скульптури – авторські й самоцінні, зійшли з рук братів Антоняків. І на перший погляд сприймаються, як «зайди», бо про їхню присутність знизу ніщо не віщує, а вгорі вони ламають симетрію тла. Хоча всі вони там опинились «по ділу», кожен зайнятий чимось своїм, при цьому нічого не підпираючи, нічого не врівноважуючи, атлантів розкріпачено.
У них стриманість на обличчях, але медитативно-виразна. Вони дивляться дещо зверхньо – і не лише в силу геометрії, а в силу пластики, в яку від зародження вкладене сторічне «та чого ми тут тільки не бачили».
Взагалі, віденська архітектурна школа вважається дуже музичною. І ці скульптури наче заслухані – саме заслухані, а не затанцьовані, ними володіє виважена вдумливість. Видно, передалася від батьків: вдумливість – взагалі основна риса творінь Януша. Аж робиться прикро, що у теперішніх забудівників центру міста не така вишукана історія походження, як у цих кам’яних довгожителів.
Але найцікавіше «поєднання Чикаго з Віднем» позначилося на кам’яниці «Австрії»-«Дністра» з її стрімкістю вгору і "чиказькими вікнами" – призматичними трапецієвидними еркерами, всі грані яких засклені для більшої проникності світла.
У її «передвоєнному» фасаді відчутний військовий шик строгої аксельбантності, це будинок-генерал: вертикальні смуги пілястрів кольору стриманої непоказної крові недаремно схожі на лампаси вищої парадної форми. І раптом поряд з цією тривожною організованістю на фасаді – кобальтово-кольорові майолікові глазуровані медальйони, що повертають глядача до віденської музичної легковажності. Їх хоч до рани прикладай – якби не так високо.
Невдовзі після появи цього будинку відбулися дві світові війни. В сумі лінія фронту плющила місто, проходячи крізь нього десяток разів. І жодне військо не пошкодило будівлю. Але найнищівніший фронт знайшовся тепер в голові українця. Фронт за здобуття додаткової зірочки на його готелі, яку для нього відберуть у міста, бо одним цікавим об’єктом у ньому стане «значно менше». Для цього колони кам’яниці, унікальні зовнішньою простотою і впливом, перегородять, зашклять – вони опинилися в заручниках. То мер мав би виступити, як мінімум, переговорником – і, як мінімум, з боку громади. Талант мера, як мені здається, проявляється в тому, що його слух здатен налаштуватися на частоту міста. Пане міський голово, ви ж чуєте, що місто вам шле сигнал SOS?!!
Воно заслуговує на те, щоб мати улюблені місця багатьох. Точніше, місто – це і є передусім скупчення рукотворних місць, улюблених багатьма. В тому числі таких, в яких можна побувати просто мимохідь, бо нема для чого затримуватись. Але улюблене місце за шклом, в акваріумі – це вже кунсткамера імені Орвелла. Тому, відстоюючи його, ми б'ємось і терпимо втрати просто за пам'ять і справедливість – без них немає якісного майбутнього ні у кого. Може, лише вони в якості цілі взагалі мають сенс.
Франківськ не має – як, наприклад, Барселона – свого Кварталу розбрату, де спорудити щось було надзвичайно почесно: кращі архітектори змагалися за втілення цікавішого проєкту, а саме запрошення туди в якості автора означало неабияке визнання. В результаті там пліч-о-пліч повстали рівновеликі архітектурні шедеври. Зате у Франківську тепер є будівля Братерства, а не Розбрату, де шляхом дивного братання вищого міського чиновництва і підзабудовника відбуваються перегони, хто заподіє більшого приниження унікальному 100-річному архітектурному витвору: одні – втручанням на власний розсуд, інші – прикриттям цього втручання.
Коли наввипередки догоджають одне одному втручання і прикриття – тоді й народжується велика «Безнадія».
Ростислав ШПУК |
