Історія написання цієї статті почалась з одної краєзнавчої помилки. Навіть не помилки, так – похибки. У своїй книзі «Етюди старого Станиславова» Михайло Головатий подав наступну інформацію: «1899 рік. Уперше в історії міста виходить з друку комплект листівок («ілюстрованих карт») з його видами, що нараховує 34 сюжети. Преса в червні захоплено пише, що Станиславів у цьому відношенні стає в рівень зі столичними містами».
Ця публікація поставила в тупик багатьох франківських філокартистів. Що таке серія листівок? Це комплект, випущений певним видавництвом, який має однакове оформлення і, зазвичай, наскрізну нумерацію. Наприкінці ХІХ століття було кілька таких серій, але жодна з них не мала 34 випуски. Звідки тоді з’явилась ця цифра?
Складнощі перекладу
Михайло Головатий черпав інформацію у газеті «Кур’єр Станиславівський», тож довелося їхати до Львова і в бібліотеці стародруків студіювати пожовтілу підшивку за 1899 рік. Істина крилась у номері за 11 червня. Ось дослівний переклад замітки: «Карти з видами. Про те, що Станиславів бере жваву участь у такому нині модному спорті ілюстративних поштових карт, свідчить те, що вже видано 34 ґатунки карт з видами нашого міста».
Як бачимо, йдеться не про серію, а про усі міські поштівки, що вийшли станом на червень 1899 року. Тепер постає інше питання – а чи була серед них якась серія видів? Відповідаємо – була, і не одна! Перші листівки з видами Станиславова з’явились у 1897-му, але то були розрізнені види, виконані літографічним способом, які більше нагадували малюнки. У наступному році зафіксовані перші фотопоштівки, серед яких виділялася серія видавця Леона Кьоніга (деякі дослідники іменують його Кенігом).
Цей пан був не місцевий, мешкав у Чернівцях і прославив столицю Буковини численними поштівками. Його магазин розташовувався у самому серці міста – на площі Ринок, 6. На жаль, споруда не збереглась, була знищена у роки Другої світової, і зараз на її місці стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. Крім видавничих послуг, Кьоніг ще приторговував друкарським папером і канцтоварами, виготовляв металеві й гумові печатки.
«Нічні види» на зеленому папері
Перша станиславівська серія поштівок невелика – лише чотири випуски. Має наскрізну нумерацію від 46 до 49 номера. Вона побачила світ у 1898 році, найдавніша поштівка пройшла пошту 20 травня.
Кожна з карток вийшла у двох варіантах – польському і німецькому. Перші мали напис «Pozdrowienie ze Stanislawowa», другі – «Gruss aus Stanislau», тобто «Привіт зі Станиславова». Незважаючи на малий обсяг серії, Кьонігу не вдалося добитись одноманітності: одні поштівки надруковані на звичайному білому папері, інші – на темно зеленому, що створює ефект нічного міста. Та при цьому якість друку досить чітка і можна розгледіти дрібні деталі старовинних кам’яниць.
Дещо дивує, що лицевий бік поштівок густо списаний розлогими посланнями відправників. Річ у тім, що до 1904 року на звороті зазначали лише адрес, а текст мусили писати на «парадному» боці листівки. Для цього, збоку чи під фотографією, робили широкі поля, але їх не завжди вистачало балакучим дописувачам.
І ще один нюанс. Хоча Кьоніг працював у Чернівцях, для «Станиславівської» серії він користувався послугами тутешніх фотографів. Пізніше деякі негативи траплялись на поштівках інших видавців, переважно місцевих. Схоже, з авторським правом у ті далекі часи не надто заморочувались.
Між Вірменською і Сапіжинською
Почнемо досліджувати серію із випуску №46. На ній бачимо вулицю Сапіжинську – теперішню Незалежності. За Австрії її початкова частина, від Галицької до перехрестя із вулицею Василя Вишиваного, називалась Лінія А-В. Тут розташовувались найдорожчі крамниці, ювелірні майстерні, ресторани, цукерні й готелі. Вдень на ній вирішувались бізнесові справи, а ввечері та по вихідних на вулицю стікались усі «вершки» міста: дами демонстрували свої нові сукні, чоловіки хизувались дорогими годинниками і сигарами, молодь заводила знайомства, а старші люди жалілись одне одному, як добре жилось колись.
Одного погляду на поштівку достатньо, аби зрозуміти, що Лінія А-В призначалася саме для променадів, а не для відпочинку – на ній не видно жодної лавки. Територію перед будинками огороджували дерев’яні паркани, які більше підходили селу, ніж окружному місту. Тротуари були вимощені теребовлянськими плитами, а ось проїжджа частина ще чекала на бруківку і логічно припустити, що під час дощів перетворювалась на непролазне болото. Втім, це не так. Є викладена камінням стічна канава, що забезпечувала достатній дренаж. Вуличних ліхтарів ще не видно, проте вздовж дороги стирчать якісь похилі стовпчики. Можливо, до них прив’язували коней? Праворуч з-за дерев проглядається будівля реальної школи, в який нині розміщується стоматологічний корпус медуніверситету. Навпроти стоїть так званий готель Камінського – капітальна споруда 1874 року, зведена бургомістром Ігнацієм Камінським. На початку 1990-х кам’яницю розібрали як аварійну і зараз там новобудова «Укрексімбанку».
Поштівка № 47 підписана як «Total-Ansicht», тобто «загальний вид». Це панорама вулиці Вірменської, яка нині зветься Мельничука. Тут краєвид змінився до невпізнанності. Передній план тепер щільно забудований, а колись там розміщувався приватний сквер такого собі Хуне Йонаса. З протилежного боку теж бачимо багато зелені, що поступилася місцем бруківці і службовій стоянці біля адмінбудинку.
Між іншим, фото зроблено задовго до 1898 року. На поштівці, позаду особняка Хуне Йонаса видно дерева, хоча мав би проглядатись міський театр імені Олександра Фредри, який збудували у 1891-му. Скидається, що місцевий фотограф підсунув необізнаному чернівчанину Кьонігу світлини не першої свіжості.
Коли ще не було таксі…
Наступна листівка (№48) переносить нас на вулицю Казимирівську (Гетьмана Мазепи). Центральним об’єктом тут є двоповерховий будинок Яна Данкевича. Цей добродій працював друкарем, тому на фасаді читаємо польський напис «Друкарня». Хоча дієслово «працював» тут не дуже доречно – пан Данкевич володів друкарнею і певний час вів запеклу економічну боротьбу з видавничим домом Хованців, яку, врешті-решт, програв.
Поштівка містить у собі певну краєзнавчу загадку. На правому балконі видно велике зображення двоголового орла – герб Австро-Угорської імперії. Зазвичай його вивішували на державних установах, втім, дослідникам невідомо про якісь інституції у кам’яниці Данкевича.
На відміну від Сапіжинської, вулиця Казимирівська не була «центровою». Аби в цьому переконатись, достатньо побачити земляні тротуари, та й стічна фоса тут не викладена камінням. Натомість, є ліхтарі.
Між будинком Данкевича і Міською касою ощадності, що на задньому плані, зіяє прогалина. Лише у 1890-му там побудується заможний єврей Озіяш Готтсеман і це ще раз доводить, що фотографії для першої станиславівської серії робились задовго до 1898 року.
Завершує цикл поштівка №49, яка є найцікавішою. Хоча вона підписана як вулиця Карпінського (початок теперішньої Галицької), у кадр попала значна частина площі Потоцького. На ній розміщувалась чи не найбільша у місті стоянка фіакрів, які розвозили пасажирів по всьому місту. Вартість проїзду однокінним екіпажем становила 30 крейцерів, двокінним – 50. У 1894 році площа припинила свої існування, оскільки на ній збудували дирекцію залізниць, нині – головний корпус медуніверситету.
Навпроти стоїть будинок колишньої гауптвахти, в якому наприкінці ХІХ століття діяв міський базар – аналог сучасного торгового центру. Другий поверх споруди займало міщанське казино, в якому станиславівська еліта просаджувала, а інколи й вигравала, чималі гроші. Саме на цих заможних клієнтів чекали перші станиславівські таксисти. Будівля базару-казино до нас дійшла, але з втратами. У 1960-х розібрали заокруглене ліве крило, що заважало будівництву ресторанного комплексу «Карпати».
Поки що це всі відомі на сьогодні поштівки з серії. Хоча один із колекціонерів пригадує, ніби колись бачив листівку Кьоніга із видом синагоги, що стояла у скверику Руської Трійці. Якщо це дійсно так, то її віднайдення стане справжньою краєзнавчою сенсацією, адже якісного «портрету» старої божниці дослідники не мають.
Іван Бондарев |
