Історія написання цієї статті почалась з одної краєзнавчої помилки. Навіть не помилки, так – похибки. У своїй книзі «Етюди старого Станиславова» Михайло Головатий подав наступну інформацію: «1899 рік. Уперше в історії міста виходить з друку комплект листівок («ілюстрованих карт») з його видами, що нараховує 34 сюжети. Преса в червні захоплено пише, що Станиславів у цьому відношенні стає в рівень зі столичними містами».
Ця публікація поставила в тупик багатьох франківських філокартистів. Що таке серія листівок? Це комплект, випущений певним видавництвом, який має однакове оформлення і, зазвичай, наскрізну нумерацію. Наприкінці ХІХ століття було кілька таких серій, але жодна з них не мала 34 випуски. Звідки тоді з’явилась ця цифра?
Складнощі перекладу
Михайло Головатий черпав інформацію у газеті «Кур’єр Станиславівський», тож довелося їхати до Львова і в бібліотеці стародруків студіювати пожовтілу підшивку за 1899 рік. Істина крилась у номері за 11 червня. Ось дослівний переклад замітки: «Карти з видами. Про те, що Станиславів бере жваву участь у такому нині модному спорті ілюстративних поштових карт, свідчить те, що вже видано 34 ґатунки карт з видами нашого міста».
Як бачимо, йдеться не про серію, а про усі міські поштівки, що вийшли станом на червень 1899 року. Тепер постає інше питання – а чи була серед них якась серія видів? Відповідаємо – була, і не одна! Перші листівки з видами Станиславова з’явились у 1897-му, але то були розрізнені види, виконані літографічним способом, які більше нагадували малюнки. У наступному році зафіксовані перші фотопоштівки, серед яких виділялася серія видавця Леона Кьоніга (деякі дослідники іменують його Кенігом).
Цей пан був не місцевий, мешкав у Чернівцях і прославив столицю Буковини численними поштівками. Його магазин розташовувався у самому серці міста – на площі Ринок, 6. На жаль, споруда не збереглась, була знищена у роки Другої світової, і зараз на її місці стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. Крім видавничих послуг, Кьоніг ще приторговував друкарським папером і канцтоварами, виготовляв металеві й гумові печатки.
«Нічні види» на зеленому папері
Перша станиславівська серія поштівок невелика – лише чотири випуски. Має наскрізну нумерацію від 46 до 49 номера. Вона побачила світ у 1898 році, найдавніша поштівка пройшла пошту 20 травня.
Кожна з карток вийшла у двох варіантах – польському і німецькому. Перші мали напис «Pozdrowienie ze Stanislawowa», другі – «Gruss aus Stanislau», тобто «Привіт зі Станиславова». Незважаючи на малий обсяг серії, Кьонігу не вдалося добитись одноманітності: одні поштівки надруковані на звичайному білому папері, інші – на темно зеленому, що створює ефект нічного міста. Та при цьому якість друку досить чітка і можна розгледіти дрібні деталі старовинних кам’яниць.
Дещо дивує, що лицевий бік поштівок густо списаний розлогими посланнями відправників. Річ у тім, що до 1904 року на звороті зазначали лише адрес, а текст мусили писати на «парадному» боці листівки. Для цього, збоку чи під фотографією, робили широкі поля, але їх не завжди вистачало балакучим дописувачам.
І ще один нюанс. Хоча Кьоніг працював у Чернівцях, для «Станиславівської» серії він користувався послугами тутешніх фотографів. Пізніше деякі негативи траплялись на поштівках інших видавців, переважно місцевих. Схоже, з авторським правом у ті далекі часи не надто заморочувались.
Між Вірменською і Сапіжинською
Почнемо досліджувати серію із випуску №46. На ній бачимо вулицю Сапіжинську – теперішню Незалежності. За Австрії її початкова частина, від Галицької до перехрестя із вулицею Василя Вишиваного, називалась Лінія А-В. Тут розташовувались найдорожчі крамниці, ювелірні майстерні, ресторани, цукерні й готелі. Вдень на ній вирішувались бізнесові справи, а ввечері та по вихідних на вулицю стікались усі «вершки» міста: дами демонстрували свої нові сукні, чоловіки хизувались дорогими годинниками і сигарами, молодь заводила знайомства, а старші люди жалілись одне одному, як добре жилось колись.
![](/News/2017/46-Sapierzynska-linia-AB_0001.jpg)
Одного погляду на поштівку достатньо, аби зрозуміти, що Лінія А-В призначалася саме для променадів, а не для відпочинку – на ній не видно жодної лавки. Територію перед будинками огороджували дерев’яні паркани, які більше підходили селу, ніж окружному місту. Тротуари були вимощені теребовлянськими плитами, а ось проїжджа частина ще чекала на бруківку і логічно припустити, що під час дощів перетворювалась на непролазне болото. Втім, це не так. Є викладена камінням стічна канава, що забезпечувала достатній дренаж. Вуличних ліхтарів ще не видно, проте вздовж дороги стирчать якісь похилі стовпчики. Можливо, до них прив’язували коней? Праворуч з-за дерев проглядається будівля реальної школи, в який нині розміщується стоматологічний корпус медуніверситету. Навпроти стоїть так званий готель Камінського – капітальна споруда 1874 року, зведена бургомістром Ігнацієм Камінським. На початку 1990-х кам’яницю розібрали як аварійну і зараз там новобудова «Укрексімбанку».
Поштівка № 47 підписана як «Total-Ansicht», тобто «загальний вид». Це панорама вулиці Вірменської, яка нині зветься Мельничука. Тут краєвид змінився до невпізнанності. Передній план тепер щільно забудований, а колись там розміщувався приватний сквер такого собі Хуне Йонаса. З протилежного боку теж бачимо багато зелені, що поступилася місцем бруківці і службовій стоянці біля адмінбудинку.
![](/News/2017/47-Armianska-LeonKonig-47-I-1898_0001.jpg)
Між іншим, фото зроблено задовго до 1898 року. На поштівці, позаду особняка Хуне Йонаса видно дерева, хоча мав би проглядатись міський театр імені Олександра Фредри, який збудували у 1891-му. Скидається, що місцевий фотограф підсунув необізнаному чернівчанину Кьонігу світлини не першої свіжості.
Коли ще не було таксі…
Наступна листівка (№48) переносить нас на вулицю Казимирівську (Гетьмана Мазепи). Центральним об’єктом тут є двоповерховий будинок Яна Данкевича. Цей добродій працював друкарем, тому на фасаді читаємо польський напис «Друкарня». Хоча дієслово «працював» тут не дуже доречно – пан Данкевич володів друкарнею і певний час вів запеклу економічну боротьбу з видавничим домом Хованців, яку, врешті-решт, програв.
![](/News/2017/48-kayimirowska-Leon-Konig-48I-1898_0001.jpg)
Поштівка містить у собі певну краєзнавчу загадку. На правому балконі видно велике зображення двоголового орла – герб Австро-Угорської імперії. Зазвичай його вивішували на державних установах, втім, дослідникам невідомо про якісь інституції у кам’яниці Данкевича.
На відміну від Сапіжинської, вулиця Казимирівська не була «центровою». Аби в цьому переконатись, достатньо побачити земляні тротуари, та й стічна фоса тут не викладена камінням. Натомість, є ліхтарі.
Між будинком Данкевича і Міською касою ощадності, що на задньому плані, зіяє прогалина. Лише у 1890-му там побудується заможний єврей Озіяш Готтсеман і це ще раз доводить, що фотографії для першої станиславівської серії робились задовго до 1898 року.
Завершує цикл поштівка №49, яка є найцікавішою. Хоча вона підписана як вулиця Карпінського (початок теперішньої Галицької), у кадр попала значна частина площі Потоцького. На ній розміщувалась чи не найбільша у місті стоянка фіакрів, які розвозили пасажирів по всьому місту. Вартість проїзду однокінним екіпажем становила 30 крейцерів, двокінним – 50. У 1894 році площа припинила свої існування, оскільки на ній збудували дирекцію залізниць, нині – головний корпус медуніверситету.
![](/News/2017/49-Karpinski-gruss-Leon-Konig-49I_0001.jpg)
Навпроти стоїть будинок колишньої гауптвахти, в якому наприкінці ХІХ століття діяв міський базар – аналог сучасного торгового центру. Другий поверх споруди займало міщанське казино, в якому станиславівська еліта просаджувала, а інколи й вигравала, чималі гроші. Саме на цих заможних клієнтів чекали перші станиславівські таксисти. Будівля базару-казино до нас дійшла, але з втратами. У 1960-х розібрали заокруглене ліве крило, що заважало будівництву ресторанного комплексу «Карпати».
Поки що це всі відомі на сьогодні поштівки з серії. Хоча один із колекціонерів пригадує, ніби колись бачив листівку Кьоніга із видом синагоги, що стояла у скверику Руської Трійці. Якщо це дійсно так, то її віднайдення стане справжньою краєзнавчою сенсацією, адже якісного «портрету» старої божниці дослідники не мають.
Іван Бондарев |