Науково-творча, громадська і педагогічна діяльність професора Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Володимира Теодоровича Полєка (1924—1999) впродовж другої половини XX століття була відома не тільки в нашому краї, а й в українській діаспорі. Працьовитість його в гуманітарній сфері просто вражає і захоплює. Він — автор 1200 статей та окремих видань, опублікованих у наукових збірниках, журналах і газетах як в Україні, так і в Англії, США, Канаді, Німеччині, Польщі, Росії, та зафіксованих у його останньому бібліографічному покажчику, підготовленому нами 1999 року.
Володимир Полєк народився 27 вересня 1924 р. у сім’ї пожежника Федота (Теодора) і матері Олени з Туревичів-Полєків, у Станиславові (нині Івано-Франківську). До речі, у 1962 р. В. Полєк як краєзнавець безпосередньо долучився до перейменування рідного міста. Початкову освіту здобував у народній школі Княгинина, а середню розпочав у гімназії, але через війну завершив лишень в 1952 році. 1943-го під час прем’єри опери Я. Барнича «Шаріка» у міському театрі ім. І. Франка його заарештували, а пізніше вивезли на примусові роботи до Німеччини. З 1944 р. 
Полєк нелегально проживав у Відні, а в 1945-1950 рр. — у Празі, де частково навчався у вечірній гімназії. 
1950-го Володимир Полєк нарешті повернувся до рідного міста, працював у книгарні №1 і з 1952 р. заочно навчався на українському відділенні філологічного факультету Львівського держуніверситету ім. І. Франка, який закінчив у 1958 р. Ще 1955 року влаштувався бібліотекарем Станіславського педагогічного інституту, де став організатором відділу бібліографії, яким завідував до 1974 р. У цей період В. Полєк інтенсивно працював над підготовкою книги «Літературне Прикарпаття». Він здав її до друку у видавництво «Каменяр» (м. Львів), але, на жаль, весь наклад видання було знищено московсько-компартійною цензурою за прояви «українського буржуазного націоналізму» та «захоплення автора... капіталістичною Канадою». Бо автор за епіграф взяв рядки з народної пісні:
Моя мати в ріднім краю
В гробі спочиває, 
А її люба пісня
В Канаді лунає.
Але, на щастя, В. Полєк знайшов у собі мужність і далі працювати, розкривати невідомі сторінки історії рідного краю. 
За участь у праці над  17-томним виданням УРЕ його  нагороджено «Подякою» за підписом Миколи Бажана, а також відзначено за підготовку видання тому «історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область» (1971). Однак справжнім науковим подвигом В. Полєка є укладений ним «Біографічний словник Прикарпаття», над яким працював усе життя. Він зібрав п’ять тисяч біографій визначних і відомих уродженців Івано-Франківщини. Правда, опублікувати йому вдалося лише 1200 біографічних довідок у 24 зошитах, а решта зберігається в архіві автора.
У 1972 р. В. Полєка запросили на роботу викладачем кафедри української літератури педагогічного інституту ім. В. Стефаника, де він став доцентом, а відтак і професором завдяки успішному захисту в 1974 р. в інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України кандидатської дисертації «Творчість і. П. Котляревського у зв’язках української і зарубіжної літератур» (керівник академік Євген Кирилюк). Як літературознавець В. Полєк розробив і опублікував підручники для студентів-філологів «Історія української літератури X-XVII ст.» (1994) та «історія української літератури XVIII ст.» (1999), а також досліджував зв’язки видатних постатей української та світової культури, зокрема із Західної України.
В. Полєк — людина енциклопедичних знань, невтомний ратай на полі української історіографії. Про це свідчить вибірковий перелік його досліджень: «Образ О. Довбуша у польській літературі» (1988), «Іван Крип’якевич на Прикарпатті» (1991), «М. Грушевський  і Галичина» (1991), «іван Крип’якевич у бібліографії» (1991), «Зарубіжні голоси про козацтво» (1992) та інші. Професор Володимир Полєк є одним із найвідоміших дослідників історії Прикарпаття. Тому не випадково у 2010 р. за поданням обласної організації Національної спілки краєзнавців України в області  запровадили державну краєзнавчу премію ім. Володимира Полєка, лауреатами якої вже стали 25 найкращих дослідників краю. Починаючи з 1959 р. В. Полєк опублікував сотні досліджень про історичні події і видатних діячів культури Івано-Франківщини. Його перу належать такі праці, як «Іван Франко на Прикарпатті» (1966), «Літературно-меморіальні місця Івано-Франківщини» (1971), «Тарас Шевченко і Прикарпаття» (1991), а також історико-краєзнавчі праці «Майданами та вулицями Івано-Франківська» (1994), «Коронація і корона Данила Галицького». У 1997 р. В. Полєк став головою громадського об’єднання «Наше місто», членом якого був і автор цих рядків. У 2012 р. визначного дослідника історії обласного центру та уродженця міста В. Полєка обрали почесним громадянином Івано-Франківська (посмертно).
Серед численних публікацій дослідника привертає увагу новизною видання «Сторінки українсько-німецьких історико-культурних взаємин». Тут автор вперше в українській історіографії розкрив діяльність німців-переселенців на Прикарпатті, зокрема роль доктора Теодора Цьоклера в організації дитячих закладів у Станіславі та заснування в місті німецької гімназії, яку було відкрито за розпорядженням уряду ЗУНР 1919 року.
Володимир Полєк став першим істориком івано-Франківської греко-католицької єпархії, а також ррунтовно досліджував роль і місце наших земляків у діаспорі, яким присвятив статтю «Українська діаспора — наші земляки». Своєрідним додатком до «Біографічного словника Прикарпаття» вважається біографічний довідник «Відомі педагоги Прикарпаття» (1997). Співавтори видання — Юрій Угорчак та Дмитро Дзвінчук. 
Необхідно також згадати внесок професора в розвиток краєзнавчої бібліографії. Це, зокрема, видання бібліографічних покажчиків: «Марко Черемшина» (1964), «Іван Франко і Прикарпаття» (1966), «Михайло Бринський» (1968), «Композитор А. Кос-Анатольський» (1974), «Михайло Павлик» (1986), «Володимир Качкан» (1990), «Федір Погребенник» (1999) та ін.
Як непересічного педагога вищої школи (27 років) 
В. Полєка нагороджували грамотами Міністерства освіти України, а в 1990 р. він став першим лауреатом обласної премії імені івана Вагилевича. 1991 року отримав Грамоту Президії Верховної Ради України, у травні 1999 р. став лауреатом обласної премії імені В. Стефаника.
19 липня 1999 року на 
75-му році життя Володимир Полєк раптово помер. Відійшов у вічність справжній патріот рідного краю, вчений, краєзнавець і порядна людина.
На надмогильному пам’ятнику В. Полєка на центральній алеї Чукалівського цвинтаря зроблено напис: «Невтомному трудареві на ниві української освіти, вченому і педагогу від учнів і колег з Прикарпатського університету». 
У 2002 році університетське видавництво «Плай» випустило в світ книгу «Сівач духовності. Збірник спогадів, статей і матеріалів, присвячений професору Володимирові Полєку». (Івано-Франківськ. — 460 с.)
Як відомо, родичі В. Полєка передали до інституту філології Прикарпатського університету архів та бібліотеку вченого, які нині зберігаються і за якими вчаться студенти в читальній залі ім. професора В. Т. Полєка (ауд. №318) гуманітарного корпусу.
У жовтні 2011 р. на центральному корпусі університету урочисто відкрили галерею меморіальних дощок «Великим Учителям від сущих і грядущих учнів», де перша — з портретом-барельєфом — присвячена літературознавцеві і професорові В. Полєку, який зробив великий внесок у розвиток та увійшов в історію нашого університету.

* * *

Дід Полєк
Спогади про Володимира Теодоровича Полєка
На вшанування його 90-ліття (27.09.1924—19.07.1999)
1992 року я вступив до Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника; тоді ж Володимир Теодорович мав уже велику популярність серед усіх своїх колег і студентів. Тут він працював з 1955 року (тоді це був Станіславський педагогічний інститут) — спочатку в бібліотеці, пізніше на філологічному факультеті як професор кафедри української літератури. Завдяки бібліотеці він став бібліографом і через цей досвід добре проявився як історик літератури і краєзнавець, залишивши по собі близько тисячі статей, які свого часу постійно друкували місцеві газети, а саме його ім’я було найкращою рекомендацією їхнім редакціям. В одній такій газеті почав був виходити окремим додатком унікальний «Біографічний словник Прикарпаття», який автор не встиг повністю завершити. Весь свій час він професійно розшукував і аналітично розписував усе (а більшість видань минулого було ніким не опрацьовано і неописано), що стосується української теми взагалі, а зокрема теми української літератури...  Це і визначило низку наукових проблем, які виявилися стимулом для його незвичайної проникливості, його думок та ідей, його уважних і швидких очей. Найхарактернішою прикметою вченого була його стійкість у поглядах і велика наукова практика. Нею позначені його друковані речі (всі вони читаються легко і зрозуміло, водночас багаті на фактичні інформації, документальну базу, точні й цікаві спостереження) й, звісно, університетські лекції, що їх слухали студенти не одного покоління. 
Всі, хто знав Полєка, кажуть про нього дуже гарно, наголошуючи передусім на його фаховій здібності, феноменальній пам’яті й особливо працьовитості; іноді з відхилом у, так би мовити, його власний простір: закладений книжками, він вражав, напевно, тією мірою, що в ньому показувалась якась ненормальність — важко сказати; назагал він помітно виділяється в усних спогадах про професора. 
Дід Полєк, як його характеризували в нашому молодому товаристві, — бо в ньому було щось таке, що в нас самих відгукувалося в душі спомином з дитинства, тією миттю, в якій оце поруч із дідом хотілося б сісти та докладно поговорити, — виглядав трохи небуденно: він спритно рухався й не мав вусів. З нами він охоче спілкувався, тим більше дискутував про які завгодно питання й у першім-ліпшім разі міг служити покажчиком енциклопедичних знань.
Найперше ми зустрічалися з ним на навчальних заняттях. Своєрідним продовженням цієї нагоди побачитись були, зокрема, студентські конференції. Про нашу участь у них професор дуже турбувався, бувало, що при перевірці викидав майже все, що ми понаписували і в чому хотіли бути безпосередніми, креслив цілі рядки, а над ними свої писав. Треба зауважити, який він з цього погляду терпеливий: сам же міг над нашим своє втілити, і воно робилося все-таки прихильно заради нас, отих, що тільки починали наукову роботу і ще зовсім не мали якої-небудь наукової думки, а якщо й мали, то з оформленням були чималі труднощі.
Незабутнє для мене одне з перших наших занять, на якому йшлося про «Слово о полку ігоревім». На ньому я з неабиякою серйозністю зацитував напам’ять відгук про нього Пушкіна, якому пощастило бути в нашому підручнику, і то в оригіналі. Полєку це було дуже нелюбо, бо несправедливо, і от він нарозумив мене небагатослівною ремаркою, що, мовляв, якщо вже в оригіналі, то треба уміти всілякими мовами й усе-таки вдаватися до своєї, — і це я запам’ятав цілком свідомо, хоч до того мені було якось незвично стосувати російську до іноземної. Саме на «Словіѕ» було зосереджено більше уваги, коли Полєк несподівано на другий же день приніс для мене його текст французькою мовою, фактично скопійований маловідомий переклад нашої пам’ятки, виконаний ще у ХIХ столітті. Тепер я — без належних знань і без жодних навиків виконувати щось подібне — повинен був працювати над зворотним перекладом (звісно вже, стараючись, щоб оправдати довіру) і навіть порівняння деякі зробити. Пізніше з цього і ще дечого вийшла мені дипломна робота, яка, за оцінкою професора, «виходить за рамки дипломної роботи — це вже досить зріле наукове дослідження». Саме тоді Полєк потурбувався, щоб я кудись на конференцію поїхав чи якусь винагороду дістав. Пізніше, коли мені довелось обирати тему дисертації, він як мій науковий керівник раз-по-раз вносив багато цікавих пропозицій, а коли довідавсь од мене про мою, то й підтримав її дуже прихильно. Він міг би і далі бути поруч, мені хотілося б ще бачити його особисто, але не так сталося, і коло мене сьогодні хіба тільки ці спогади й ті правки, його рукою зроблені в моїй чернетці, з яких видно його почерк.
На вигляд він був невисокого зросту, зі світлим обличчям, тільки на чолі виднілася неначе екзематозна вереда, яка ніяк не загоювалася. Що з собою носив портфель, не можна було не помітити — він був масивний, тяжкий, трохи старомодний і ніколи не повний. Скільки пам’ятаю, Полєк завжди носив його з собою. Зайшовши до аудиторії, він одним махом закидав його десь наверх і починав. Послідовно, частина за частиною, він умірковано читав і маленькими кроками проходжувався туди-сюди, взутий у щось легке, що кольором нагадувало дорожню пилюку. Він читав тоном дружнім і серйозним, опустивши очі вниз, ніби простежуючи невидимі лінії найдрібнішого шрифту — або майже невидимі, позаяк він їх таки помічав, схоплював і надавав їм чіткості з його куди більше енциклопедичним чуттям. Студенти заслуховувались; все записати їм, як правило, не вдавалося. і якщо вони не встигали і зупиняли його, він із розумінням усміхався, безпорадно розводячи руками, і в цю мить червонівся, що робило його підозрілим до себе самого в наших очах, після чого продовжував. Його засоромлений вигляд і непоказний щоденний одяг дуже незвичайно потішали студентську аудиторію (а в її складі була здебільшого прекрасна половина) та створювали атмосферу розкутості й особливий настрій, у який сам викладач іноді мав буцімто необачність вплутатись. 
Ось такий один випадок. У нашій академгрупі Володимир Полєк мав семінари, один з яких був присвячений давній українській літературі, її історії і значенню. На котромусь із них другий пункт плану намірилася розкрити (згідно з негласною домовленістю в межах групи про розподіл питань) брюнетка з ледь засмаглим личком із натяками на легковажність. Її, як і всіх інших, він слухав, напівзакривши повіки, а вона, своєю чергою, не особливо відчувала те, про що говорила. і раптом він «убив» її милий і безтурботний виступ, щоб запитати: які саме листи підписував Богдан Хмельницький... Вона скидалася на мару: усміхалася-увивалася, ногами переставляючи, втілюючи в собі легкість і принадність, і цим вгамувала його потребу в цікавості, заявивши, що буцімто неможливо з’ясувати те, про що він щойно запитав, бо вона не була в той момент із гетьманом і не може свідчити в тій справі. Ясно, що професор як тільки міг підтримав повну свободу такого її переміщення акценту, який власне пройняв усю його натуру в його поважному віці сімдесяти років, що викликало вже відому чуттєву і природно необхідну реакцію, і над його почервонілим обличчям волосся виразно побілішало, а до листів, зрештою, так і не дійшло, — що там ті листи.
На чомусь він спинявся дуже уважно й рішуче, бо знав, що казав, слухаєш — і не нудно на парі, вже цієї однієї вистачало, дарма що в розкладі інші познаходились. із його лекцій (а всі свої лекції він знав напам’ять і не були вони комусь нецікавими) студенти значно краще, ніж з якогось підручника, могли скласти собі уявлення про те, що їм треба було знати відповідно до спеціальності.
Одну з аудиторій пізніше, в останні роки, виділили йому як робочу кімнату. Холодна кімната. Він заходив до неї, щоб як-небудь перебути, хоч і як це було йому незвично, а тоді вже всі про нього попитували. Відтак на кафедрі появлявся зрідка і без потреби навіть не звертав у цей бік, непомітно тікав од усіляких зачіпок з будь-ким, хоч завжди до всіх був однаково привітним і усміхненим.
Святослав КУТ.
(стилістику автора збережено)

Богдан Гаврилiв