Коли Станиславів був фортецею, до нього потрапляли через дві брами.
Одна з них розташовувалась навпроти нинішнього головного корпусу медуніверситету і називалася Тисменицька або Кам’янецька. Перед нею проходив фортечний рів, через який був перекинутий дерев’яний міст. Тому забудова початку теперішньої Галицької відбулася порівняно пізно – коли фортеця втратила оборонне значення. 28 січня 1794 року власниця Станиславова Катерина Коссаковська надала Берку Граффові «для збудування порядного дому, а також утримання склепу шкіряного при тому домі пляц за Тисменицькою брамою, виходячи з міста, по правій стороні, прилягаючого фронтом до мосту, що є при брамі».
Але Берк Графф, певно, зволікав із будовою, адже перші споруди перед Тисменицькою брамою вперше зазначені на мапі 1805 року. А масове будівництво тут розгорнулося вже після 1812-го – коли знесли фортечні мури.
Кам’яниці, які бачимо у лівій частині поштівки, були зведені у першій половині ХІХ століття. У Станиславові орієнтаційну систему адресування запровадили близько 1870 року. До того перехожі відшуковували будинки за прізвищем власника або за характерними прикметами. Світла двоповерхівка із п’ятьма вікнами по фасаду у городян мала оригінальну назву – «Широка брама». Ймовірно, таке ім’я вона отримала через великий арковий проїзд під другим вікном.
У 1880-х початок вулиці Лисецької перемейнували на честь польського поета Карпінського. Близькість до Ринку і жвавий рух перетворили її на своєрідний діловий центр міста, тож усі перші поверхи кам’яниць були зайняті крамницями, конторами, аптеками і т. д.
Письменник Горацій Сафрін у збірці єврейського гумору «При шабатових свічах» наводить анекдот. У Станиславові, на вулиці Карпінського, в одній кам’яниці містились одразу три єврейські взуттєві крамниці. Зрозуміло, що торгівля у всіх була ніяка. Аби якось привернути увагу покупців, господар правої вивісив велике оголошення: «Тут продається наймодніше взуття міста». Зауваживши дії конкурента, його колега ліворуч також розмістив банер – «Найдешевший розпродаж закордонного взуття». Крамниця посередині опинилась у повній… прострації. Власник думав і придумав. Ранком над його дверима з’явилась яскрава вивіска: «Головний вхід».
На жаль, «Широка брама» разом із сусідськими кам’яницями не пережила Першу світову. Квартал спалили п’яні мародери російської армії при відступі влітку 1917 року. Очевидець писав: «При вулиці Карпінського, Сапіжинській і на Ринку не має жодної цілої крамниці – усі або спалені, або розбиті. Жодна ролєта не опущена, жодна шиба не вціліла у давніх склепах…».
Є ціла серія австрійських поштівок із сумними краєвидами вулиці, де від будинків залишились тільки вигорілі коробки. Після війни руїни розібрали. Відбудовували, тобто забудовували, ділянку досить довго. Наприклад, чотириповерхівку ліворуч (Галицька, 3) купчиха Емілія Рудер споруджувала вісім років – 1924-1932. У Польщі тоді була криза, інфляція, будували мляво.
На місці «Широкої брами» єврейський промисловець Майєр Бертіш теж поставив чотириповерхівку (Галицька, 5), куди вселився 1 січня 1934 року. Разом із дружиною він мешкав у квартирі № 1, решту здавав. У переписі 1939-го зазначено, що тут проживали шість родин. Якщо згадати, що внизу були крамниці, то виходить по дві квартири на поверх – не погано.
За радянщини там працював хлібний магазин, а нещодавно хлібокомбінат капітально модернізував булочну – поруч відкрили кав’ярню із свіжою випічкою, у вітринах тепер рухаються ляльки-пекарі. Франківці жартують, що це наша відповідь «Рошену».
ІВАН БОНДАРЕВ, МИХАЙЛО ГОЛОВАТИЙ | 
