Щоб підібрати вдалий ракурс, нашим фотографам доводилось проситися до незнайомих людей, аби пустили на балкон, чи по півроку чекати, доки не облетять листя на деревах, лізти стріхи і дахи. Але це фото взагалі робили з безпілотника. Процедура клопітка, але результат того вартий. Дякуємо Михайлу Копієвському! Хто одразу не впізнав локацію, підказуємо — це будівля теперішньої військової кафедри університету нафти і газу, що на Коновальця, 72а.
За народними переказами, там колись була канаркарня, де дружина власника міста Вікторія Потоцька, розводила екзотичних пташок. У 1729 році вона продала усіх канарок до Гданська, а на виручену тисячу дукатів замовила шикарний вівтар святого Косткі, який пожертвувала єзуїтському костелу.
У ХІХ столітті вулиця називалась Зосиною Волею і вважалась неблагополучним районом. Тому й земля тут була дешевою. Напевно, цим і керувався магістрат, коли викупляв велику ділянку у Шимона Гарасимовича. У 1885 році тут закипіла будова — зводили артилерійські казарми, які обійшлись магістрату у 300 тисяч ринських злотих. Кошториси склав будівничий Ян Бурка, затвердив їх міський архітектор Владислав Мюльн, технічний нагляд здійснював інженер Леон Позняк, а підрядниками були Лазар Гольд і Лейб Ліппа.
Будову завершили через рік. Це був цілий комплекс, куди входили 14 об’єктів: триповерхові казарми, канцелярія, арешти, їдальні, стайні, різні склади, кузня й будинок офіцерських помешкань. Останній добре видно на поштівці, він стоїть правіше.
Казарми зводились як «нормальні», тобто мали відповідати суворим нормам військових. Але при здачі виявилось, що вони «не нормальні» — комісія виявила вологість у стайнях, зажадала додаткових робіт і радила не спішити з передислокацією артилеристів до весни. Магістрат ризикував втратити 7000 злотих квартирних, яке оборонне відомство платило за оренду. Бургомістр Камінський чкурнув до Львова, зустрівся з військовим керівництвом і все «порішав». 20 листопада 1886 року до Станиславова із Тлумача переїхав 11 дивізіон артилерії. Камінський зустрічав «переселенців» хлібом-сіллю, офіцерам влаштували пишний бенкет.
Через чотири роки на базі дивізіону створили 31-й артилерійський полк, що був озброєний 8-сантиметровими польовими гарматами. Згодом комплекс отримав почесну назву — в документах за 1901 рік він згадується як «казарми ерцгерцога Вільгельма».
Наприкінці Першої світової тут стояв запасний батальйон 95-го піхотного полку. У ніч на 1 листопада 1918 року його командир, німець Алоїз Лаєр, рішуче примкнув до повстання, коли українці перебрали владу у місті. 15 і 16 листопада на тамтешньому плацу солдати присягали на вірність Українській Державі. Вояків привітав ерцгерцог Вільгельм Габсбург, більш відомий як сотник УСС Василь Вишиваний.
На жаль, українцям тоді не вдалось відстояти свою державу — незабаром Галичину завоювали поляки. У 1921 році у Станиславові сформували 11-й полк легкої польової артилерії, який у тридцятих став називатись Карпатським. Коли Німеччина напала на Польщу, полк вів важкі оборонні бої під Перемишлем і Львовом, його оточені залишки склали зброю перед більшовиками 21 вересня.
Після війни артилерійські традиції казармового комплексу збереглись. У радянські часи його займав 137-й артилерійський полк 70-ї мотострілецької дивізії з потужними 152-мм гаубицями Д-1 і Д-20. Після розвалу СРСР тут господарювали 65-й розвідувальний артилерійський полк, який змінив 188-й окремий полк зв’язку. За цей час територія містечка невпинно зменшувалась, а навколо виростали новобудови. Від 2004 сюди перевели військову кафедру університету нафти і газу. Курсанти опановують рідкісні спеціальності офіцерів служби пального. Викладачі розповідають, що підвали старих казарм залиті бетоном. Цікаво, які таємниці вони приховують?
Фото Михайла Копієвського, поштівка з колекції Володимира Шулепіна
Михайло Головатий, Іван Бондарєв |
