Що треба зробити, аби твоїм ім’ям назвали вулицю ще за життя? У тоталітарних державах достатньо бути причетним до вищих ешелонів влади. Згадаймо проспекти Сталіна-Калініна та Адольф-Гітлер-Штрассе. А от у нормальному суспільстві треба відзначитись чимось дуже позитивним і корисним. Наприклад, як пастор Теодор Цьоклер, якого називають «батьком галицьких німців». Він довший час очолював німецьку громаду Станиславова, прославився добрими справами і чесно заслужив «персональну» вулицю, яку бачимо на старій поштівці.

Наприкінці ХІХ століття пастор заснував сиротинець «Вифлеєм», кількість вихованців якого швидко перевалила за сотню. Але брали туди не всіх – аби не заразити здорових, хворим сиротам відмовляли. Цьоклер давно мріяв збудувати дитячу лікарню, та все не було грошей. За допомогою він звернувся до пана Кауфмана – директора англійської наф­тової компанії, що розробляла свердловини поблизу Солотвина. Однак, той мав проблеми – фірма вже вклала величезні гроші у розвідку, а нафти все не було. Втім, він пообіцяв – щойно знайде нафту, одразу дасть гроші на лікарню. У 1912-му зі свердловини, нарешті, вдарив нафтовий фонтан, і Кауфман розщед­рився. Тієї ж весни почались будівельні роботи, а 3 травня 1913 року кам’яницю освятили.

Дружина пастора Ліллі Цьоклер так описувала новобудову: «Все, що робив пан Кауфман, він робив великодушно. Якщо інші будинки закладу були побудовані просто й відповідно до мети, з величезною бережливістю, то це був гарний статний будинок. Його збудували не поблизу старих будівель всередині міста, а на краю великого саду, що з 1903 року був власністю нашої установи».

Спочатку будинок планувався як двоповерховий, але пастору прийшла ідея створити там ще й дім сестер милосердя і самим готувати кадри для виховання дітей. Тому зробили високе піддашшя, де розмістили кімнати для сестер. Заклад отримав назву «Сарепта». (У цьому біблійному місті під час страшного голоду пророк Ілля чудесним чином наповнив горня вдови олією, а горщик – борошном, що ніколи не кінчались). Стіну кам’яниці прикрашав напис: «Мука в горщику не буде спожита, і не спорожніє жбан з олією».

Невдовзі почалась Перша світова. Дітей евакуювали, а в «Сарепті» отаборився лазарет Червоного Хреста, який пастор Цьоклер оснастив власним коштом. Поруч стояли порохові склади, при відступі австрійці їх підірвали. Спалахнула страшна пожежа, але лікарню вогонь обійшов стороною.

По війні благодійні заклади повернулися до Станиславова, а восени 1918-го в місті спалахнула епідемія коклюшу. За 15 днів смерть забрала 16 вихованців «Сарепти». Пошесть припинили лише морози.

У 1921 році у закладі лікувалось і працювало 150 осіб. Протягом 1931-1939 років настоятелькою «Сарепти» була Марта Цьок­лер – донька пастора.

Напередодні приходу перших совітів, коли польські війська залишили Станиславів, у місті спалахнули масові заворушення. Натовпи євреїв гасали вулицями із червоними прапорами, громили крамниці, українські та німецькі установи. Пастор побоювався, що його заклади теж сплюндрують, але за німців заступилися українці. Загін самооборони виставив на початку вулиці Цьоклера кулемет і два дні тримав оборону.

Совіти, що були союзниками нацистів, господарство пастора не чіпали, а в грудні 1939-го евакуювали усіх станиславіських німців до фатерланду. У «Сарепті» спершу працювала лікарня, а за фашистської окупації – училище для сестер націонал-соціалістичного Комітету національного спасіння.

У 2000-2012 роках тут містилась торгово-промислова палата, яка перебралась у новозбудоване приміщення ліворуч. Споруду зай­няв центр ЗНО, але й він потім переїхав на Бандери, 1. Сьогодні старий будинок стоїть порожній. Може, планують зносити?

Іван Бондарев, Михайло Головатий