Наприкінці ХІХ століття на півдні Станиславова збудували казарми кавалерії, навколо яких виник новий житловий район. Його утворювали сучасні вулиці Національної Гвардії, Матейки, Курінного Чорноти, Військова, Республіканська та інші. З часом виникла потреба побудувати там школу. Для цього місто викупило у землевласників Гаммера та Аби Молдауера величезну ділянку площею 5062 м².
Проект опрацював технічний відділ магістрату. Доклав туди руку і відомий архітектор Ян Кудельський. Конкурс підрядників виграла будівельна фірма «Еміль та Леон Вайнгартени». Роботи почали навесні 1914 року. Встигли звести перший і половину другого поверху, а в серпні почалася війна…
Відновили будову лише у 1923 році, вигнали стіни під дах, але потім скінчилися гроші. У молодій Польщі вирувала економічна криза, тож об’єкт мав усі шанси залишитися довгобудом. Допоміг щасливий випадок. Інспектором міністерства освіти у Варшаві був призначений колишній гімназійний учитель зі Станиславова, доктор філософії Станіслав Тінельський. Він зумів пробити державну субвенцію та кредит у 200 тисяч злотих, що допомогло завершити будову. Остаточний вигляд фасаду опрацьовував зодчий Станіслав Треля.
Архітектурна довідка каже, що споруда зведена зі стильовими ремінісценціями класицизму. На головному фасаді три ризаліти і два портали, що відповідають входам до двох шкіл. Бічні ризаліти завершені прямими аттиками, а центральний – фігурним.
15 вересня 1926 року місто передало будинок в експлуатацію шкільній владі. Новобудова мала площу 1375 м², була розрахована на 900 учнів, вартість становила півмільйона злотих.
У тодішній Польщі навчання було роздільним, тому під одним дахом існували дві семирічних школи – чоловіча й жіноча. Відповідно, заклад отримав і дві назви: імені Пірамовича і Пляттер. Єзуїт Григорій Пірамович був відомим педагогом, а пані Емілія Пляттер керувала партизанським загоном під час польського антиросійського повстання 1831 року. Хлопці вчились у лівому крилі, дівчата – у правому. У торцевих стінах будівлі дотепер збереглися ніші, де колись були мармурові таблички із назвами шкіл.
Старожил Володимир Баран вчився тут наприкінці 1930-х і залишив цікаві спогади.
«Школа була державною і безкоштовною. Її обладнали за останнім словом техніки – електрика, каналізація, автономне опалення, чавунні радіатори. Навчання велося польською. Весь цикл тривав сім років, при чому після п’ятого класу можна було переводитись до гімназії, де складали матуру, тобто іспити на атестат зрілості. Мені довелося провчитись лише чотири класи – далі почалась війна. Ми студіювали літературу, географію, катехизм, математику і, обов’язково, українську мову.
Всі школярі та гімназисти Станиславова мали однакову форму. Різнились тільки кольори облямівки на кашкеті. Наприклад, у нас він був сірий, у школі Чацького – червоний, ще десь – жовтий, зелений і т. д. Великими металевими літерами на них наносився номер класу, тож ідентифікувати школяра не становило жодних проблем.
На великій перерві всі бігли у підвал до їдальні за «шкільним дожив’єнієм» – безкоштовно давали каву з молоком і хліб з маслом (по святах – булочки). Для молодого організму цього було замало і ми брали з дому «друге снідання». У кожному класі стояв кошик, куди клали бутерброди для малозабезпечених. Вчителі вручали їм ці бутерброди настільки делікатно й непомітно, що ніхто не знав, що їсть сусід на перерві – своє чи з кошика».
У 1945-му будинок передали міській клінічній лікарні № 1. У 1962 під прямим кутом до нього, фронтом до вулиці Матейка, прибудований новий триповерховий корпус, що в цілому повторює риси основного. Лікарня там і нині.
Михайло Головатий | 
