Понеділок, 20.05.2024, 05:42:31

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2021 » Грудень » 25 » "Сліз не соромлюся і не ховаю". Понівечена доля родини Андрія Мельника з Довгого-Калуського
19:51:36
"Сліз не соромлюся і не ховаю". Понівечена доля родини Андрія Мельника з Довгого-Калуського

У 1942−1952 роках жителі Довгого-Калуського, жертвуючи своєю волею і життям, узяли активну участь у русі опору, воювали в УПА, підтримували підпілля ОУН. Дорогу ціну довелося за це заплатити. Донині гірким спогадом відлунюється в душах мешканців вивезення їх на спецпоселення та у виправно-трудові табори Сибіру й Казахстану.

Під пресом більшовицького свавілля опинилася в той час і багатодітна сім’я Андрія Мельника: дружина Анна, діти Дмитро, Михайло, Марії, Анна та Іван. Його син Дмитро (псевдо «Кучер») став членом ОУН ще на початку війни. Нечасто навідувався додому, уникаючи переслідування з боку представників радянських органів.

У березні 1944 року батькові Андрію передали «штафету», що Дмитро із декількома повстанцями у певному місці у певний час буде в лісовому масиві, що знаходиться між селами Довге-Калуське й Тужилів. Просив передати щось із харчів та одежі. Брат Михайло, зібравши все необхідне в мішок, пішов на призначене місце. Підходячи до лісу, він побачив, що з боку Тужилова наближалося більше десяти солдатів. Вони проводили операції із виявлення схронів і бункерів, у яких переховувалися повстанці. Заховавши мішок у кущі, Михайло побіг уздовж річки Горкотало і під берегом заховався під лід, пролизаний весняною водою. Сліди ще не зовсім розмерзлого снігу видали Михайла. Його схопили солдати, зв’язали дротом руки, роззули з чобіт і босого привели в село. Машиною відправили в Калуську в’язницю, а звідти перевели до Станіслава.

Через деякий час його разом із односельчанином Василем Струком, брата Михайла якого судили за зв’язки з ОУН, перевозять у Харків. Тут під час допитів із нього вибивали імена повстанців, їхні місця перебування, бункери і схрони в Довгому і навколишніх селах. Але нічого від Михайла не дізналися і тяжкохворого відпустили. Удома він побачив страшну картину: у хаті порожньо, вікна й двері забиті дошками, на місці стайні, стодоли, оборогу – згарище.

Така ж доля випала і на сім’ю брата Андрія Мельника Петра, син якого перебував в ОУН. Уся господарка знищена, майно конфісковане радянською владою. У день відправки на спецпоселення, не доїхавши до Калуша, від інфаркту Петро помирає. Його, авторитетного сільського ґазду, будівничого й провізора церкви, громада села поховала на церковному подвір’ї поряд зі священниками. Сім’я Андрія Михайловича й Анни Ільківни Мельників разом із двома дочками Марією (14 років) та Анною (8 років), чотирьохлітнім сином Іванком була вивезена разом з односельчанами в Архангельську область.

«Їхали тільки упродовж світлового дня в набитих людьми товарних вагонах, обігрівалися по черзі коло залізної пічки. Харчувалися тим, що вдалося зібрати з дому. На ніч вагони заганяли на запасну колію, виходити з вагонів категорично заборонялося. Було багато дітей і старих чоловіків та жінок. Від холоду люди хворіли. І якщо не дай боже хтось помирав у дорозі, то його викидали з вагонів, похоронити померлих не було можливості», − згадує Марія Андріївна.

Після приїзду у селище Вельський усіх фірами повезли в ліс до місця поселення. Спочатку це був Важський лісопункт, а потім лісопункт в Репішному, що знаходився недалеко від селища Покшиньга. Андрій із дружиною працювали в лісі на лісоповалі. Діти залишалися в бараках.

Годували поселенців баландою із чорного гороху. Від непосильної праці, недоїдання, там, у Репішному, знайшли своє останнє пристанище Андрій і Анна Мельники, а молодший син Іван помер від розриву серця, налякавшись коня.

Так залишилися Марія й Анна зовсім одні. Тепер гілкорубом у ліс уже пішла працювати Марія. Робота була важкою, влітку обсідали комарі, взимку доводилося перемерзати у снігу по пояс в поганенькій одежині. Згодом Марію й Анну перевезли в селище Шокша. Тут був великий лісопункт, там працювало багато робітників, будувалася школа, лікарня, їдальня, у якій Марія почала працювати помічником повара. Молодша сестра Анна пішла в школу в Покшаньзі. Навчалася там упродовж тижня, а на вихідні поверталася в Шокшу до сестри.

Помічник повара — це тільки звучить красиво, а насправді треба було вставати о третій годині ночі, розчищати дорогу, рубати дрова, розпалювати печі, мити, прибирати тощо. Одного дня, поспішаючи на роботу, Марія впала і зламала ногу, більше двох місяців їй довелося провести в лікарні, а потім ще довго бути в гіпсі. Комендатура запропонувала молодшу сестру Анну віддати в дитячий будинок.

«Не віддам! Або забирайте нас разом», — настоювала Марія.

Жителі селища допомагали сестрам, чим могли, бачачи, у яких важких умовах вони живуть.

Життя помалу налагоджувалося. Марія знову повернулася працювати в їдальню, знайшла спільну мову з поварами, училася в них, інколи й сама щось їм підказувала. У їдальні смачно годували численних робітників лісопункту, готували обіди для лісових котлопунктів, брали участь в організації виїзних буфетів на різні наради.

Нікому не відомо, скільки випробувань випаде на долю людини! Марія знову травмує ногу. Але а цей раз відновитися після травми не вдалося. Продовжила працювати поваром у стаціонарній лікарні в Шокші. Анна закінчила школу і влаштувалася на роботу в місцевому лісопункті. І весь цей час сестри не розлучалися ні на один день. Коли в сім’ї Анни з’явилися діти Володимир і Наталія, Марія оточила їх турботою і увагою.

У 1962 році спецпереселенців реабілітували й відновили в усіх правах. Можна було повертатися в Україну. Сестри поїхали в рідне село до брата Михайла. Не минуло й місяця, як голова сільської ради запросив їх на телефонну розмову з начальником лісопункту, де вони працювали, Макар’їним. Він запропонував повернутися на роботу, пообіцяв забезпечити житлом. Марія й Анна повертаються в селище, яке стало для них другою батьківщиною. Так і прожили сестри все життя як одна сім’я, підтримуючи одна одну.

Давно виросли Володимир і Наталія, у них з’явилися власні сім’ї. Більше 15 років немає на світі сестри Анни. Марія за все своє довге життя так не і створила власної сім’ї, а присвятила себе сестрі й племінникам. Вона проживає в селищі Вельському, недалеко від Наталії, яка піклується про неї, бабусю Марію (так ласкаво називають її онуки й правнуки).

«Болить душа, коли згадую прожиті роки. Плачу за тими борцями, які поклали свої голови у визвольній боротьбі, а серед них — мій брат Дмитро «Кучер», який загинув у жовтні 1947 року в лісах біля Перегінська. Донині невідомо, де його могила, як і багатьох братових побратимів. А близькі й рідні повстанців стали жертвами більшовицького терору і були вивезені в Казахстан, Красноярський край, Архангельську область та інші райони Сибіру.

Життя розпорядилося так, що сьогодні проживаю в селищі Вельське Архангельської області. Той день, коли нас вивезли з рідної хати, закарбувався в моїй пам’яті назавжди. У Довгому проживають діти мого брата Михайла — Ганна, Марія, Емілія, Дмитро, Ярослава. Спілкуюся з ними по телефону і радію, що їм живеться щасливо», − підсумовує прожиті роки Марія Мельник.

Василь ПАРЦЕЙ, с. Довге-Калуське


Переглядів: 166 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024