“Західний кур’єр” продовжує знайомити вас зі спогадами Миколи Парфановича – українського громадського і політичного діяча, залізничника, який певний час займав посаду заступника міністра залізниць в уряді ЗУНР. Більшу частину життя він провів у Львові, але навчався у Державній гімназії у Станиславові. У своїх спогадах автор розповідає про педагогів гімназії та випадки з гімназійного життя.
Історія з німецькою
З черги перейду тепер до нашого германіста Котецького, нині вже покійного. Був це буковинський поляк, людина палка, з рудою бородою і гострим зором. Він нездужав на легені, і ця недуга ще тільки посилювала його нервовість та доводила нераз до емоційних вибухів. Володів знаменито своїм предметом, німецькою мовою, і цього самого вимагав від нас, учнів. Зі шкільного підручника задавав цілі сторінки на одну лекцію, вимагаючи вивчення їх напам’ять, щоб учні засвоїли собі точне знання цієї мови.
Крім шкільного підручника або німецьких класиків, вимагав підготовки приватної лектури та дбайливого опрацювання задаваних ним писемних тем. Хто хотів би був відповідати цим вимогам нашого германіста, мусів би був половину свого часу присвятити цьому предметові, занедбуючи, очевидно, інші, не менш важливі шкільні предмети. На тлі перевантаженості вивченням німецької мови виринали у нас нерідко важкі труднощі, які супроводжали учня через усі головні конференції аж до іспитів для переходу до наступної кляси, на яких у присутності директора, що вимагав вільного переказування певного розділу своїми словами, закінчувався «безкровно» конфлікт учня з учителем на користь першого. На заняттях Котецького балакалось виключно німецькою мовою.
Я не чув ніколи від нього жодного слова польською чи українською. Нашою мовою він володів, мабуть, дуже добре і ставився до українських учителів і учнів прихильно, бував залюбки на наших богослужіннях, насолоджуючись нашим церковним співом. На заняттях, впавши у нервове піднесення, він вивалював цілий свій багатий лексикон глумливих, нерідко й грубих слів на голову заскоченої жертви, питаного ним учня. Своїми вимогами та строгістю він пристосовувався до існуючої в станиславівській гімназії важкої системи.
В самому центрі учительського колективу знаходиться ще сьогодні в моїй пам’яті спартанська постать духівника-катехита Івана Литвиновича. З першого погляду сухий, неввічливий, але в слабкім тілі цього вчителя таїлося джерело людяності, доброти серця, щирості та милосердя. Він був опікуном і оборонцем української молоді, і він єдиний з усіх українських учителів мав вплив і значимість як у директора, так і в усіх учителів, використовуючи їх на користь нашої, під обухом важкої шкільної системи страждаючої молоді. Не одному з нас урятував він перехід до вищої кляси, не одного, що захитався, піддержав він словом і ділом. З приводу його смерті в 1926 році присвятив я йому ширший спомин, характеризуючи ближче його учительську діяльність серед тодішніх шкільних відносин.
Небезпечні екскурсії
Обмежившись тут описом головних рис покійного катехита, переходжу до загальновідомого старшому поколінню нашого натураліста Івана Верхратського. Кажуть, що людина, яка присвячує себе всеціло пізнанню природи і її творінь, відривається від свого власного життя, потрапляючи в дивоглядну відсталість з боку особистої культури. Знаємо цих типів, зображуваних гумористичними сатирами та малюнками. Натураліст виходить на лоно природи, замилуваний її творіннями, і забуває про себе, про своє існування.
Цей момент використовують урвителі-хлопці, які природникові, що на вид жаби потрапив у «природниче» захоплення, роблять безкарно різні фокуси. Таким менш-більш пригадую собі нашого Івана Верхратського на природничій екскурсії з нами, хлопцями-учнями, в приміських околицях Станиславова. У витертих і старих, підкочених без огляду на дійсну потребу штанах, у такому самому довгому сурдуті і в широкому солом’яному капелюху на голові, наш учитель вирушав весною і літом з юрбою своїх учнів на екскурсії серед природи, пошукуючи за її особливими творіннями, головно комахами і метеликами, та збираючи при тій нагоді від місцевого населення побутові назви до природничої термінології. Одних і других назбирав він великі колекції за час свого учителювання в багатьох гімназіях Східної Галичини, продаючи зібраних комах і метеликів до різних природничих західноєвропейських кабінетів. Тільки зібраної термінології не вдалося природникові Верхратському як слід використати, бо це не було його ділом, а ділом скорше філолога. Верхратський як учитель не був надто вибагливий.
Вистачало прочитати лекцію з книжки та піти раз чи два з ним на екскурсію, зловити якусь цікаву комаху, а успіх у нього був запевнений. Поза своїм предметом не цікавився він зовсім життям української молоді, і ми знаємо й шануємо його тільки як українського природника. Пробував він, правда, перейти й на літературний шлях, видаючи в Станиславові місячник «Денниця», та вона, вийшовши з-під рук природника, була присвячена більше природі, ніж літературі і не зуміла зацікавити ширшого загалу громадян. По першій невдалій спробі літературної праці залишив він її зовсім до кінця свого життя. Зазначу ще, що Верхратський був довгі роки старим парубком, що разом з його наукою впливало на його особисті норови. Щойно в пізнішому віці він одружився та перейшов до Львова до академічної гімназії, де закінчив свою многолітню учительську кар’єру, виховавши цілі покоління.
З моїх особистих екскурсій з професором Верхратським пригадую собі ось яку подію. Було це наприкінці весни, перед головною конференцією. Природа була в повному розквіті. Дерева вкрилися буйним листям і квітами, приміські левади пашними травами, всі тварини знаходилися в повному життєвому розвою, а нам, учням, наступала на п’яти головна конференція. Не диво, отже, що екскурсія була доволі численна й обіймала всі три ділянки природи, а саме зоологію, ботаніку і мінералогію. Природнича екскурсія об’єднувала нас, молодь з усіх дотичних кляс, і давала змогу здобути добру оцінку кожному, хто знайшов на прогулянці чи то якусь комаху, квітку чи кусок кременю, чи ввійшов у позашкільний контакт з учителем і в розмові з ним попрохав просто розуміння при конференції. В тім останнім випадку вчитель не був твердий і в своїй поступливості казав звичайно учневі: «Дитинко, прочитай собі останню лекцію. Завтра маю у вас заняття, викличу, і якщо відповіси, буде все гаразд!» Так звичайно й бувало.
Була це неділя, біля третьої години з полудня, як численний гурток екскурсантів у пошукуванні природних скарбів нашого краю (читай: доброї оцінки) разом зі своїм учителем природи безцеремонно, не питаючи ні в кого дозволу, увійшов цілою своєю юрбою на порослу травою леваду в селі Вовчинець під самим Станиславовом. Ми, хлопці, розбрілися зараз по траві, шукаючи розкішних трав, комах, метеликів, словом, усіх дарів природи. Очевидно, що молода трава під нашими ногами м’ялася, а левада по масовім переході була потолочена так, якби по ній перейшла яка хуртовина. Зайняті нашими пошукуваннями, не бачили ми, що по леваді спішить з відсіччю юрба селян з ціпами, палками, до того попереду з собаками. Поки ми зорієнтувалися в нашій грізній ситуації, лихо вже повиснуло над нашими головами, плечами й ногами.
Спантеличені несподіваним нападом, ми дивимось на нашого провідника-учителя. І він у першій хвилині не настрашився і не зам’явся, одначе опісля під враженням натискаючого на нього хлопського бука подаючись назад, закликав: «Люди, стрівайте! Чи у вас в селі блюють?» На ці слова хлопчисько, який наскакував на вчителя, повертається до свого батька, що позаду нього надбігав, і каже: «Тату! Наша Настя вранці блювала». Треба знати, що саме поширювалася серед населення пошесть, одним із симптомів якої було сильне блювання і біль голови. Старший селянин, присмирений цим запитом у своїй люті, не відповідає вже буком за заподіяну нами шкоду, а викладає вчителеві по своєму, скільки то шкоди потерпить його худоба через потоптану траву.
На це питається його наш Верхратський: «Батьку, скажіть, що важніше: людина чи худоба?» На це питання селянин не вміє вже дати відповідь. Він роззявив рота, розплющив очі і дивиться на вчителя, який став йому викладати, що він, а з ним і ми, збираємо зілля до аптеки, бо люди дуже хорують, а на цій леваді росте саме помічне на недугу зілля. Зриваючи опісля якусь квітку, каже наш учитель до селянина: «Ось вам це зілля. Наберіть його доволі, поваріть і вивару з нього дайте напитися вашій Насті. Побачите, вона поздоровіє!» Селянин опустив очі, взяв з рук учителя зілля, а, оглянувши ще раз потоптану траву, почухав себе по лобі та й каже: «Цим разом ідіть так (значить, не биті), але більше не заходьте мені в траву!»
Галерея вчительських портретів
З дальших учителів, що вчили у вищій гімназії, згадаю ще математика Уриша, людину ростом низьку з виступаючим животом і козячою борідкою. Поза гімназією проводив він весь вільний час у кав’ярні, граючи майстерно в більярд. Уриш не радо був бачений директором, який, по фаху також математик, учив цього предмету в останній восьмій клясі та робив йому закиди на непідготованість учнів у нижчих клясах, особливо в сьомій, з цього предмету.
Всесвітньої історії й історії рідного краю, себто Австрії, вчив нас колишній сибірський заточенець, учитель Шарловський. Цей предмет викладав він своїм способом, не придержуючись шкільного підручника. Хто з викладу не міг схопити в пам’яті ходу історичних подій по оповіданню Шарловського, тому доводилося потім важко здобувати собі кращу успішність. А цей учитель був сильно вимогливий.
З учителів, що вчили нас у нижчих клясах гімназії, зберіглася в моїй вдячній пам’яті особа Степана Коцюби, людини великої особистої культури, а передовсім щирого, правдивого українця. Від цього вчителя одержав я з його великої власної бібліотеки першу українську не шкільну книжку, і ще хлопцем міг я з ним стрінутися нераз особисто поза школою, побалакати та послухати його розмови на українські народні теми. Молодий цей учитель мав практичну методу навчання.
На кожній лавці намічав він одного сильнішого в латині учня, який зі своїми товаришами перед заняттям або на перерві перекладав цілу задану лекцію та перепитував їх з усього побіжного матеріалу. Було це дуже помічним приготовленням, особливо слабшим учням у другій клясі, в якій треба було відміняти сотні неправильних латинських дієслів. Незабутній Степан Коцюба не був люблений директором і зійшов до гробу ще на початках своєї учительської праці, примушений тим же директором перед часом піднятися з тяжкої недуги до виконування своїх обов’язків.
Це принесло йому смертний удар. З інших наших молодих філологів згадаю ще Софрона Недільського, пізнішого директора української гімназії в Коломиї. Як молоденький філософ, який щойно завершив науку, робив він у станиславівській гімназії перші кроки в своєму вчительському званні. Ростом стрункий, з блідим безкровним обличчям, на якому з’явилися щойно перші волосинки бічної борідки – таким представився нам покійний нині Недільський у третій клясі як учитель латини. Щоб надати своїй молодечій статі учительської поважності, він гримав на нас різко, що дуже дисонувало з його, зрештою, лагідною особистою вдачею. Це були головніші особи з галереї нашого учительського колективу. Далі перейду до нас самих, до гімназійної молоді.
(Далі буде)
Спогади віднайшла Олена БУЧИК |
