Щонайменш раз у житті батьки франківських дітей постають перед вибором – а в яку школу віддати своє чадо? Нині обирати є з чого. Хтось обирає школу поруч із домом, хтось – за престижем чи спеціалізацією. А ось у ХІХ столітті тутешні батьки із цим не заморочувались – гімназія у Станиславові була одна.
Спочатку була латина
У тодішній Австрії носіїв вищої освіти можна було перерахувати на пальцях – вона вважалась престижною, недосяжною та й не надто потрібною. Аби зайняти державну посаду, достатньо було закінчити гімназію. Не треба проводити паралелі із теперішніми школами – гімназіальна освіта стояла значно вище й відповідала рівню нинішнього коледжу. Перш ніж потрапити до гімназії, діти мусили скінчити чотирирічну середню школу. Зауважимо, що у станиславівській гімназії навчалися лише хлопці, бо ж дівчата про середню освіту могли лише мріяти.
Свою історію тутешня гімназія виводить від 1784 року, коли 1 листопада колишня єзуїтська школа перейшла під державне управління. Спочатку навчальний процес тривав п’ять років, причому кожен клас мав свою назву: перший – інфіма (початковий), другий – граматика, третій – синтаксис, четвертий – риторика, п’ятий – поетика. Перші три класи називались граматичними, два останні – гуманітарними. У 1819 році додали ще один клас – парва чи рудимента, що перекладається як «маленький», «зародковий». Він був першим і давав учням початкові знання.
Після реформи освіти, у 1850-му, створили 7-й і 8-й класи – логіки та фізики. Таким чином тривалість навчання збільшили до восьми років.
Попервах мовою викладання була німецька, а математику читали латиною. У 1849-му обов’язковим предметом стала українська, з 1854-го учень мав право вибору, що йому вивчати – польську чи українську. Починаючи з 1867 року, після автономізації імперії Габсбургів, у гімназії викладали виключно польською мовою.
Що вчили? У різні роки по-різному. Якщо спершу робили наголос на латину, то потім до програми включили більш звичні нам дисципліни: польську, німецьку, математику, історію, географію тощо.
У вищих класах вивчали психологію, логіку, етику та метафізику. У другий половині ХІХ століття до необов’язкових предметів належали каліграфія, стенографія, малювання, гімнастика, польська історія, французька та українська мови.
Будівля, що навіювала жах
Незважаючи на те, що більшість населення старого Станиславова становили євреї, у гімназії переважала християнська молодь. У 1855 році там вчилося 314 дітей: 168 українців, 108 поляків, 20 німців і 18 юдеїв. На початку ХХ століття кількість учнів перевалила за 600, з яких понад 60 % становили поляки.
На старих поштівках із видами площі Франца (тепер майдан Шептицького) бачимо довгий триповерховий будинок, який нині займає морфологічний корпус медуніверситету. Це пам’ятка архітектури національного значення. Її збудували у 1744 році для єзуїтського колегіуму (школи), і за Австрії кам’яниця зберегла освітянську спрямованість. Спочатку будинок колишнього колегіуму нагадував справжню «рукавичку». Окрім гімназії, там містилось окружне староство, податковий уряд, кадастровий уряд, початкова школа, службові квартири директорів гімназії, школи та старости. Цікаво, що у 1870-х з 47 залів гімназія займала лише 19, натомість апартаменти старости – 11 кімнат. Викладачі скаржились на тісняву у класі, брак стільців і столів, доходило до того, що учні під час занять стояли чи навіть лежали на підлозі, записуючи завдання.
Стан приміщень також був не найкращим – у 1830-му обвалилась стеля в четвертому класі. І це при тому, що до будинку часто навідувалися високі гості. Існувала традиція: коли Станиславів відвідував член імператорського дому, губернатор чи хтось з уряду його тягнули до гімназії і гість вибірково опитував учнів. Зазвичай можновладці залишались задоволені відповідями. Тут одне з двох: або дітей дійсно добре вчили, або всіх тупеньких перед перевіркою відправляли погуляти.
Дирекція навчального закладу потрохи витискала «квартирантів» і після того, як у 1881 році староство з’їхало, будинок став повністю належати гімназії.
Колишні гімназисти залишили яскраві описи своєї альма-матер. Ян Вежбовський, який вчився протягом 1872-1880 років, згадує таке:
«Станиславівська гімназія розміщувалась у правому крилі колишнього єзуїтського будинку, у лівому містилось староство. Обстановка тиха, відокремлена, монастирська, тільки для навчання. Гуркіт возів не заважав теоремі про маятник чи бесідам про грецьких богів. Тільки ворони, що кракали, які у великій кількості гніздились у мурах обох святинь (катедра і польський костел – Авт.), сусідніх з гімназією, подавали знак життя поза школою».
Йому вторить випускник 1889 року Євген Барвінський:
«Вже самий вигляд гімназії наповнював малого хлопця страхом. Стара, похмура монастирська будівля з потворними, грубими стінами, малими віконцями і темними сходами, переповнювала дитячу душу жахом… Я згадую ті роки як важкий кошмар, начебто вони проведені у в’язниці».
Навчання було платним, ціна постійно зростала: якщо у 1855-му річна вартість становила близько 10 корон, то на початку ХХ століття – вже 60. Але учням із малозабезпечених родин давали суттєві знижки, відмінники отримували стипендії, за які купували книжки. Існувала оригінальна система «локацій», згідно з якою учні сиділи за рівнем успішності. Передні місця посідали «преміанти», тобто відмінники, натомість аутсайдери займали останню «ослячу» парту.
На чому погорів директор
Викладач, який здав кваліфікаційний екзамен, називався професором. Перед тим він мав кілька років побути на посаді суплента, тобто заступника вчителя. Річна зарплата у педагогів була досить непогана: 700-800 злотих ринських у молодших класах та 900-1000 у старших (станом на 1856 рік). Плюс були надбавки за стаж і можливість заробити репетиторством.
Уже знайомий нам Ян Вежбовський цікаво описує своїх наставників:
«Вчителі не мали певної інструкції щодо поведінки поза школою. Члени педагогічного колективу захоплювались грою в карти, не приходили на уроки, позичали в учнів гроші, брали хабарі. За аптекою Мацурової була кав’ярня Вінклерової, в який колектив вчителів щодня збирався і грав в азартні ігри. У передпокої сиділи загадкові особи, які час від часу заглядали всередину. Коли гравця підводило щастя, він виходив до передпокою і повертався вже забезпечений. Коли щастя до нього було прихильне, особа отримувала борг з відсотками. Очевидно, такі відносини у гімназії не сподобались наміснику Галичини Голуховському, бо у 1871 році звільнено директора Крушинського, професорів Жепецького, Кахнікевича, Зосля та декількох інших».
Однак, це мало допомогло. Євген Барвінський, який вчився у наступному десятилітті, згадує:
«Дивним збігом обставин зібрався там гармонійний колектив професорів-диваків, мізантропів, неприступних, примітивних і брутальних. Знаю, що найвище шкільне начальство заповнювало навчальний заклад різного ґатунку штрафниками, вважаючи його за певного роду виправну колонію, бо директор мав славу «залізної руки».
Цим директором був українець Іван Керек’ярто, який очолював гімназію протягом 1879-1898 років. Саме він спровадив зі шкільного приміщення усіх небажаних сусідів і дав можливість учням нормально займатися. Директор мав суворий характер, його боялись як діти, так і вчителі. Коли він виходив на гімназійне подвір’я, то всі ігри моментально припинялись, адже за рухливі забави запросто можна було отримати кілька годин карцеру. Водночас учні відмічають, що «залізний директор» був вчителем від Бога – «урок математики просто якимось дивом сам влазив навіть до найтупішої голови».
За Керек’ярто у гімназії панувала офіційна холодна атмосфера, але він зі своєю задачею справлявся – випускники мали достатню підготовку для вступу до університету. Вибір факультетів тоді був не надто великий. Вежбовський іронізує над критеріями, якими керувалися гімназисти при виборі майбутньої професії: «Сум за латинською та грецькою мовами пхав його на філософію, відсутність переконань та грошей – на право, отримання лікарського ступеня – на медицину, а задоволення від цілування рук – на священика».
Іван Бондарев |
