Станиславів (нині – Івано-Франківськ) наприкінці жовтня 110 років тому очима газети Kurjer Stanisławowski у блозі Богдана Скаврона на порталі Збруч.
Темні, смердючі, тісні й погано пристосовані для поштових операцій кабінети, до того ж, повні щурів – таким малопривабливим виглядало приміщення головної пошти у місті Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) наприкінці жовтня 1907 року.
Ще від кінця XIX століття ця важлива для міського життя установа тулилася в кількох орендованих кімнатах кам’яниці Адольфа Биха на вулиці Смольки (тепер – вулиця Бачинського, 4). У тогочасному «офісному центрі» винаймали приміщення також інші установи: філія Австро-Угорського банку (до того, як перебралася в новобудову на вулиці Шидловського – тепер частина вулиці Грушевського), кантор Корнблюха, який на початку року намагалися пограбувати заїжджі вламувачі, супутні з поштою телеграф і телефонна станція, а також прообраз кінематографа – фотопластикум (у ці дні тут саме демонструвалися слайди про Ніагарський водоспад).
«Кожен, хто має якийсь інтерес у тутешньому поштово-телеграфічному закладі (а хто з нас тепер його немає?), може переконатися, яким невигідним, недостатнім, нездалим і негігієнічним є його тимчасове приміщення», – нарікала місцева газета Kurjer Stanisławowski, описуючи всі ті незручності, з якими стикалися як відвідувачі цієї установи, так і її працівники.
Зокрема, як повідомляли станиславівські газетярі, кабінети поштових урядників розташовані на різних поверхах, куди важко підніматися по стрімких дерев’яних сходах, а тісні кімнати, в яких вони містяться, призначені радше для помешкань, ніж для канцелярії, і до того ж розкидані по різних кутках будинку без жодної системи.
«Через темряву працівникам доводиться навіть вдень запалювати нафтові та лойові лампи, завдаючи збитків своєму здоров’ю», – наголошував Kurjer Stanisławowski.
Інші важливі громадські установи Станиславова, як-от Будинок правосуддя, філія Краківського страхового товариства (так звана «Флоріянка»), філія Австро-Угорського банку, Міщанський банк тощо, уже спромоглися спорудити власні будівлі або бодай розпочали таке будівництво. А поштарі досі змушені шукати притулку у непристосованих приміщеннях.
«Не припускаємо, щоби поважна поштова влада у Львові чи Відні допустила до такого скандалу (не побоїмося вжити таке слово), не припускаємо, щоби ця влада хотіла знехтувати думкою та побажаннями громади міста Станиславова, яке після Кракова та Львова має найбільший поштовий заклад на Галичині, не припускаємо, що центральна поштова влада так мало дбає про здоров’я і життя своїх урядників і працівників, що скаже їм ще десять років перебувати в компанії тисяч щурів у темних, смердючих, тісних, непристосованих кабінетах кам’яниці Биха, але маємо надію, що влада прислухається до громадської думки, дбаючи про добро своїх співробітників і, зрештою, й про власний інтерес, та безумовно і якнайшвидше постарається спорудити новий спеціальний будинок для пошти та телеграфу», – не шкодуючи аргументів, переконував Kurjer Stanisławowski.
За даними газети, один із місцевих підприємців уже запропонував Міністерству торгівлі власним коштом спорудити в центральній частині міста «кам’яницю за сучасними вимогами і передати його Дирекції пошти за нормальною ціною».
Очевидно, мова була про пропозицію власника станиславівської друкарні, одного з найбагатших мешканців міста – 45-річного Станіслава Хованця. Цей чоловік ще 18-річним парубком приїхав до Станиславова з польського міста Тарнова у пошуках роботи, влаштувався працювати у місцевій друкарні Данькевича і, вдало одружившись із донькою власника підприємства Сабіною, значно розширив сімейний бізнес: став співредактором місцевої газети, а також зайнявся банківською справою, очоливши місцеву Ощадну касу.
Забігаючи наперед, констатуємо, що на пропозицію Хованця врешті пристали і люб’язно дозволили підприємцю 1908 року збудувати на розі вулиць Гославського та Собеського (нині Вітовського та Січових Стрільців) чотириповерховий будинок пошти у стилі неоренесансу, наріжну частину якого увінчував цибулястий купол. Крім пошти, там отримали прописку телеграф і телефонна станція, а на горішніх поверхах розмістилися житлові апартаменти, які підприємливий видавець, банкір і забудовник вигідно здавав в оренду.
Проект кам’яниці розробив знаний у місті архітектор Ян Томаш Кудельський, який долучився до спорудження більшості найвідоміших будинків міста. Свою працю архітектора він починав у Львові під керівництвом славетного будівничого Захаревича, а 1893 року був заангажований до спорудження у Станиславові приміщення для Дирекції залізниць (тепер – приміщення медичного університету). Відтоді Кудельський осів у місті і став ледь не головним тутешнім зодчим.
За його проектами збудували Повітову раду на площі Міцкевича (1894), залізничні майстерні біля вокзалу (1896), Міщанський банк (1900), філії Краківського страхового товариства та Австро-Угорського банку на вулиці Шидловського (тепер – Грушевського), кілька дотепер збережених гарних кам’яниць і згаданий будинок для зв’язківців.
До речі, за задумом архітектора поруч із новим приміщенням головної пошти мав повстати також будинок повітового староства, а замкнути квартал повинен був готель «Ревера» (названий так на честь батька засновника міста Станіслава Ревери Потоцького). Проекти цих споруд, які мали створювати єдиний архітектурний ансамбль, досі зберігаються в архіві Івано-Франківської області. Але, через передчасну смерть 1910 року замовника будівництва Станіслава Хованця реалізувати ці наміри не вдалося.
Між іншим, у цьому ж номері Kurjer Stanisławowski захоплювався архітектурним талантом Кудельського, описуючи як «правдиві прикраси нашого міста» новозбудоване приміщення філії Австро-Угорського банку та здійснену ним сецесійну реконструкцію пасажу Гартенбергів, який постраждав від пожежі.
«Наше місто повинне бути вдячне панові Кудельському за те, що за останні кільканадцять років він прикрасив його стількома повними мистецького смаку та насправді гарними будинками», – роздавали компліменти архітекторові місцеві газетярі.
Поки ж у Станиславові готувалися до спорудження нової архітектурної прикраси, якісь хулігани завдавали збитків уже спорудженим будинкам, розбиваючи у них шиби. У ніч проти понеділка, 21 жовтня, жертвами розбишак стали помешкання римо-католицького катехита тутешньої вчительської семінарії Францішека Скарбовського та вчителя тієї ж семінарії Олександра Салонія.
«Вибиття шиб має бути помстою за те, що ці вчителі на конференції підтримали виключення одного з учнів через його радикальну агітацію», – припустила газета, запевняючи учасників шайки розбивачів вікон у тому, що рано чи пізно вони потраплять до рук поліції, і наголошуючи, що своїми вчинками їм не вдасться нікого залякати. Але, хто саме хуліганив у місті, було невідомо.
Зрештою, як зауважив Kurjer Stanisławowski, у той час у місті відчувався великий занепад моралі серед місцевої учнівської та робітничої молоді. Причинами цього газетярі називали дослівно «здичіння широких мас»,яке виявлялося в нешанобливості, лінивстві, шуканні заробітку без праці, погорді культурою, заздрості й ненависті до добробуту, неповазі й злостивості до вищих класів, картярстві, пияцтві й сексуальній розпусті. «Понад половина шкільної та робітничої молоді рано стає на дорогу розпусти. Поширюються статеві хвороби, жахливий алкоголізм, постійно знижується рівень здоров’я. Зважаючи на це, не дивує та неврастенія, яка відволікає юнаків від спокійної, наполегливої праці, від якої залежить їхнє майбутнє, і поза школою кидає їх в обійми злочинів», – розпачливо відзначав дописувач до газети, запропонувавши – за прикладом Львова – організувати у місті «Лігу суспільних звичаїв» для належного виховання молоді.
Дивно, але в переліку молодіжних вад не було названо паління тютюну, хоча саме через цю шкідливу звичку невідомих молодиків місто ледь не втратило тими днями приміщення театру.
«У неділю о 7 годині пожежна служба отримала телефонічне повідомлення з міського театру про дим, який зауважили у коридорі поруч із гардеробною біля роздягальні. Приїхавши на місце, пожежники виявили, що в шафі, розміщеній в стіні у коридорі з двору, загорілися ганчірки і папери, від яких зайнялися полиці і дверцята шафи», – повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Пожежу загасили ще до приїзду вогнеборців. Її причиною, як припустили газетярі, міг стати незагашений недопалок, кинутий кимось із сторонніх осіб, які часто вештаються за лаштунками. «Якби вогонь спалахнув тоді, коли в театрі не було нікого зі службовців, могла постраждати ціла будівля театру», – наголошував автор допису.
Ще одне нещастя у ті дні трапилося на колії. Молодий рекрут на залізничній станції кинувся під потяг Станиславів–Коломия, і колеса відтяли йому голову. Як повідомляла газета, 21-річний Антон Венгриновський був родом із Загайполя і служив у 24. полку піхоти. Причини такого його вчинку були незрозумілі.
Тим часом суд виніс вирок у справі про загибель іншого солдата –рядового Перцовича, якого в липні цього року проштрикнув шаблею під час муштри на плацу капітан Шрауб. Офіцера за необережні дії було засуджено до трьох місяців арешту.
«Таке покарання не тягне за собою жодних юридичних наслідків. Минулого тижня капітан Шрауб уже почав відбувати свій арешт», – повідомляла газета.
А от бухгалтер Позичкового банку Владислав Гільчер, який привласнив понад 20 тисяч корон і, частину програвши у карти, втік із міста в невідомому напрямку, судового вердикту так і не дочекався. Натомість, поки його розшукували, він несподівано сам зголосився з далекого заокеанського міста Чикаго. У листі, адресованому директорові обікраденого банку пану Зайончку, він пояснив свій вчинок легковажною і шкідливою для банківської установи діяльністю попереднього керівника пана Бурнатовича. «Не пообіцяв, однак, віддати того, що вкрав», – іронічно зазначив Kurjer Stanisławowski.
Далі буде… |
