Серед давніх світлин і поштівок старого Станиславова є зовсім небагато таких, де місто зображене не в «парадному» вигляді, а в процесі будівництва. І це цілком зрозуміло: ну кому захочеться фотографувати гори будівельного сміття, риштовання і купи цегли? Проте деякі фотографи все ж зробили такі знімки, і завдяки ним ми бачимо, як створювалося наше місто. Спробуймо придивитися до цих світлин уважніше.

Ратуша

Через важку економічну ситуацію у міжвоєнній Польщі відбудову зруйнованої під час Першої світової війни ратуші розпочали лише у 1929 році. Завершення будівництва планувалося на 1932 рік, але через брак коштів окремі роботи тривали аж до 1939 року. Традиційне освячення наріжного каменя за участю міського голови Вацлава Хованця відбулося 28 грудня 1930 року, коли ратуша була готова лише на 30%. На світлині ми якраз бачимо, що будівельні роботи у самому розпалі – поруч із ратушею стоїть кран, а на будівельному майданчику, якщо добре придивитися, можна побачити фігурки будівельників. За будівельними роботами з цікавістю спостерігають перехожі. Будівельний майданчик огороджений високим дерев’яним парканом, який місцеві підприємці обклеїли рекламою, а театри й кінотеатри – афішами.

На жаль, під час будівництва не обійшлося без пригод. У жовтні 1930 року на будівництві працював робітник Францішек Барановський, у чиї обов’язки входило обслуговування та запуск мобільної бетономішалки. У певний момент робітник виконував якісь роботи поблизу бетономішалки, яка в той час не була в русі. Але раптом із невідомої причини бетономішалка рушила і переїхала Барановського. Важка машина практично розчавила нещасного робітника. Його ще встигли доправити живим до лікарні, але невдовзі після прибуття він помер. Міська влада ініціювала розслідування причин цього трагічного випадку.

Будівельні роботи вела відома фірма «Крауш і спілка», яка виграла конкурс на будівництво. Ратушний годинник придбали у фірми Менсовича в Кросно. Цікаво, що у ратуші зберегли ядро, що походить із ХVIII століття. Підвали призначалися для технічних приміщень, а перший поверх – для кав’ярень і крамниць. На другому поверсі планували розмістити Покутський музей, на третьому – бібліотеку і архів. Проте опоряджувальні роботи затягнулися аж до вступу червоної армії у 1939 році, тому цим планам не судилося здійснитись.

Синагога

На першому плані поштівки ми бачимо пам’ятник Міцкевичу, відкритий 20 листопада 1898 року, а на задньому плані видно, як перекривають вежі синагоги. Судячи з вигляду будівлі, її зовнішнє оформлення ще не завершене. Проєкт синагоги спочатку замовили місцевому архітектору Максиміліану Шльоссу, випускнику Віденської політехніки. Але, схоже, цей проєкт не дуже сподобався замовникам, тож вони доручили складання планів будівлі віденському архітектору Вільгельму Стясному. Проте Максиміліан Шльосс разом зі своїм братом керував будівельними роботами. Через брак коштів у проєкт внесли низку обмежень: зменшили кількість запроєктованих сидячих місць і висоту храму, а також скоротили загальну суму кошторису.

Спорудження синагоги розпочалося у травні 1895 року, а 20 червня 1895 року рабин Ісаак Горовіц заклав наріжний камінь споруди. Ось як описувала цю подію газета «Кур’єр львівський»: «Закладення наріжного каменя під будову юдейської синагоги було здійснено за присутності майже всіх представників місцевої влади і за відсутності партії єврейських старовірів, які противилися цьому будівництву. Ідея побудування синагоги виникла не з гострої необхідності чи надзвичайної побожності, а через те, що інтелігентніша частина єврейської громади потребувала якоїсь точки опори, щоб у майбутньому керувати справами місцевого кагалу. Проти цієї прогресивної частини громади виступають ті, що засідають у кагалі і відповідним чином настроюють громаду. Зараз у кагалі, крім його голови пана Гальперна, ніхто не говорить жодною мовою, крім єврейської».

Нову синагогу освятили 4 вересня 1899 року. Вона була виконана в мавританському стилі й прикрашена чотирма вежами, увінчаними зірками Давида.

Дорожнє будівництво

У 1920-х роках місто ще не загоїло рани від руйнувань Першої світової війни, багато будівель лежали в руїнах, а тодішня Польща переживала потужну економічну кризу. Ґрунтовніші роботи з упорядкування міста розпочалися лише у 1930-х роках. Тривали роботи над упорядкуванням вулиць та площ, зокрема Тринітарську площу очистили від непривабливих базарних буд і прилавків, розпочали будівництво нового базарного залу. В той же період упорядкували частину вул. Ґолуховського (тепер вул. Чорновола) – дорогу в районі летовища заасфальтували, а тротуари обклали плиткою. На вул. Сапєжинській з’явилися нові газони, на яких посадили італійські тополі. За рахунок Адміністрації державних доріг вулицю покрили новим асфальтом.

Наведене фото якраз демонструє нам вулицю Сапєжинську (тепер вул. Незалежності) у процесі ремонту. Фото підписане як «Нанесення асфальту на ґрунт під лімбітову поверхню (Станиславів)». Лімбітом у часи міжвоєнної Польщі називали спеціальну суміш для дорожнього будівництва, виготовлену відомою в ті часи фірмою «Polmin» у Дрогобичі. Ця суміш складалася з дрібного гравію, вугільного пилу і піску, у певних пропорціях змішаних зі спеціальним асфальтом. Після утрамбовування така суміш утворювала гладке і міцне покриття. Воно тоді вважалося «асфальтобетонним» і було стійким до води та великих навантажень.

Як зазначає краєзнавець Наталія Храбатин, ремонт вулиць у 1930-х роках в основному здійснювала фірма «Міцні дороги», розміщена у Варшаві. Грошей на ремонт доріг у магістраті постійно бракувало. Так, за ремонт вулиць у 1930 році фірмі «Міцні дороги» треба було виплатити 176 738 злотих. Проте таких грошей магістрат одразу заплатити не міг, тому попросив фірму «зглянутися на дуже тяжку фінансову ситуацію в ґміні» і дати згоду на відтермінування боргу.

Дирекція залізниць

Будівлю Дирекції залізниць (тепер головний корпус Медичного університету) збудували в 1894 році. На фото ми якраз бачимо цю будівлю зовсім «юною», ще у риштуваннях, неначе у пелюшках. Навколо крутяться перехожі і навіть два допитливі хлопчики присіли на купу землі поруч із будівельним майданчиком. Вагончики будівельників теж ще на місці.

Автором проєкту був архітектор Ернест Баудіш, який на той час працював головним інженером відділу будівництва колійової дирекції у Відні.

Будівництво розпочали в 1893 році, в роботах було задіяно близько 350 робітників, а наглядав за роботами ще один відомий архітектор – Ян Кудельський. Згідно з умовами угоди, мали збудувати великий будинок «на 70 покоїв і 30 кабінетів» за 170 тис. злотих ринських. Кам’яницю звели за рекордно короткий строк. Будівництво розпочалося 3 липня 1893 року, а вже першого липня 1894 року будівлю урочисто відкрили. Отже, спорудження тривало менше року – 363 дні. Матеріали привозили з різних місцевостей: цеглу з Сихова під Львовом, камінь зі Сколе, скло з Відня, спеціальне вапно із Куфштайну, шамотові плитки з Праги, кам’яні плити і сходи з Тернополя. Оздоблення фасадів виконали львів’яни Петро Гарасимович і Станіслав Левандовський.

Щодо стилю будівлі, то деякі архітектори відносять її до неоренесансу, а деякі вважають еклектикою, тобто поєднанням кількох стилів.

Австро-Угорський банк

«А де ж тут банк?» – запитаєте ви, глянувши на давню поштівку. Ще немає, але добре видно невисокий паркан справа, який оточує новостворений будівельний майданчик. Колись на цьому місці був город родини Шидловських, але потім держава викупила в них цю ділянку, і восени 1907 року почалося будівництво. Автором проєкту банку був відомий архітектор Ян Кудельський, будівельні роботи вела фірма Селіга Рубінштейна.

Газета «Кур’єр станиславівський» у жовтні 1907 року так охарактеризувала будівлю: «Новоспоруджений будинок філії Австро-Угорського банку є окрасою міста. Її творець Ян Кудельський може гордитися справою своїх рук і таланту».

Остаточне вселення банкірів відбулось 11 квітня 1908 року. З побудовою кам’яниці завершилось формування так званого «банківського кварталу», утвореного чотирма будинками, що торцями прилягають один до одного. Першою стала кам’яниця Германа Басса, зведена у 1897 році. В ній також розміщувався банк.

Пасаж Гартенберґів

На поштівці ми бачимо щойно відбудований пасаж, на якому ще немає жодної вивіски. Будівля виглядає «необжитою». Пізніше сюди вселиться популярна взуттєва крамниця «Del-Ka», «централя дамських плащів і суконь» Д. Карелята інші заклади.

Пасаж Гартенберґів, побудований у 1904 році, був справжньою окрасою Станиславова. Однак під час Першої світової війни, влітку 1917 року деморалізовані російські солдати влаштовували в місті погроми з підпалами. Були повністю знищені будинки навколо пасажу Гартенберґів, і сам пасаж суттєво постраждав. У 1925–1926-х роках велися роботи з його відбудови.

«Нарешті зникли руїни в середмісті, які вісім років псували вигляд наших вулиць, – повідомляв «Кур’єр станиславівський» у 1925 році. – Вони вже заросли буйним бур’яном і навіть кущами, але тепер на їхньому місці знову постане пасаж. Зараз відбудовується його внутрішня частина у передвоєнних розмірах згідно з планами, представленими власниками і затвердженими магістратом. Довкола одноповерхової будівлі пасажу в майбутньому мають постати багатоповерхові будинки, але поки це станеться, коштом власників будуть розбиті гарні газони. Відбудовою керує пан інженер Райніґер, роботи проходять у швидкому темпі. Якби ще так зникли руїни між площею Пілсудського і парком Галлера, центр міста набув би цілком пристойного вигляду. Сподіваємося, що комітет із розбудови міста скористається своїми повноваженнями і постарається впорядкувати той комплекс руїн і розвалених навпіл будинків».

Доказом цієї плачевної ситуації, описаної газетою, є інше фото, на якому на першому плані добре видно чагарі і будівельне сміття на місці пасажу. Аж не віриться, що незабаром цю занедбану місцину знову прикрасить велична будівля.

Олена БУЧИК