Сьогоднішня російська преса бреше. Особливо коли висвітлює війну на сході України. «Перли» про розіп’ятих хлопчиків, неопалиму візитку Яроша та геноцид снігурів вже стали хрестоматійними. Радянські військові репортери теж добряче прибріхували. А як висвітлювали війну у царській Росії? Спробуємо порівняти.

Журналіст на війні
Під час Першої світової на Галичину приїздив кореспондент газети «Русское слово» Олександр Панкратов (1872-1922). Усе побачене він описав у книзі «Кровавоезарево», яка вийшла у липні 1915 року. Одна глава повністю присвячена нашому місту. Називається – «Відступ росіян. Станиславів в руках австрійців. Біженці. Полонені. Євреї. Станиславів знову російський».
Панкратов прибув на Прикарпаття наприкінці лютого 1915-го. Уже 20 числа австрійці вибили росіян зі Станиславова і наступали на Галич. Царські війська відходили і з собою забирали усе, що могли. Австрійцям, пише журналіст, майже нічого не дісталося.
«У Галичі чути далекі гарматні постріли. Місто вже відвикло від цих страшних звуків. Доводиться звикати знов. Звідси до Станиславова 25 верст (верста – 1066 м – Авт.), а по звуку можна судити, що бій точиться значно ближче».
За Галичем Панкратов побачив російський бронепотяг. Поговорив з офіцерами. Йому сказали, що австрійці вже п’ять днів не можуть просунутися далі від Станиславова. Там же він довідався про деталі австрійського наступу.

Бенкет з приводу
«Станиславів здобутий при таких обставинах, – пише Панк­ратов. – Після Надвірної ворожа армія прорвала фронт і йшла вперед майже без перепочинку.
Частинами керували німецькі офіцери та унтер-офіцери. Вони розуміли – якщо росіянам, що відступають, встигнуть перекинути сильні підкріплення, то нас­туп буде зупинено. Тому прусаки (так росіяни називали німців – Авт.) гнали австрійських солдат вперед без зупинки.
6 лютого (Панкратов наводить дати за старим стилем, тож треба додавати 13 днів – Авт.) австрійці підійшли до Станиславова. Наші війська, вважаючи позицію у місті для себе невигідною, без бою відійшли за Станиславів і окопалися.
Солдати переповідали, що коли вони виходили, місто немов вимерло. Жодної людини на вулицях, жодного вогника у вікнах.
Втім, як тільки вони вийшли, Станиславів одразу ожив, захвилювався, засвітився. «Мирні мешканці» (саме та частина, яка ворожо ставилась до Росії) стали готуватись до зустрічі «своїх». Вони дали знати австрійцям, що місто залишене росіянами».
Тут дуже цікаве обурення автора тим, що не всі городяни сприймали москалів як визволителів. Дійсно, був певний прошарок ­москвофілів, які з квітами зустрічали царські війська. Але звинувачення тих, хто залишився вірним своїй країні та монарху, з вуст російського журналіста звучить дещо дивно. Втім, продовжимо:
«О дев’ятій вечора 6 лютого німці та австрійці увійшли до Станиславова. Відкрили потаємні погреби з шампанським і в ресторані готелю «Жорж» (за російської окупації так називався готель «Австрія», нині «Дністер» – Авт.) відбувся пишний бенкет.
У німецьких офіцерів від вина розв’язався язик. Вони зверхньо хлопали «мирних мешканців» по спинах та казали:
– Не бійтеся нічого! Через три дні будемо у Галичі, а через тиждень – у Львові! Галіція буде знов ваша. Чесне слово німця!

Кричали «hoch» за здоров’я обох «побідоносних» імператорів.
Солдати також розсипались по домах. Їх всюди поїли та годували задарма.
А наші солдати в окопах прислуховувались до звуків, що долинали з міста, та казали: «Станиславів мабуть зійшов з розуму». До них доносились музика і переможні крики. «Австріяки радіють, що здобули місто! Це рідко з ними буває!» – казали наші вояки.
Козаки скористались пиятикою австрійців. Вони проникли до міста, угнали 300 коней, забрали кілька кулеметів і полонили декілька сотень чоловіків, що спали мертвим п’яним сном».
Гарно написано? Але тут виникає єдине запитання – звідки Панкратов може знати, як пили і що говорили німецькі та австрійські офіцери на бенкеті?

Спроба реваншу
Коли російські командири довідалися про свято в місті, вони вирішили відбити Станиславів. Але австрійці виявились не такими п’яними, як доповіла розвідка.
«О четвертій ранку 7-го числа росіяни повели наступ на місто. Вони легко відкинули передові застави австрійців і увійшли на вулиці Станиславова. Але зустріли там нездоланну перешкоду.
На дахах будівель і у вікнах стояли кулемети, які накрили наших солдат дощем вбивчого вогню. Кулі летіли з кожного вікна. На вулицях утворилось справжнє пекло. Місто запалало.
Один із наших трьох полків пережив тут важкий момент. Він був оточений ворогом. Загибель чи здача у полон були неминучими. Однак підійшов інший полк, який розірвав залізне кільце.
Під страшним вогнем росіяни пройшли три чверті міста. Залишався ще клаптик. Але сили були нерівні, а шанси тих, хто стріляв з вікон, значно більші, ніж у тих, хто йшов відкритими вулицями. Врешті-решт піхоті наказали відступити.
Росіяни знову залишили місто. Перейшли мілку річку і стали навпроти Станиславова. Тоді наступила друга фаза бою – наші двинули артилерію. Батареї з трьох боків оточили місто і почали бомбардування. Їм допомагав бліндований потяг, який слушно скористався тим, що Станиславів оточений залізничною колією, роз’їжджав там і наносив австрійцям важкі втрати.
Потім бойові дії перенеслися за місто. Наші відступили у напрямку Галича».

Хто найбільше любить цісаря?
Дорогою до лінії фронту Панкратову траплялися великі колони австрійських полонених, цілі полки. Він пише, що особисто бачив картину, коли три тисячі полонених конвоювали лише шість козаків.
З цього приводу журналіст стверджує: «Австрійська армія унікальна. Вона дає масу полонених, навіть коли наступає і перемагає. Усе в неї так розхитано, що ніхто не вірить в успіх. Плететься якійсь збрід в обідраних шинелях, з відмороженими носами. Картина комічна, але хочеться плакати: людей шкода».
Росіян він описує по-іншому: «Назустріч полоненим крокують наші маршеві роти. Солдати серйозні, зосереджені, видно, що стомлені, але йдуть твердою, впевненою ходою. Залізом віддає гул їхніх кроків. Їхні фігури у морозному тумані, як залізні, а в неустанному русі чується єдине слово – «Вперед!».
Тут згадується приказка: якщо сам себе не похвалиш, то тиждень ходиш як обпльований.
Посилену увагу репортера привернули і юрби цивільних, які плентались за колонами військовополонених. Йому пояснили, що то євреї. Вони найбільше раділи німецькому наступу та навіть відмовлялися продавати росіянам харчі на галицькому ринку. За це їх примусили копати траншеї. Чому юдеї виявились такими патріотами? Напевно, погроми і знущання козаків трохи відрізнялися від спокійного життя за цісаря.

І мертві вздовж колії лежать…
Далі Панкратов прибув до Єзуполя. Тут, на лінії Дністра, росіяни зупинили австрійський наступ. Сапери вже навіть заклали піроксилінові шашки під залізничний міст, але потреба підривати його відпала.
«Австрійці залишили тут гори трупів, – пише Панкратов. – Вони ще лежать. Заметіль поховала їх під снігом. Стирчать лише руки, ноги, голови. Особливо багато трупів біля колії. Тут працював наш бліндований потяг. Після нього австрійці полягли рядами, як скошені хліби.
«Три села заривають, і все зарити ніяк не можуть. Ось скільки навалили», – вихваляється якійсь солдат.
Заривають русини. Вони ліниво ходять, ліниво копають. Надоїло їм. Один нахилився і щось довго розглядає на вбитому. Інший тягне мерця за ноги. Але вояк примерз, і русин видирає мерця із криги з м’ясом…».
Росіяни перейшли у наступ. За бойовими порядками просувався і кореспондент Панкратов. Останні 12 верст до Станиславова йому довелося пройти пішки, оскільки австрійці зіпсували колію. Його тон стосовно неприятеля стає дещо м’якшим: «Не видно кинутих візків, передків, зарядних ящиків. Значить, австрійці не тікали, а відступали у порядку».Сьогоднішня російська преса бреше. Особливо коли висвітлює війну на сході України. «Перли» про розіп’ятих хлопчиків, неопалиму візитку Яроша та геноцид снігурів вже стали хрестоматійними. Радянські військові репортери теж добряче прибріхували. А як висвітлювали війну у царській Росії? Спробуємо порівняти.

Журналіст на війні
Під час Першої світової на Галичину приїздив кореспондент газети «Русское слово» Олександр Панкратов (1872-1922). Усе побачене він описав у книзі «Кровавоезарево», яка вийшла у липні 1915 року. Одна глава повністю присвячена нашому місту. Називається – «Відступ росіян. Станиславів в руках австрійців. Біженці. Полонені. Євреї. Станиславів знову російський».
Панкратов прибув на Прикарпаття наприкінці лютого 1915-го. Уже 20 числа австрійці вибили росіян зі Станиславова і наступали на Галич. Царські війська відходили і з собою забирали усе, що могли. Австрійцям, пише журналіст, майже нічого не дісталося.
«У Галичі чути далекі гарматні постріли. Місто вже відвикло від цих страшних звуків. Доводиться звикати знов. Звідси до Станиславова 25 верст (верста – 1066 м – Авт.), а по звуку можна судити, що бій точиться значно ближче».
За Галичем Панкратов побачив російський бронепотяг. Поговорив з офіцерами. Йому сказали, що австрійці вже п’ять днів не можуть просунутися далі від Станиславова. Там же він довідався про деталі австрійського наступу.

Бенкет з приводу
«Станиславів здобутий при таких обставинах, – пише Панк­ратов. – Після Надвірної ворожа армія прорвала фронт і йшла вперед майже без перепочинку.
Частинами керували німецькі офіцери та унтер-офіцери. Вони розуміли – якщо росіянам, що відступають, встигнуть перекинути сильні підкріплення, то нас­туп буде зупинено. Тому прусаки (так росіяни називали німців – Авт.) гнали австрійських солдат вперед без зупинки.
6 лютого (Панкратов наводить дати за старим стилем, тож треба додавати 13 днів – Авт.) австрійці підійшли до Станиславова. Наші війська, вважаючи позицію у місті для себе невигідною, без бою відійшли за Станиславів і окопалися.
Солдати переповідали, що коли вони виходили, місто немов вимерло. Жодної людини на вулицях, жодного вогника у вікнах.
Втім, як тільки вони вийшли, Станиславів одразу ожив, захвилювався, засвітився. «Мирні мешканці» (саме та частина, яка ворожо ставилась до Росії) стали готуватись до зустрічі «своїх». Вони дали знати австрійцям, що місто залишене росіянами».
Тут дуже цікаве обурення автора тим, що не всі городяни сприймали москалів як визволителів. Дійсно, був певний прошарок ­москвофілів, які з квітами зустрічали царські війська. Але звинувачення тих, хто залишився вірним своїй країні та монарху, з вуст російського журналіста звучить дещо дивно. Втім, продовжимо:
«О дев’ятій вечора 6 лютого німці та австрійці увійшли до Станиславова. Відкрили потаємні погреби з шампанським і в ресторані готелю «Жорж» (за російської окупації так називався готель «Австрія», нині «Дністер» – Авт.) відбувся пишний бенкет.
У німецьких офіцерів від вина розв’язався язик. Вони зверхньо хлопали «мирних мешканців» по спинах та казали:
– Не бійтеся нічого! Через три дні будемо у Галичі, а через тиждень – у Львові! Галіція буде знов ваша. Чесне слово німця!

Кричали «hoch» за здоров’я обох «побідоносних» імператорів.
Солдати також розсипались по домах. Їх всюди поїли та годували задарма.
А наші солдати в окопах прислуховувались до звуків, що долинали з міста, та казали: «Станиславів мабуть зійшов з розуму». До них доносились музика і переможні крики. «Австріяки радіють, що здобули місто! Це рідко з ними буває!» – казали наші вояки.
Козаки скористались пиятикою австрійців. Вони проникли до міста, угнали 300 коней, забрали кілька кулеметів і полонили декілька сотень чоловіків, що спали мертвим п’яним сном».
Гарно написано? Але тут виникає єдине запитання – звідки Панкратов може знати, як пили і що говорили німецькі та австрійські офіцери на бенкеті?

Спроба реваншу
Коли російські командири довідалися про свято в місті, вони вирішили відбити Станиславів. Але австрійці виявились не такими п’яними, як доповіла розвідка.
«О четвертій ранку 7-го числа росіяни повели наступ на місто. Вони легко відкинули передові застави австрійців і увійшли на вулиці Станиславова. Але зустріли там нездоланну перешкоду.
На дахах будівель і у вікнах стояли кулемети, які накрили наших солдат дощем вбивчого вогню. Кулі летіли з кожного вікна. На вулицях утворилось справжнє пекло. Місто запалало.
Один із наших трьох полків пережив тут важкий момент. Він був оточений ворогом. Загибель чи здача у полон були неминучими. Однак підійшов інший полк, який розірвав залізне кільце.
Під страшним вогнем росіяни пройшли три чверті міста. Залишався ще клаптик. Але сили були нерівні, а шанси тих, хто стріляв з вікон, значно більші, ніж у тих, хто йшов відкритими вулицями. Врешті-решт піхоті наказали відступити.
Росіяни знову залишили місто. Перейшли мілку річку і стали навпроти Станиславова. Тоді наступила друга фаза бою – наші двинули артилерію. Батареї з трьох боків оточили місто і почали бомбардування. Їм допомагав бліндований потяг, який слушно скористався тим, що Станиславів оточений залізничною колією, роз’їжджав там і наносив австрійцям важкі втрати.
Потім бойові дії перенеслися за місто. Наші відступили у напрямку Галича».

Хто найбільше любить цісаря?
Дорогою до лінії фронту Панкратову траплялися великі колони австрійських полонених, цілі полки. Він пише, що особисто бачив картину, коли три тисячі полонених конвоювали лише шість козаків.
З цього приводу журналіст стверджує: «Австрійська армія унікальна. Вона дає масу полонених, навіть коли наступає і перемагає. Усе в неї так розхитано, що ніхто не вірить в успіх. Плететься якійсь збрід в обідраних шинелях, з відмороженими носами. Картина комічна, але хочеться плакати: людей шкода».
Росіян він описує по-іншому: «Назустріч полоненим крокують наші маршеві роти. Солдати серйозні, зосереджені, видно, що стомлені, але йдуть твердою, впевненою ходою. Залізом віддає гул їхніх кроків. Їхні фігури у морозному тумані, як залізні, а в неустанному русі чується єдине слово – «Вперед!».
Тут згадується приказка: якщо сам себе не похвалиш, то тиждень ходиш як обпльований.
Посилену увагу репортера привернули і юрби цивільних, які плентались за колонами військовополонених. Йому пояснили, що то євреї. Вони найбільше раділи німецькому наступу та навіть відмовлялися продавати росіянам харчі на галицькому ринку. За це їх примусили копати траншеї. Чому юдеї виявились такими патріотами? Напевно, погроми і знущання козаків трохи відрізнялися від спокійного життя за цісаря.

І мертві вздовж колії лежать…
Далі Панкратов прибув до Єзуполя. Тут, на лінії Дністра, росіяни зупинили австрійський наступ. Сапери вже навіть заклали піроксилінові шашки під залізничний міст, але потреба підривати його відпала.
«Австрійці залишили тут гори трупів, – пише Панкратов. – Вони ще лежать. Заметіль поховала їх під снігом. Стирчать лише руки, ноги, голови. Особливо багато трупів біля колії. Тут працював наш бліндований потяг. Після нього австрійці полягли рядами, як скошені хліби.
«Три села заривають, і все зарити ніяк не можуть. Ось скільки навалили», – вихваляється якійсь солдат.
Заривають русини. Вони ліниво ходять, ліниво копають. Надоїло їм. Один нахилився і щось довго розглядає на вбитому. Інший тягне мерця за ноги. Але вояк примерз, і русин видирає мерця із криги з м’ясом…».
Росіяни перейшли у наступ. За бойовими порядками просувався і кореспондент Панкратов. Останні 12 верст до Станиславова йому довелося пройти пішки, оскільки австрійці зіпсували колію. Його тон стосовно неприятеля стає дещо м’якшим: «Не видно кинутих візків, передків, зарядних ящиків. Значить, австрійці не тікали, а відступали у порядку».

Іван Бондарев