Сьогодні відкриємо маловідому сторінку відносин влади ЗО УНР в Станиславові у 1919 р. Це був час не тільки українсько-польської чи українсько-більшовицької воєн, а й внутрішніх конфліктів та боротьби за владу і авторитет. Отож, поговоримо про легендарну постать полковника Петра Болбочана, який прожив кілька місяців у нашому місті, та про причини його перебування тут.
В історії українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. є видатні постаті, які неоднозначно оцінювалися сучасниками, а суперечки щодо них тривають і до сьогодні. До таких належить і постать полковника Петра Болбочана – військового діяча армії УНР, чиє життя відбило в собі складність розвитку тодішнього українського національно-визвольного руху. Найбільш повно його біографія досліджена в монографії «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника», що належить перу В. Сідака, Т. Осташко і Т. Вронської.
Дехто називає його авантюристом, дії якого нібито призвели до поразок на фронті. Проте сучасні серйозні наукові дослідження спростовують цю думку.
Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. у с. Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині с. Ярівка Хотинського району Чернівецької обл.) у сім’ї незаможного священика. Після двох років навчання у Кишинівській духовній семінарії, 6 серпня 1905 р., майбутній полковник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. У ньому він організував гурток української мови, за що невдовзі отримав усну догану. У 1909 р. після завершення училища у ранзі підпоручика потрапляє у 38-й піхотний Тобольський полк – один з найстаріших військових відділів Російської імперії, заснований у 1703 р. ще Петром І. Під час Першої світової війни набув великого практичного досвіду. Був поранений, після тривалого лікування у 1917 р. повертається у рідний Тобольський полк, який тоді перебував під Берестечком на Волині. Переведений в ранг підполковника, отримав доручення реорганізувати військові поповнення, що від початку Лютневої революції прибували на фронт. Саме тоді він зіткнувся із сильною соціалістичною пропагандою, часто більшовицькою. Через це отримав досвід, як боротися з анархією у війську.
Після падіння царської Росії розпочалося виділення українських солдатів в окремі формування, що підтримали Центральну Раду. Але та, повна соціалістів різного штибу, займала автономістсько-федералістичну позицію та не бажала мати свою сильну армію. Це не знаходило розуміння у професійних військових з державницькою орієнтацією, зокрема і в Болбочана. Незабаром час показав слушність останніх. У січні 1918 р. Петро Болбочан, хоча офіційного дозволу так і не отримав, формує військовий підрозділ – Республіканський курінь. Очолюючи цей курінь, Болбочан взяв безпосередню участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь і приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К.Прісовського.
Тісно контактував з Українською партією соціалістів-самостійників, хоча не належав до жодної партії. Під час відступу з Києва Окремий Запорізький загін прикривав від’їзд уряду УНР. Коли відійшли до Житомира, Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині. Пізніше історик В. Верига зазначив, що «це був перший комендант від початку революції, котрий, замість мітингів, почав творити лад і порядок».
Після підписання Берестейського миру в Україну прийшли на запрошення Центральної Ради німецькі та австро-угорські війська. Окремий Запорізький загін брав активну участь у наступі на Київ разом із січовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, яким тоді керував Симон Петлюра. 2-й Запорізький курінь під командуванням Болбочана був серед тих українських частин, які, випереджаючи німців, 2 березня увійшли до столиці.
Під час урочистої зустрічі українських військ запорожців здивував факт вшанування місцевою владою червоного прапора, під яким, зрештою, билися червоноармійці. Вимога зняти червоні прапори з державних будівель та використовувати тільки національну символіку (яку П.Болбочан передав Київській думі) викликала обурення та критику серед лівих фракцій Центральної Ради. Після того, як запорожці позривали червоні прапори з міської думи, Міністерство військових справ УНР зажадало від Болбочана в судовому порядку покарати вояків за «нечувану зневагу до емблеми революції», від чого він рішуче відмовився. Щоб спекатися вояків явно не соціалістичних поглядів, за наказом від 4 березня Окремий Запорізький загін відправляють на фронт з більшовиками в авангарді німецьких військ.
12 березня Запорізький загін перетворюють у Запорізьку дивізію під керівництвом генерала О.Натієва. Петро Болбочан стає командиром 2-го Запорізького пішого полку, що став найбільшим і найкращим у Запорізькій дивізії. 10 квітня 1918 р. штаб запоріжців отримав усний таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим з Севастополем та Чорноморським флотом у його бухті, який планувалося включити до українських збройних сил. Болбочана призначають командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.
Кримська операція під керівництвом Болбочана була проведена блискуче. На подив німців, українці дуже швидко взяли укріплений Перекоп. 24 квітня захоплено Сімферополь. Проте, згідно з Берестейською угодою, Крим не належав до території України. Після ультиматуму німецького окупаційного командування та за розпорядженням військового міністра УНР О.Жуковського військові частини Болбочана наприкінці квітня 1918 р. змушені були вийти з Криму.
За гетьмана Павла Скоропадського дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов’янська. Біля трьох місяців запорожці провадили виснажливі бої з більшовиками. 5 листопада 1918 р. Болбочан отримав звання полковника. У листопаді 1918 р. його полк одним із перших перейшов на бік Директорії. Полковник підтримав антигетьманське повстання, але з умовою зберегти від руйнування державний апарат, що зрештою не було дотримано.
У грудні 1918 р. Болбочана призначають командувачем Лівобережною групою Армії УНР, що протистояла Червоній армії зі східного напряму. Його поважали і прості солдати, і старшини, він часто викликав заздрість у бездарних воєначальників. Що цікаво, через військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана більшовики обіцяли 50 тис. крб.
Запорізький корпус Петра Болбочана, корпус січових стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка вважаються найбільш боєздатними в армії УНР. У цих підрозділах панувала зразкова військова дисципліна, і вони найкраще виконували поставлені завдання. Як не дивно, але саме ці частини були піддані найбільшій критиці і шельмуванню. Про них постійно з’являлись у пресі критичні висловлювання та ширилися різні чутки. Володимир Винниченко і Симон Петлюра все більш підозріло дивилися на Болбочана.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова його звинуватили у здачі міста більшовикам без бою. Але якби не цей відхід, то УНР втратила б свої найкращі військові підрозділи. Хоча не мовчав і сам полковник Болбочан. Він доволі різко критикував суперечливу політику уряду УНР та вказував на його явні прорахунки.
22 січня 1919 р. Болбочана було усунуто від командування Запорізьким корпусом. За наказом сотника Омеляна Волоха його заарештовують. Згодом Волох здійснив кілька антиурядових акцій і, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків.
Через свою відставку 26 січня 1919 р. в Києві Болбочан оприлюднив лист, в якому зазначив: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».
Над ним розпочали слідство, але підстав для звинувачення Болбочана не було знайдено. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В.Винниченком прагнули для полковника суворого покарання, адже він був перешкодою на шляху порозуміння з радянською Росією.
Коли розпочалася евакуація Києва, Є.Коновалець кілька разів звертався до військового керівництва з проханням вирішити подальшу долю Болбочана. Згодом Коновалець написав у своїх спогадах: «З огляду на евакуацію Києва і щоби оминути евентуальних самочинних виступів проти отамана Болбочана в момент спішного залишення Києва, я категорично поставив домагання до головного командування вислати отамана Болбочана в Станиславів для остаточного проведення там слідства чи суду».
Це місто (тепер Івано-Франківськ) було тимчасовою столицею Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від початку січня до середини травня 1919 р. П.Болбочан у супроводі ад’ютанта сотника М.Письменного виїхав до Станиславова під вартою січових стрільців Осадного корпусу. Через кілька днів до нього теж прибула дружина Марія Болбочан.
Уряд ЗУНР зустрів полковника досить привітно, а для проживання йому надали номер у готелі «Уніон» (тепер офісний центр «Київ»). Фактично, нагляд з боку місцевої влади був тільки на папері. Болбочан вільно пересувався по місту, зустрічався з представниками різних політичних сил, а особливо Української демократично-хліборобської партії та Української партії соціалістів-самостійників. Ще 25 січня 1919 р. він отримав обвинувальний акт від Надзвичайної слідчої комісії Директорії. Йому закидали зв’язки з донським отаманом П.Красновим, використання на власний розсуд грошових коштів з Полтавської та Харківської державних скарбниць, залишення без бою Харкова, а також відмову виконувати усні накази вищого керівництва УНР зняти військові відзнаки, запроваджені гетьманським урядом (погони і кокарди) і вживати революційні червоні розетки та бинди на мундирах і шинелях. Зі Станиславова Болбочан відрядив до Вінниці свого ад’ютанта Письменного з метою передати членам Директорії О.Андрієвському та Ф.Швецю спростування висунутих йому звинувачень. Ці спростування були підкріплені відповідними документами. Невідомо, чи це спростування було передане.
Слідство затягувалося. Проте замість того, щоб спокійно чекати в Станиславові, полковник усно та письмово продовжує різко критикувати головне командування війська, уряд та й самого Головного отамана Петлюру. В ультимативній формі він вимагає пришвидшення слідства. Другого свого листа Болбочан надсилає тим самим членам Директорії уже 10 лютого. Він і далі намагався з’ясувати причини свого арешту, а також зробив акцент на тому, що за час його перебування у Києві з ним не побажав зустрітися жоден представник уряду чи військової влади. Також у листі Болбочан робить закид Петлюрі, що той думає тільки про власну популярність і намагається створити «ореол Петлюри», оточивши себе інтриганами.
Того ж дня полковник надсилає Директорії рапорт із проханням про відставку «по хворості та сімейним обставинам». Рапорт, який доставили у Вінницю, де тоді перебувала Директорія, залишився без відповіді. Тільки 17 лютого військовий міністр О.Шаповал надіслав П.Болбочану телеграму із запрошенням приїхати до Вінниці в його розпорядження. Але наступного ж дня іншою телеграмою він скасував виклик полковника до Вінниці і просив подати рапорт і документи з його справою для вивчення.
28 лютого 1919 р. у Станиславові Болбочана зустрів М.Шаповал, один з лідерів лівоесерівського політичного табору. Полковник передав йому офіційну заяву як голові Українського національного союзу. Цього дня Шаповал у своєму щоденнику записав: «Справді, за що їх арештовано, вислано в Галичину? Болбочан озлоблений… і негативно настроєний до дальшої роботи, а Пелещук жадає реабілітації та хоче працювати».
Разом з полковником Болбочаном у Станиславові перебував тоді і сотник Пелещук, який раніше був у штабі Запорізького корпусу. Через кілька днів у тому ж щоденнику з’явився такий запис: «Справу їх, як сказав мені Петлюра, він передав Головній юридичній управі військового міністерства. Але разом з тим така фраза: «Повірте, Микита Юхимович, що в цей час незручно повертати їх до війська, на їхні командні посади». Дивно».
5 березня П.Болбочан надсилає військовому міністру УНР О.Шаповалу черговий рапорт, де знову ж намагається з’ясувати причини свого арешту. У рапорті полковник не заперечує, що радив Головному отаманові порозумітися з Антантою, вважаючи, що без неї складно буде перемогти організовані війська більшовиків.
Попри все, полковник прагнув повернутися до війська. Уряд ЗУНР (Державний Секретаріат), якому не вистачало вищих військових кадрових офіцерів, мав намір запросити Болбочана на місце командувача Збручанського фронту. Про це було повідомлено Директорію, однак Петлюра попросив не призначати його на серйозну посаду до завершення над ним слідства.
Цінну інформацію про Болбочана в Станиславові залишив у своїх спогадах один із лідерів УДХП В.Андрієвський. Познайомився він з полковником у березні 1919 р. У житлі Андрієвського на вул. Липовій декілька разів збиралися В.Липинський, П.Болбочан та М.Чудінов (Богун). Автор згадує, що тоді проговорювали, «чи приймати Болбочанові пропозицію (якщо б вона з’явилась – авт.) від уряду про обняття команди над його запорозькою дивізією, чи ні». Вони «в один голос радили йому, щоб він не зрікався, і, можливо, що послухавши нашої ради, він виїхав на фронт». І далі: «Не знаю, чи ся нарада не коштувала йому життя?» Полковник справив на нього «враження переконаного українського націоналіста-патріота» та «ні про яку реакційність або москвофільство його не могло бути й мови».
Поступово втративши Київ, Житомир та Вінницю, на початку червня 1919 р. армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на невеликій частині Поділля. Директорія та Уряд знаходились у містечку Чорний Острів. Болбочана викликають до Чорного Острова, де йому дають завдання: формувати частини з українських полонених в Італії. Болбочан дає згоду. Проте нове призначення чомусь відтягувалося.
6 червня, чекаючи на нове призначення, полковник Болбочан приїхав до Проскурова, де тоді були запорожці. Козаки умовляли його прийняти керівництво корпусом. Про це пише С.Шемет, який тоді теж перебував у місті: «Домагання запорожців повороту Болбочана до командування корпусом вже мало свою історію. Цього домагався корпус зразу після арешту Болбочана через делегацію, послану ще з Кременчука до Києва. Через 1-2 місяці після того запорожці вже з Вапнярки посилали кількох людей літаком до Станиславова до Болбочана, аби умовити його повернутися до корпусу. Потім, при кінці травня, коли корпус перейшов через Румунію і прибув до Галичини, то зараз же послав делегації – одну до Головного отамана, другу до Болбочана з домаганням повороту Болбочана на пост командуючого». Полковник тоді відмовлявся, додаючи, що спершу його призначення має затвердити вище військове командування.
До інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення Петра Болбочана на керування корпусом звернулося кілька полковників Запорізької групи. На підставі цього інспектор Микола Гавришко наказав Болбочану приступити до командування військами Запорізької групи. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів, без порушення тодішнього чинного законодавства. Про свій наказ інспектор доповів вище.
Проте вже 9 червня з’явився наказ, згідно з яким Болбочана і Гавришка звинуватили у захопленні влади. Розпочалося нове слідство, але полковник не зробив жодної спроби втекти, хоч мав таку можливість. Разом з В.Оскілком він був звинувачений у намаганні зробити головою Директорії Євгена Петрушевича.
12 червня 1919 р. відбувся військово-польовий суд. Полковника Болбочана звинуватили у невиконанні наказу, участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу та незаконному захопленні командування корпусом. 28 червня 1919 р. о 22 год. Петра Болбочана було розстріляно на станції Балин (тепер Дунаєвецький район Хмельницької обл.). Його тіло захоронили за півкілометра від станції. Можна стверджувати, що в непростій історії діяльності та загибелі полковника Болбочана, як у дзеркалі, відбилися проблеми тодішнього українського державотворення.
Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ | 
