Мешканці нашого краю на зламі ХІХ і ХХ ст. дотримувалися багатьох великодніх прикмет і традицій. Деякі можуть дуже здивувати сучасних франківців.
Особливі ритуали починалися ще у Вербну неділю. Після освячення верби потрібно було обов’язково з’їсти один пухнастий пуп’янок – тоді цілий рік не болітиме горло. У Страсну п’ятницю не можна було розчісуватися. Вважалося, якщо людина чеше волосся в цей день, воно буде посилено випадати. А наступного дня, в суботу, заборонялося комусь щось позичати, бо ця людина вкраде на цілий рік щастя і талан.
У Страсну п’ятницю ніхто не робив жодної роботи по господарству, не можна було навіть скликати курей. В цей день дозволялося тільки пекти паски. Під час випікання коло печі не товклися сторонні люди, за процесом спостерігали тільки сама господиня та її помічниця. Цікаво, що звичай пекти паски саме в цей день був поширений не лише в місцевих українців, а й у поляків. Це відображає сцена, описана в газеті “Кур’єр станиславівський” від 1 січня 1911 р. “Вулиця Сапєжинська, година дванадцята ночі. Сильний вітер хитає вивіски крамниць. Дорогою йдуть троє панів і три пані. Один з панів, притримуючи капелюх від вітру, каже: “Ви знаєте, я люблю великодні свята більше, ніж Різдво”. “А то чому?” – питають усі хором. – “Бо я людина спокійна, люблю тишу, а найбільша тиша панує якраз у Велику п’ятницю, адже всі жінки в цей день стоять біля печей”.
Існувало переконання, що на Великдень ніхто не має бути сумним, тому жарти в цей день усіляко віталися. Ось типовий тогочасний дотеп: “Приїхав цісар Франц-Йозеф у Галичину і пообіцяв перед Великоднем помилувати одного в’язня й відпустити його з тюрми. Зайшов до в’язниці, поговорив з арештантами, і всі його переконували, що невинні, їх ув’язнили помилково. Лише один щиро визнав свою провину і сказав, що заслужив покарання. Цісар звернувся до тюремного дозорця: “Як ви допустили, щоб цей злочинець сидів серед невинних людей?”. І наказав негайно… звільнити того в’язня”.
Після великодньої служби всі жінки мусили тричі обійти церкву – це був своєрідний тест на відьмацтво. Вважалося, що відьма не може обійти храм тричі: після цього на її тілі з’являться особливі знаки – і всі побачать її справжню суть. Незаміжні дівчата після служби мерщій поспішали додому, адже існувало повір’я, що яка дівчина перша прийде додому, та перша в цьому році заміж вийде. Інколи панянки пробиралися додому болотами, чужими городами й перелізали через паркани, лиш би опинитися вдома першою.
В деяких галицьких селах панував цікавий звичай, пов’язаний з відходами після великоднього сніданку. Крихти від паски селяни висипали в землю, неначе сіючи їх. Вважалося, що на цьому місці виросте “маруна” – рослина з дивовижно приємним запахом, дуже помічна при болях шлунку. А от після заходу сонця свячених продуктів їсти було не можна, бо інакше на людину нападе “куряча сліпота”. Хто після великодньої гостини почувався зле, мусив з’їсти свячене яйце, нахилившись над криницею, – після чого мало настати покращення.
Ще галицькі селяни вірили в малого духа, який допомагає по господарству, – щось на кшталт домового. Вважалося, що він підтримує господаря, але може бути небезпечним, якщо образиться, тож його всіляко намагалися задобрити. Якщо господар хотів мати гарних коней, належало подарувати духові на Великдень нову сорочку. Її шили такого розміру, як на річну дитину, але без жодного рукава, і вішали на стриху. Час від часу для “домового” залишали зовсім несолені страви. Щоб захистити себе від витівок ображеного духа, на Великдень господар мусив убрати сорочку навиворіт.
До Великодня обов’язково треба було зробити якесь добре діло, наприклад віддати гроші на благодійність. В Станиславові до свята вносили пожертви на користь доброчинних товариств. Так, у 1902 р. відомий міський підприємець Теодор Рубчак пожертвував 30 корон, а урядники місцевого суду – 40 корон. Інколи ці дари сягали й значно більших сум. Заможніші містяни старалися допомогти бідним харчами, бо на Великдень ніхто не мав бути голодним, а щедрий стіл у цей день – провісник подальшого благополуччя родини. Тож багато їсти на Великдень – це теж давня галицька традиція.
Олена БУЧИК |
