Більшість іванофранківців вважає, що наше місто за Австро-Угорщини та Польщі було справді європейським. І це загалом так – тодішній Станиславів мало чим відрізнявся від будь-якого іншого невеликого міста Європи. Хоч його мешканці й не прагнули сліпо наслідувати чиїсь звичаї.
Галичани здавна славилися добрим вихованням, і мешканці Станиславова початку ХХ ст. теж вирізнялися по-європейськи вишуканими манерами. Під час вітання зі знайомими в ті часи було прийнято злегка вклонитись. Як повідомляв ”Кур’єр станиславівський” у січні 1905 року, один місцевий пан підрахував, скільки разів він мусив уклонитися знайомим під час однієї прогулянки. Вийшло, що він 42 рази вклонявся, повністю знявши капелюх, і 67 разів злегка припідняв капелюха. І така шаноблива поведінка тоді була нормою.
Як писала преса у 1909 році, “типовий мешканець Станиславова вбирається з підкресленою елегантністю, але при цьому купує одяг на складах дешевих чи уживаних речей, носить ”чеське” взуття з угорських фабрик, “італійський” капелюх-борсаліно, виготовлений у Німеччині. Краватки він обирає лише у стилі сецесія і повністю захоплений тютюноманією. За характером він веселий і говіркий, коли звертається до якоїсь пані, неодмінно згадає титул її чоловіка і додасть якусь галантну фразу – ”цілую ручки”, ”падаю до ніг”. Можна цілком справедливо стверджувати, що він завжди ґречний до слабшої половини роду людського”.
Добрими манерами могли похвалитися й тодішні офіціанти. Крім того, вони мусили бути справжніми поліглотами, адже в багатьох станиславівських кав’ярнях і ресторанах гостей обслуговували німецькою мовою. В фешенебельних закладах кельнери зазвичай німецькою мовою вітали гостя і питали, чого він бажає. І лише якщо гість відповідав їм польською чи українською, теж переходили на неї.
Однак, деякі відвідувачі залюбки спілкувалися німецькою, демонструючи свої хороші знання. Ну, бо нікому не хотілося виглядати менш освіченим, ніж звичайний офіціант.
Тоді у кав’ярнях обов’язково була свіжа преса – як мінімум 2-3 різних видання. Великою популярністю користувалися місцеві газети, а також віденські – ”Das interessante Blatt” (”Цікавий листок”), ”Neue freie Presse” (”Нова вільна преса”) та інші. В перервах між подаванням страв і збиранням брудного посуду зі столів офіціанти охоче знайомилися з останніми новинами.
Була у Станиславові й традиція, подібна до краківської. Щогодини на високій вежі Маріацького костелу в центрі Кракова з’являється сурмач і виграє урочисту мелодію – гейнал. Колись це слово означало релігійну пісню, і є легенда, що в давнину хлопець-сурмач урятував місто від татарського набігу, загравши гейнал і подавши містянам сигнал тривоги.
В Станиславові ця традиція з’явилася досить пізно – лише в 1900 році. Її започаткували служителі костелу єзуїтів (тепер Свято-Троїцький кафедральний собор по вул. Грюнвальдській, 1).
Щоранку, рівно о п’ятій годині, з вежі костелу починали звучати гарні мелодії трубача, який своєю грою прославляв Матір Божу. Гра на трубі тривала до шостої ранку. Невідомо, як довго протривала ця традиція і як ставилися до неї мешканці сусідніх будинків, але, мабуть, сусіди були терплячими, бо в 1902 році ця традиція ще існувала. Про це свідчить повідомлення в газеті “Кур’єр станиславівський” від 18 травня 1902 року.
Ще одна “родзинка” Станиславова пов’язана з польським містом Торунь. Там є цікавий кулінарний бренд – торунські пряники. Не всі знають, що колись своїми пряниками славився й Станиславів.
В червні 1905 року місцева преса повідомила про відкриття фабрики пряників та вафель по вул. Липовій, 42 (нині вул. Шевченка). Одним з власників фабрики був відомий ресторатор Теофіл Квятковський, а його партнер, пекар Т. Мазур, завідував виробництвом і вмів випікати справжні ароматні шедеври. Воно й не дивно, адже пан Мазур довший час працював на фабриці пряників у Торуню, тож станиславівські пряники були “двоюрідними братами” торунських.
Однак мешканці Станиславова зовсім не прагнули сліпо мавпувати чужі звичаї. Про це свідчить “антиєвропейська” особливість, характерна для міста в 1930-х роках. Тоді багатьох приїжджих дратувала специфіка роботи станиславівських крамниць. У всій тодішній Польщі магазини починали роботу о восьмій ранку, а у Станиславові – о дев’ятій.
Преса зауважувала, що місто зовсім не зобов’язане сліпо копіювати інших, нехай навіть мова йде про європейські столиці. Станиславівські торговці відкривають свої заклади тоді, коли їм зручніше. Тим більше, взимку о восьмій годині ранку буває ще темно, а отже, робота крамниці в цей час тягне за собою збільшення витрат на освітлення. Словом, гостям міста доводилося миритися з цією станиславівською особливістю.
Олена БУЧИК | 
