Транспортні проблеми Станиславова початку ХХ ст. дуже нагадували сучасні, хоча ніяких маршруток тоді ще не було, а пасажирів розвозили однокінні й двокінні фіакри.
Візники фіакрів часто порушували місця стоянок, визначені магістратом, мешканці міста скаржилися на бруд у фіакрах та неохайність водіїв. Коли перевізників щось не влаштовувало, вони страйкували, й магістрат був змушений прислухатися до їхніх вимог, щоб не створювати незручності для мешканців. Водії фіакрів неохоче виїжджали на невигідні маршрути – в міській пресі згадувалося, що вони відмовлялися перевозити пасажирів до Бистриці, хоча тариф на ці перевезення був дорожчим, ніж загалом по місту.
Тодішня влада все ж контролювала перевізників: в 1901 році тарифи на поїздки фіакрами помітно знизили, а 21-22 липня 1911 року в місті проводилася масштабна ревізія від староства, що перевіряла стан громадського транспорту.
Щоб вирішити проблему перевезень, міська влада намагалася розвивати комунальний транспорт. Ще в 1896 році в місті заговорили про створення трамвайного руху. Пізніше навіть розробили проекти перших трьох ліній, але ці амбітні плани так і не судилося втілити в життя.
На думку місцевої преси, фіакрів у місті було забагато, тож інколи візникам доводилось боротися за клієнта. Ось як розповідає про таку боротьбу дописувач газети "Кур’єр станиславівський": "Недавно я проводжав мою дружину до залізниці. Вона взяла коробку з капелюхами, а я у кожній руці мав по валізі, та ще й пакунки під пахвами. За нами йшла служниця, яка допомагала піднести решту пакунків. Фіакри стоять напроти мого помешкання, тому екіпажу я не замовляв. Заледве ми дійшли до брами, аж нас уже помітили кілька водіїв, і за хвилю ми вже були оточені фіакрами, неначе зграєю вовків. Мені здалося, що я в Африці, й на нас напали людожери. Водії кинулися до пакунків. Я навіть не помітив, як моя дружина побігла за водієм, що ніс її капелюшки, й опинилася в екіпажі. А водій зразу – вйо! – хльоснув коня і рвонув на вокзал. Розглядаюся за пакунками, і на моє здивування аж у трьох фіакрах бачу наші речі. Водії волають: "Пане добродію, прошу сідати, бо я якраз їду на вокзал!" Служницю, яка допомагала нам збирати пакунки, теж уже повіз якийсь фіакр. Мені не залишалося нічого іншого, як сісти в екіпаж і пообіцяти водію доплату "на пиво", щоб він повідбирав мої пакунки у решти своїх послужливих колег. Аж тоді я поспішив на вокзал за дружиною. З того часу я ніколи не сідаю у фіакр на місці їхньої стоянки, а ловлю екіпаж десь на узбіччі…"
Ще одну претензію до місцевих перевізників висловила газета "Кур’єр станиславівський" від 14 лютого 1904 року. Голова станиславівського Товариства власників фіакрів пан Беньямін Ґедалі послуговувався печаткою, на якій був німецький напис: "Fiaker- und Lastfuhr-Eigentümer-Verein in Stanislau" (Об’єднання власників фіакрів та вантажного транспорту в Станиславові). Газета закликала пана Ґедалі виготовити для товариства печатку з написом польською мовою.
Повідомлення про печатку Товариства власників фіакрів.
Візників фіакрів також звинувачували в надмірній експлуатації коней і жорстокому поводженні з ними. На вулицях міста часто можна було побачити коней з ранами чи травмами, кількамісячних лошат, запряжених у фіакри чи важкі вози. "Знущання з тварин, особливо з коней, у Станиславові практикується так, як хіба в диких чи здичавілих суспільствах", – зауважувала місцева преса в 1907 році. В грудні 1911 року мешканці міста спостерігали сцену, яка викликала загальне обурення. По вулиці Словацького (нині вул. Тарнавського) їхав зіпсутий автомобіль, прив’язаний мотузкою до фіакра, а це все тягнув один-єдиний кінь, що аж падав від знесилення.
В 1912 році за наполяганням Товариства захисту тварин магістрат прийняв постанову, що кожен фіакр і вантажний віз повинен мати на собі табличку з номером, що полегшувало контроль за його господарем і покарання в разі жорстокого поводження з конем. У травні 1912 року місцевий суд присудив власнику коня штраф 39 корон за жорстоке поводження з твариною. Крім того, горе-господар мусив сплатити 10 корон на користь місцевого Товариства захисту тварин.
Хай яким довгим був би список претензій до транспортників, деякі клієнти поводилися не краще. Так, у лютому 1900 року один з місцевих візників поскаржився у поліцію на клієнта, який замовив поїздку на чималу відстань. Коли до потрібного пункту призначення вже було зовсім близько, візник обернувся, щоб уточнити в пасажира, куди далі їхати. Яким же було його здивування, коли він побачив, що фіакр – порожній! Хитрий пасажир утік, не заплативши візникові за проїзд.
Олена БУЧИК |
