Зараз на сезонні роботи виїжджає ледь не третина мешканців Івано-Франківської області. Заробітчани збирають ягоди, гриби, яблука у Польщі, видобувають нафту та ловлять рибу у Скандинавських країнах, а гуцульські майстри-будівельники відомі чи не у цілому світі…

Це вже традиція. На сезонні сільськогосподарські роботи мешканці Прикарпаття їздили віддавна. У документах з фондів Державного архіву Івано-Франківської області знаходимо цікаву інформацію про заробітчан першої третини ХХ століття. Найбільше сезонних робітників (рільників) працювало у Німеччині. Наприклад, протягом лютого-квітня 1927 року на сезонні роботи до Німеччини виїхало близько 2000—2500 осіб: з Долинського повіту – 400 заробітчан, з Калуського – 300, Тлумацького – 400, Жидачівського – 400, Станиславівського – 300, Стрийського – 300. На другу хвилю сезонної еміграції у 1928 році Станиславівському воєводству були виділені такі квоти: Долинський, Стрийський, Калуський, Станиславівський повіти – по 100 робітників, Тлумацький та Жидачівський – по 50.
Працювали також у лісництвах Чехословаччини (Підкарпатська Русь). Так, Еміграційний уряд 8 березня 1928 року звернувся до Станиславівського воєводства з вимогою надання до 12 березня списків 300 кандидатів на сезонні «лісові» роботи у Чехословаччині. В іншому документі уточнюється, що мова йде про вирубку лісів.
Уряд Другої Речі Посполитої прагнув надати сезонній еміграції організований характер. 24 листопада 1927 року на державному рівні була підписана польсько-німецька Конвенція у справі польських сільськогосподарських робітників, яка визначала соціальний захист заробітчан. Набором робітників займалося польське Міністерство праці згідно із німецькими запитами, які надавалися Міністерству еміграції у Варшаві щороку до кінця грудня. Складався і завірявся контракт, у якому окреслювалися всі умови праці, які, проте, могли бути змінені за згодою сторін. Документ складався у 4-х екземплярах, окрім робітника, контракт отримували польський та німецький уряди праці, польська офіційна особа, що відповідала за повернення групи робітників. Контракт діяв тільки у встановлений сезонний період. Проте якщо сезонні робітники виїхали на роботу до Німеччини до 1 січня 1919 року, то могли там залишатися і отримати право на сезонну роботу. Особи, які виїхали на роботу до Німеччини в період від 1 січня 1919 року до 31 грудня 1925 року, могли отримати право на роботу згідно із квотами, які визначала Німеччина. Сезонних робітників німецька сторона не могла насильно повернути до Польщі, окрім чітко встановлених випадків.
Згідно із ст. 7 Конвенції, виїзд та повернення сезонних робітників мав бути організований на офіційному рівні.
Передбачалося, що польські робітники повинні мати такі ж робочі права, як і робітники німецькі: на безпеку праці, фахову зайнятість, соціальний захист, захист в час хвороби, при нещасних випадках чи інші, встановлені німецьким законодавством права. Соціальні права поширювалися й на членів родин заробітчан, якщо ті прибули разом з ними у Німеччину.
Оплата праці заробітчанина прирівнювалася до оплати праці німецького сезонного робітника.
Переїзд до місця праці здійснювався за кошт роботодавця.
Німецька сторона повинна була забезпечити польським сезонним робітникам гідні умови проживання. Особливі вимоги були встановленні щодо умов праці та проживання робітників, які не досягнули 25 років.
Сезонні робітники не платили внески у фонд безробітних, звільнялися від подвійного прибуткового оподаткування. У Конвенції прописувався алгоритм отримання інвалідності, яку польський робітник міг набути в результаті нещасного випадку під час роботи. Час праці мав бути такий же, як і у повіті, звідки прибули заробітчани. Дорога до місця праці входила до робочого часу, а перерва на обід – ні. Неробочими були римо-католицькі свята та неділя.
Щотижня сезонним робітникам виділялося 25 фунтів картоплі, 7 літрів молока збираного або 3,5 літра незбираного (денно – 1 або 0,5 літра відповідно), 7 фунтів хліба, 2 фунти круп, 1 фунт борошна житнього або ¾ фунта пшеничного, 0,5 фунта жиру та 0,5 фунта солі. Заробітчани могли готувати їжу самі або найняти кухарку, зарплата якої не повинна бути нижчою за зарплату сезонного робітника.
Заробітчани могли безкоштовно отримати еміграційний паспорт (сезонний), який прирівнювався до одноразового закордонного паспорта. Платили тільки за бланк – 50 грош. Сезонні робітники звільнялися від необхідності отримання візи.
Звичайно, підписавши Конвенцію, польський уряд не тільки дбав про соціальний захист заробітчан, а й хотів упорядкувати процес сезонної еміграції і убезпечити себе від масового нелегального виїзду громадян за кордон чи втечі політичних опонентів. Проте сезонні робітники таки були захищені. Сучасні заробітчани можуть їм тільки позаздрити.
Як нам ще далеко до 1927 року!

Наталя ХРАБАТИН