Четвер, 25.04.2024, 15:56:14

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2021 » Грудень » 14 » Світло перемагає завжди. Про минуле й сьогодення євреїв у Франківську
09:28:49
Світло перемагає завжди. Про минуле й сьогодення євреїв у Франківську

Вони жили у Станиславові з часу його заснування. У 1662 році Андрій Потоцький видав привілей, яким надав євреям довічне право на проживання. За три століття в їхній власності були найбільші підприємства, кав’ярні, магазини, кам’яниці. Якщо до Другої світової війни євреї становили майже половину населення Станиславова, то тепер їх дуже мало.

У проєкті «Різні разом» Репортер говорить з рабином Івано-Франківського регіону Мойше Лейб Колесником – про те, як живеться у місті тим, хто став тут майже історією.

Біда наступила

«Багато нас вже не буває, на жаль, – зітхає рабин. – Скільки є, стільки є. Навіть один – вже добре».

За словами Мойше Лейб Колесника, ще й міста як такого не було, а синагога вже стояла. Вона була дерев’яна і знаходилась на місці базарчика, що при вході у Палац Потоцьких.

«У Європі було заведено, що місто, якщо мало магдебурзьке право, то мало й певний порядок, і кожна група людей відповідно до віросповідання та національності отримувала свою частину, де вони мешкали, – пояснює рабин. – Зокрема, у Станиславові маємо вірменську ділянку, потім до медуніверситету – русинська, єврейська, а далі по колу до брами Потоцьких – польська».

Каже, бували якісь моменти, бо у всіх свої економічні інтере­си. Траплялося, що хтось на когось наїжджав, бо хтось щось не поділив. Але уряди – і польський, і австрійський – намагалися тримати баланс, тож серйозних конфліктів не допускали. Усі жили більш-менш дружно.

«На кінець 1930-х років нас тут було понад 30 тисяч, – говорить Мойше Лейб Колесник. – А реальна кількість населення міста з присілками тоді становила 82 тисячі. З них 11 тисяч україн­ців, близько 20 тисяч поляків, німців місцевих – зо три тисячі, вірмен – менше тисячі. Але неофіційно, думаю, нас було тисяч під 50. Чому? У 1930-х роках депортували спершу з Німеччини, поки не вбивали. Потім, коли захапали Чехословаччину, то й звідти депортували. А у 1938 році була остання депортація з Австрії. За тодішніми правилами, відправляли до місця походження».

Та головна біда прийшла з початком Другої світової. У Станиславові спершу була угорська адміністра­ція – з кінця червня до початку серпня 1941 року. Одного разу угорці погнали людей по Сапіжинській (тепер Незалежності) до єврейського цвинтаря, де зараз кінотеатр «Космос».

«Хто мав арійські документи – не єврейські – то відпускали, а євреїв 300-400 розстріляли просто так, – розповідає рабин. – Ця акція взагалі ніде не зареєстро­вана. Недавно ми поставили пам’ятний знак, що там таки був єврейський цвинтар, ще з 1670-х років. Його знесли при радянській владі у 1960-х роках, бо хто там за тої влади дивився на історію?».

Святі люди

А далі німці створили у місті гетто, через яке, за документами, перегнали понад 127 тисяч ­євреїв із різних місць Прикарпаття.

За словами рабина, з них вижили… 150 (!). Цих людей врятували місцеві – поляки, українці, німці. Переховували всю війну, де могли та як могли.

«Вони взяли на себе велику відповідальність, бо, боронь Боже, «добрі» сусіди донесуть – і нема ні тебе, ні твоєї родини, – говорить Мойше Лейб Колесник. – Вони дуже ризикували. Це святі люди! Прикладом для нас є Станіслав Яцків. Простий поляк, який жив на розі Казимирівської (Мазепи) та Баторія (Короля Данила) і переховував у себе 32-36 євреїв».

Після війни, каже рабин, потрохи їхніх людей «підзбиралося» у Станиславові, навіть, діяла синагога.

«Вона була на тому місці, де зараз Будинок глухонімих на Січових Стрільців, 28, – пояснює Мойше Лейб Колесник. – Тут також сумна історія. Радянська влада вважала євреїв безродними космоплолітами, шкідниками і так далі. І в ту синагогу ввечері прийшли люди, аби помолитися, а тут налетіла гебуха. Де люди ділися – не знаємо досі. Відтоді синагоги офіційно вже не було. Були групи, які збиралися таємно».

Зрозуміло, що багато євреїв намагалися виїхати, аби знайти спокійне місце для себе та своїх родин. Наприклад, до 1959 року мали право виїхати колишні польські громадяни. Але й тоді ще багато хто залишився.

«Після війни нас тут було періодами 3500, – розказує рабин. – Потім, після 1967 року, як совіти розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем, то кілька сотень євреїв також виїхали по світах – хто в Ізраїль, хто в Америку й далі. Але під той шумок закрили й усі єврейські кладовища. З того часу діючого єврейського цвинтаря у місті нема».

А хто тут буде?

У середині 1970-х знову була невелика хвиля еміграції, а у 1980-х виїхало понад 90 % останніх ­євреїв міста.

«З одного боку, я радий за людей, бо живуть у нормальних умовах, а з іншого – сумно, – зізнається Мойше Лейб Колесник. – Лишилося дуже мало. Тоді нас було до півтори тисячі, а тепер 160 людей по мамі, бо у нас так рахують. Ще добра сотня набереться тих, хто по татові. Це переважно старші люди, молоді практично нема».

За його словами, зрозуміло, що хотілося виїхати і йому, але думав про те, хто залишиться тут, що тут буде з єврейською історією?

До своїх коренів Мойше Лейб Колесник почав вертатися десь у 1980-х роках. Він народився у Станиславові, тут закінчив школу, інститут і якось тим не дуже переймався. Але, каже, ставалися прориви. Наприклад, мама вдома говорила на ідиші, аби діти нічого не розуміли.

«До мене тоді щось почало доходити, але страшне, як поволі, – усміхається рабин. – Не відразу, а вже потрохи сформувався і такий: «Ух ти!».

Розказує, що взявся розбиратися, шукати знань і однодумців. Спершу збиралися по приватних хатах, вчилися молитись. Потім поїхав навчатися до Києва, в Одесу, Москву. Так, з 1987 року Мойше Лейб Колесник став рабином у Івано-Франківську.

«Пам’ятаю, того ж року на нас ще раз налетіли, коли ми молилися на наш Новий рік, десь на Позитроні, – згадує рабин. – «Товариші» з погонами й без постукали, мовляв, у нас незаконне релігійне зібрання. На звичайних дідусів наїхали! Оштрафували… Та вже через рік я у себе вдома відкрив курси вивчення мови «Ульпан». Одразу записалися 26-27 людей. Тоді нас уже ніхто не чіпав».

У 1989 році євреї Франківська почали збиратися на молитви у «халупці» – у дворі, де зараз синагога. Її єврейська громада повернула собі у 1991 році. А перед війною синагог у Станиславові було 56.

Ти роби, а далі буде видно

Відтоді весь центр єврейського життя Франківська зосереджений тут. Сюди приїздять усі, хто цікавиться історією свого народу, адже рабин багато працює з документами, архівами, книжками.

Кожної суботи у синагозі проводять служби. Жінки моляться окремо від чоловіків, аби нічого не відволікало від молитви. Але людей, говорить рабин, збирається дуже мало. Старші вже не можуть ходити, а молоді не так багато. Але на великі свята приходять більше, наприклад, на перший день Хануки. Його святкують євреї всього світу, це давнє свято перемоги світла над пітьмою.

Рабин розповідає його історію. Мовляв, в черговий раз напали загарбники – елліни – захопили Святу Землю, осквернили храм і людей повбивали, кого змогли.

«Ми піднялись і перебили ворога, повернулися до храму, а там напаскуджено, – переповідає Мойше Лейб Колесник. – Відразу треба щось робити, бо то не людина, якщо вона нічого не робить. Буде не буде – ти роби, а далі буде видно. То треба було терміново запалити світильник, а нема чим. Знайшли лиш одну запечатану за всіма нормами банку з маслом. А вона лише на один день. Зробити нове – треба тиждень і один день. Але, коли масло залили у світильник, то він горів вісім днів. Це було чудо. З того часу щороку вісім днів на наш місяць кіслев (дев’ятий у єврейському релігійному календарі, 29-30 днів, починається приблизно у середині листопада – ред.), коли на небі з’являється зірка, ми у своїх домівках запалюємо свічки».

Щодня додають по одній. На перший день запалюють одну, на другий – дві і так далі. Свічки ставлять справа наліво, «бо світ крутиться справа наліво, кров так циркулює, і пишемо ми так».

Запалення свічок на менорі (світильнику) міг бачити кожен перехожий франківець, який проходив неподалік синагоги. Цьогоріч це було 28 листопада.

За словами рабина, мають традицію, що у перший день Хануки менору виносять на вулицю. Але, каже, так роблять лише у «спокійних» містах. І таким містом, на його думку, є Івано-Франківськ.

Світлана Лелик


Переглядів: 128 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024