Минулого року в підвалі міської ратуші відкрили інтерактивне підземелля з тематичними локаціями.
Екскурсії до цієї нової туристичної атракції користуються великою популярністю, і ми, звісно, теж рекомендуємо нашим читачам її відвідати. Ми спробували також зібрати відомі нам факти про ратушні підземелля і віднайти щось новеньке, про що ви, ймовірно, ще не чули, пише Західний кур’єр.
Частинка міської історії
Одна з найстаріших історичних пам’яток нашого міста – то вежа сучасної міської ратуші. Вона є залишком ратуші, збудованої в 1695 році на місці давнішої дерев’яної. За часів давньої Речі Посполитої та ратуша була резиденцію міської влади і складалася з двох частин – стрілчастої вежі та одноповерхової будівлі у формі хреста, який своїми чотирьома краями був спрямований у напрямку чотирьох кутів площі Ринок.
В австрійські часи ратушу віддали військовій владі, яка перетворила її на склад для мундирів. В середині ХІХ століття ратушу викупив магістрат, але недовго тішився тим, що знову здобув стару пам’ятку. Міська пожежа 1848 року, яка знищила майже все середмістя, не пошкодувала також і ратушу. Жертвою вогню тоді стала вся одноповерхова частина, а також вершечок вежі.
Перебудова ратуші розпочалася в 1870 році. Тоді відмовилися від давньої хрестоподібної форми одноповерхової частини і звели довгу прямокутну двоповерхову будівлю. Будівництво було здійснене так недбало, що вже перед Першою світовою війною вона була в поганому стані. Воєнного лихоліття ратуша не пережила, так що в 1929 році міське керівництво вирішило розібрати її залишки.
В 1930 році приступили до ще ґрунтовнішої перебудови ратуші. Завдяки залученню великих коштів удалося зберегти непошкоджену ратушну вежу. Її зовнішній вигляд лише трохи допасували до спроєктованої споруди. При будівництві ратушної споруди її творці повернулися до давньої форми хреста, але повністю модернізували її стиль. Тому відновлена ратуша, незважаючи на ґрунтовні зміни, не втратила давньої вежі та свого пам’яткового характеру.
Під землею знаходиться ціла анфілада залів, які огинають споруду по периметру. Це пояснюється тим, що третя ратуша була значно більшою за нинішню, видовжена у південному та північному напрямках. В 1993 році навіть провалилася частина тротуару, відкривши вхід до ратушних підземель.
Створюючи сучасну туристичну локацію, організатори прагнули зберегти якомога більше автентичного, доповнивши експозицію лише окремими елементами. У підвалі збереглися кам’яні лавки, де сиділи в’язні, і навіть залишилися ланцюги, якими їх приковували. Спроби надати нового життя старому приміщенню музейники робили і раніше, але ті спроби закінчувалися невдало. Роботи над черговим проєктом почалися ще до великої війни, але через воєнні дії довелося відтермінувати його реалізацію.
Підземні «квартиранти»
І хто ж там перебував, у тих похмурих підземеллях? Перш за все опришки, які були найбільшим пострахом Прикарпаття XVIII століття. Вони нещадно грабували, вбивали та калічили заможніших краян. Влада адекватно реагувала на загрозу – організувала загони так званих смоляків. Після рейдів у гори смоляки везли опришків до Станиславова, де на них чекало правосуддя.
Із судових книг довідуємось, що саме у ратуші засідав лавничий суд, а у ратушних підземеллях розміщалася міська тюрма, де в’язні очікували на вирок. В 1754 році на площі Ринок було страчено Василя Баюрака, який дев’ять років після смерті Довбуша був ватажком опришків. 25 квітня суд у Станиславові виніс вирок:
«Повинен бути катом впроваджений на площу смерті (площа Ринок – Авт.), який має відрубати йому обидві руки сокирою по лікті. Після того має бути відрубана голова. Врешті, для здержання інших від такого життя – четвертувати. Окремі частини тіла повинні бути розвішані на шибениці у полі при шляху, а пізніше мають бути закопані в землю. Тільки голова повинна довше висіти».
Незважаючи на страшні катування, Баюрак не виказав своїх товаришів і проявив неймовірну мужність. Ідучи на страту, він вигравав на сопілці сумних гуцульських пісень. 24 серпня 1992 року було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь відважного опришка, яка висить на ратуші дотепер.
У книзі «Легенди старого Станиславова» Івана Бондарева читаємо, що після страти Баюрака ратуші почало фатально не щастити. Вже незабаром австрійці виженуть з неї магістрат. Потім вітер зірве зі шпилю фігуру архангела Михаїла. А ще вона буде горіти у великій пожежі, потерпати від залпів австрійської артилерії та здригатися від гітлерівської вибухівки. Крім того, існує легенда про ратушного привида. Начебто його навіть бачили – це гуцул, який тримає в руках власну відрубану голову. Від інших привидів він вигідно відрізняється тим, що ночами грає на старовинному піаніно.
Відьма
В 1719 році в ратушних підземеллях очікувала на вирок відьма – така собі пані Звізченська. Перший раз за розпусту і чаклування Звізченську покарали побиттям різками й вигнали з міста. Через певний час вона повернулася, і судді винесли суворіший вирок – скарати її на смерть. Проте за жінку заступилися деякі достойні мешканці міста, крім того, вона урочисто заприсяглася виправитися, і її помилували.
Але «відьму» строго попередили: якщо вона ще раз повернеться до міста, вже ніщо не врятує її від спалення. Пані Звізченська, не злякалася. Газета «Гасло» від 3 січня 1875 року зазначає, що вона не лише знов оселилася в Станиславові, а й зовсім не змінила своєї гідної осуду поведінки. 18 серпня 1719 року міський суд виніс вирок, у якому зазначалося, що Звізченська була не лише розпусницею, а й чаклункою, яка багато років займалася чарами, і з їхньою допомогою в багатьох людей відібрала здоров’я.
Наголошувалося, що її вже карали за це, але вона не виправилась. Тому її присудили до спалення, але, як говорилось у вироку, «оскільки кожен суддя мусить мати милосердя, вона має бути карана залізом по шиї, а потім спалена». Мабуть, «чарівниці» спочатку відрубали голову, а вже потім спалили її тіло. Газета зазначає, що тодішні станиславівські судді проявили дивовижну, як на той час, терплячість і поміркованість. Адже, наприклад, у невеличкому німецькому місті Вюрцбурґу лише за три роки було публічно спалено 157 «чарівниць».
Політв’язень Франко і рекрути
В уже згаданій монографії «Легенди старого Станиславова» йдеться про ще одного «гостя» ратушних підземель. Ним був ніхто інший як сам Іван Франко. Вперше він побував у Станиславові у червні 1880 року, але тоді місто не дуже приязно зустріло майбутнього генія української літератури. Під час переїзду з Коломийської в’язниці у заслання в рідне село Нагуєвичі, Іван Франко провів ніч у поліційних арештах в підвалах ратуші. Вранці вулицею Сапєжинською (тепер вул. Незалежності) під конвоєм жандармів його перевезли до залізничного вокзалу, звідки поет вирушив до місця заслання.
Зі спогадів колишнього бургомістра Станиславова Іґнація Камінського ми довідуємося, що у середині ХІХ століття в ратушних підземеллях тримали рекрутів, яких забирали до служби в армії. Зокрема Камінський згадує:
«Минулої ночі по будинках було схоплено кілька десятків призовників і посаджено до в’язниці у ратуші. Крізь схлипування і плач розповідають мені батьки, матері й сестри, як призовників грубою силою було вирвано з ліжок, як над ними знущалися і як забороняли навіть підійти до них, щоб передати одяг і їжу. Єдиним голосним хором, заламуючи руки, ця багаточисельна юрба матерів і сестер, що заливалися сльозами, благала мене, аби я пішов до влади й звільнив їхніх синів і братів».
Проте трохи далі за текстом Камінський зазначає, що кілька десятків призовників перебували в залі, де відбувалися засідання міської ради, а він їх звідти випустив. Може, у підземелля садили лише тих рекрутів, які особливо ревно опиралися призову?
Новіші «гості» підземель
На початку ХХ століття ратуша була цілком респектабельною спорудою, де працював магістрат та інші міські служби, засідали бургомістр і міська рада. В’язниці у ратушних підземеллях уже не було, принаймні офіційно. З 1883 року в місті діяла тюрма «Діброва», а крім того, злочинців, засуджених на малий строк, тримали на першому поверсі будівлі карного суду (тепер вул. Старозамкова, 2).
Проте у газеті «Кур’єр станиславівський» за серпень 1906 року читаємо, що в підземеллях станиславівської ратуші перебував такий собі Петро Галяк, лакей, якого звинувачували у підпалі і крадіжці, здійснених у помешканні адвоката Корнблюха. Бідолашний арештант наклав на себе руки – повісився на власному паску від штанів. Причому газета вказує, що ця сумна подія відбулася «в міських арештах у ратуші».
Справа в тому, що, крім магістрату і міських служб, у ратуші тоді розміщалася інспекція міської поліції. Очевидно, тодішні поліціянти використовували ратушні підземелля як своєрідний «мавп’ятник» – місце для тимчасового утримування в’язнів, які поводилися буйно. Це було навіть зручно, адже затриманий перебував «під рукою». Проте затримані перебували у цій «неофіційній» в’язниці лише короткий час. У місцевій пресі знаходимо згадку ще про одного тимчасового «гостя» підземель.
В травні 1907 року двадцятирічний торговий агент Макс Вайнґартен вчинив справжній рейвах у міській ратуші, заступившись за свого одновірця Ізидора Ґрюнберґа, якого звинувачували в приналежності до шовіністичного єврейського руху. Вайнґартен підбіг до поліцейського капрала і почав волати, що виб’є йому зуби, якщо той не звільнить арештованого.
Дебошира забрали до інспекції поліції, де він знову кинувся на капрала. Вайнґартен кілька разів сильно вдарив його в обличчя, а потім підбіг до вікна інспекційної канцелярії і вибив у ньому шибки. Просунувшись в отвір, почав гукати до людей на площі Ринок, що поліцейські його мордують, хоч ніхто його не чіпав. В результаті Ґрюнберґа було звільнено, а Вайнґартена відправили трохи відпочити до ратушних підземель. Згодом суд засудив його до двох тижнів ув’язнення за дебоширство.
На щастя, у міжвоєнний період у ратушних підземеллях уже нікого не ув’язнювали. Газета «Кур’єр станиславівський» у 1929 році зазначала, що проєкт відбудови ратуші передбачав розташування ресторацій у підвалах крил ратуші, а на першому поверсі мали розміситися аж 32 крамниці. До речі, в наші часи підвали ратуші теж будуть використовувати для культурного відпочинку, адже тут планують ще й проводити театральні вистави та інші цікаві заходи.
Олена БУЧИК |
