Три події зі свого побуту в Станиславові, який покінчився в червні 1887 року, мушу тут згадати.
Перша, то похорон проф. Євгена Желехівського, коли не помиляюся: у 1885 році. Зайнялися ним адвокат Бачинський і Леонід Заклинський. Похорон був величавий, так заімпонували містові і околиці, що чулося, що якесь велике серце від нас відійшло… І чулося споєність української інтелігенції з народніми масами.
Другою подією було заснування жіночого товариства в Станиславові, коли не помиляюся: у 1886 році. Товчок до цього дала Наталія Кобринська, донька Івана Озаркевича в Болехові. Була це, як ні одна може з тодішніх галичанок, дуже очитана особа, що лишилася після смерти мужа молодою двадцять кількалітньою вдовою.
Вона могла свобідно зорієнтуватися в положенні жіноцтва й сама вона прийшла до пересвідчення та голосила це, де могла, що причиною залежності нашої середньої жінки в суспільності є економічна її залежність від сем’ї та мужчин. Питання це – казала вона – не існує «fur die oberen Zehntausend», не існує воно й для широких селянських мас, бо в них здорові руки селянки вистачать на удержання її. Але в середніх верствах, священичих та урядничих, питання це дуже болюче.
Видумати генеральний спосіб полегші вона не в силі була, бо біда перевишала її сили. Вона змалювала лиш у «Нашій долі» положення нашої середньої жінки, а, хотячи в практиці зблизити ту середню безробітну жінку з народніми масами, поставила сміливу думку: заснувати по всіх селах захорони під проводом не черниць, але інтелігентних світських жінок, які заопікувалися би сільською дітворою в часі, коли матері мусять робити в полі, а діти полишені на Божу волю по хатах, або громадських толоках. Це була одна її ідея.
Друга, це створення якогось фонду для наших письменників, що не в силі були видавати своїх творів. (Аж геть пізніше зайнялася тим «Червона Калина»).
Цими двома ідеями пройнята, приїхала Кобринська до Станиславова, щоб котрусь із них увести в життя. Розпочала від другої ідеї, в тій формі, щоб українське жіноцтво влаштовувало імпрези, а дохід із них щоб ішов на письменників. Як тіточний брат Кобринської, влегшив я їй зустріч із станиславівським панями та при помочі вчительки Ничаївни заложили ми жіноче товариство. Заснування цього товариства було такою новиною, що коли я, наприклад, прийшов до адвоката Бачинського й запропонував його дружині, щоб вступила в члени того товариства, то д-р Бачинський сказав мені:
– Не знати, чи щось із того вийде. Але коли це від Бога, то буде жити, але коли від чорта, то вмре.
І дав уділ за свою дружину.
Товариство заснували, – воно давало свої вечірки, збирало фонди та при скрупулятности, докладності й совісності жінок фонди ті зростали.
Але на Станиславів прийшла нова подія: інтронізація першого нашого єпископа, Пелеша. Молодий, розумний, культурний єпископ, якого випередила слава автора великого 3-томового твору про церковну унію, написаного по-латині… Його світовий, а при тім м’який виступ з’єднав йому всі урядничі, клерикальні та світські ряди без різниці народності. Прислані як антидотум руському єпископові польські єзуїти, цілуючи єпископа в руку, клякали перед ним…
Це все мусіло відбитися і на нашому громадянстві, якого члени «очевидно» за своє найбільше щастя вважали одержати запрошення на обід до єпископа, це мусіло відбитися й на молодому жіночому товаристві. На виділі того товариства з’явилася думка, яку підняли вчительки Литвиновичівні, а саме: змінити план Кобринської щодо призначення фондів на українські видавництва, натомість ужити їх на золоту чашу для єпископа і т. п. Спротивилися тому другі дами, кінець-кінцем Кобринська, не маючи сили оборонити своєї тези, зреклася головства, а фонди – не знаю чи в части, чи в цілості – поплили на прикрасу кафедральної церкви… Тут уже зарисувався доволі нефортунно домінуючий, слідний потім і в нашій «Бесіді», вплив духовної влади в Станиславові, якій наш світський стан не в силі ще був протиставити відповідної світської матеріальної культури. Так, отже, заломилась первісна ідея Наталії Кобринської, але товариство – не вважаючи на те – осталося в живих й живе досі.
До реалізації другої думки Кобринської, щоб по наших селах засновувались селянські захорони та дитячі садки під проводом світського нашого жіноцтва, приходимо щойно тепер.
На час мойого побуту в Станиславові припало також заснування складу «Народної Торговлі».
Ще перед моїм приїздом до Станиславова носився з цією думкою дир. Ничай. Як мені оповідали, зложив він був тут маленьку крамницю та вів її дуже ощадно й точно. Не купив до крамниці навіть залізних тягарців до важок, а позбирав на Бистриці фунтові та півфунтові камінці й тими важив товар.
Я Нечая в Станиславові вже не застав, бо великий, вишколений у Швайцарії дух Нагірного сягнув його до Львова й тут оба, з широким полетом Нагірний і скрупулятний Ничай, створили установу «Народня Торговля», що стала основою нашої торгівлі.
У такому стані розпрощався я зі Станиславівщиною, що осталася в моїй пам’яті й у моїй уяві назавжди весною мого життя.
Коли порівняємо теперішній стан і наше сучасне політичне значіння в Станіславові з давнім станом за моїх часів, цебто у 80-х роках минулого століття, то, очевидно, значіння наше змаліло. Наступило «capitis deminutio».
На місці нашого «гофрата» (цебто: радника двору) Прокопчика, бачимо тепер польське воєводство й цілий штаб польських у ньому урядовців. Із цього воєводства перед двома роками (покійний тепер автор списав ці спомини у 1933 р. – прим. ред.), восени 1930 р., розходилися пацифікаційні прикази, а воєвода Наконечніков-Крюковський розсилав по повітових старостах тайні зарядження, щоб на становища урядовців при повітових радах, заки наступлять повітові сеймики, приймати самих поляків, бо потім трудно буде українських урядовців усунути. Проти цілої низки польських державних середніх шкіл до якоїсь пори утримується наша тільки одна школа, а саме повисаюча на волоску українська гімназія. А я пригадую час, коли станиславівські середні школи у 80-х роках стояли під доглядом візитатора, яким був директор української академічної гімназії у Львові й член кураєвої шкільної ради о. Ільницький. На згадку про це, очевидно, стає лячно й жах бере за нашу майбутність.
Але ми мусимо пам’ятати, що вся ота обсада перших урядових місць нашими з роду людьми не була мірилом наших впливів у Відні, ані – як це офіцияльно оголошено ніяким афектом Відня до «тирольців Сходу», а тільки було це паралізування надто яскравих зазіхань польської шляхти на державну приналежність Галичини. Тут наші «рутенці» на першорядних місцях сповняди вірну без застережень цісарську службу, до якої не було потрібно спроваджувати до краю чужих: німців або чехів.
Правлячі віденські круги не мали ніколи демократичних алюзій щодо своїх «вірних народів; це були пани й демосу не любили. Відси то й пішло, що хоч усі ті «гофрами» та директори й були з нашого роду, то – коли ми не держали з польськими, або московськими панами – дивились вони на наші змагання як на діла революціонерів і реляціонували на нас так, як-от хоч би польський губернатор Голуховський, що представляв нас за небезпечний соціалістичний або «wywrotowy», цебто погромницький елемент.
Ті австрійські «рутенські» урядовці придержувались за це австрійських законів і під їх правною охороною змогли ми доступити до наших мас, до нашого четвертого стану й витворити сяку-таку світську інтелігенцію, коли наші історичні стани, а саме міщанський, священичий і поміщицький, на наших очах танули й пропадали.
Ще за моїх часів бачив я в маленьких хатках на Липовій вулиці останніх станиславівських міщан у довгих дамарах з високою сивою смушковою шапкою на голові. В таких одягах бачив я лиш акторів на сцені московського театру, де представлялися часи Бориса Годунова.
А propos колишнього посла й автора пісні «Там, де Чорногора сумно…», о. Заклинського, позволю собі тут написати оповідання, яке я чув з його власних вуст. У Старих Богородчанах відбувалися якісь правибори. Молоденький комісар староства хотів перевести свою листу виборців. Гордий о. Заклинський не стерпів, спротивився тому й сказав якесь терпке слово. Загонистий комісарчик ударив старого священика в лице. Отець Заклинський хвилево стерпів, але сказав потім дякові й паламареві, щоб відплатили зневагу свойого священика. Вірні та віддані йому церковні слуги підсіли раз увечері на мості на Бистриці, куди ходив на проходку пан комісар, положили його на міст і вліпили йому 25 буків. Так ця справа «гонорово», з честю покінчилась.
І таких священиків між нами вже не стало.
Ми, молодші, підо впливом Драгоманова, Терлецького, Франка й Павлика, бачачи, а може більше відчуваючи убуток тих вищих станів, старались із сподів народніх мас видобути й викресати той вогонь та завзяток і народню гордість, яких не бачили ми вже на верхах.
І тут не помилились ми: знайшлися такі Каганці в Коропці, що свої груди під жандармські багнети наставляли й мерли…
Та з тієї нашої боротьби замолоду виснували ми на старість іншу науку, ніж наші молоді.
Коли ми на власні очі бачили, як поляки мирилися з чужою державністю, а вдоволялись десятками літ територіальною автономією й дисциплінували себе в ній, то й ми тепер порадили би нашій суспільності, а особливо молодшому поколінню: не присягати відразу на все, але здобувати ступенево й виростати в дисципліні до того, до чого ми вже здатні, а саме до володіння нашими громадами й повітами, а вдоволяючись поки що кураєвою територією – праматично й здисципліновано зростати в силу.
Це не є затрата наших ідеалів, а лише дисципліна, якої нам усім потрібно й без якої ніяка громадська робота в нас тепер не можлива. Це заповіт нас старих для безпосередньо-грядущого покоління.

Тогочасна лексика та орфографія збережені.
«Станиславівські Вісті», 8 серпня 1937 року.
З фондів бібліотеки Державного архіву Івано-Франківської області.
Підготувала Наталя ХРАБАТИН