Середа, 16.10.2024, 07:07:57

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
 
Архів новин
Головна » 2014 » Вересень » 5 » Топонімічне багатство нашого краю
21:40:52
Топонімічне багатство нашого краю

Останніми роками побачили світ дві цікаві й важливі для історії Прикарпаття книжки — етимологічні словники-довідники: «Топонімія Галицької Гуцульщини» (Івано-Франківськ, 2011. — 656 с.) і «Топонімія Покуття» (івано-Франківськ, 2013. — 932 с.). Автор видань, кандидат філологічних наук, голова Івано-Франківського обкому профспілки працівників освіти і науки України Мирослав Габорак (правильно буде Габорак) зафіксував у своїй поважній праці понад 18 тисяч найменувань географічних об’єктів Гуцульщини й Покуття. Погодьтеся, що прочитати ці дві книжки нелегко з огляду на на їхній обсяг та специфічний текст. У мене особисто це забрало багато часу. Ще більше пішло на осмислення й аналіз цих видань.
Найперше треба скласти велику подяку авторові-упорядникові такої велетенської інформації. У нас подібні до цього праці видаються вперше. Безперечно, є невелика кількість людей (історики, мово- і краєзнавці), яких особливо цікавлять топоніми нашого краю і які здатні якось оцінити таку працю. Не переконаний, що й мої міркування будуть потрібні масовому читачеві газети «Галичина», однак вони можуть доповнити чи загострити увагу на деяких моментах, а також удосконалити топонімічну правду.

I. Вимова і написання топонімічних назв Гуцульщини й Покуття

1. Первинне — правильне, вторинне — неправильне

Написання правильного, первісного варіанту географічного об’єкта особисто для мене має принципове значення. Тому що вторинний варіант може збити з пантелику при тлумаченні і поясненні походження назви цього об’єкта. Упорядник згаданих видань М. Габорак у своїй передмові зауважив: «Як реєстрове слово статті виноситься сучасна форма топоніма, зафіксована в писемних джерелах чи записана з уст інформаторів. Якщо сучасна українська форма географічної назви з тих або інших причин відсутня, а топонім засвідчений лише в писемних чи історичних джерелах, то основною вважаємо форму, подану найближчим за часом джерелом, і виносимо її як реєстрове слово українською мовою, подаючи її далі написання в оригіналі». (Топонімія Галицької Гуцульщини, с. 4.). 
Отже, з цього випливає такий висновок: якщо інформатор подав неточну назву географічного об’єкта, а перевірити її не випадало, то назва ця (неточна) стає уже зафіксованою в писемному джерелі і відтепер вона буде головною. Прикро, хоча зрозуміло, що автор-упорядник не міг сам особисто перейти кожне село чи селище і там довідатися, як автентично звучить назва якоїсь кринички чи галявинки. Для цього треба б прожити, мабуть, два життя. Очевидно, при написанні такої поважної праці не зайве залучати місцевих краєзнавців.
З одного боку, науковці мають перевагу над сільськими краєзнавцями, бо можуть завдяки своєму становищу охопити більшу ділянку досліджень. Маю на увазі: доручають своїм студентам виконувати краєзнавчі та фольклорно-етнографічні завдання, а також володіють великою джерельною базою. Однак місцеві краєзнавці мають ту перевагу над науковцями, що краще орієнтуються на місцевому матеріалі. Натомість не всі студенти ставляться чесно й дбайливо до завдань, а тому неточно записують матеріал, недостовірно відтворюють вимову урочища чи народну пісню. Так фіксується помилкова інформація, а потім поширюється в друкованих виданнях. Один філософ сказав, що з винайденням друкарського верстату помилок у світі побільшало вдвоє. Продовжуючи його думку, додамо, що з винайденням комп’ютера й інтернету помилок стало учетверо більше. Отже, допущені помилки в будь-якій царині в нашу добу мають шанс множитися з неймовірною швидкістю. і ще важче їх в інтернет-просторі спростувати...
Саме тому, що в наших галицьких часописах, книжках і листівках ХIX ст. зафіксовано неточні назви гуцульських і покутських урочищ, рік, гір, кутків і сіл, помилкове перетворилося на нормативне. А річ у тім, що першими мовними фіксаторами гуцульських і покутських географічних об’єктів були переважно поляки або ж немісцеві українські інтеліренти (священики, вчителі, службовці, газетярі). Вони ж подавали на письмі назви географічних об’єктів Гуцульщини й Покуття так, як їх чуло їхнє вухо і підказував їхній розум. Наприклад, на письмі зафіксована неточна назва нашого відомого гуцульського чоловічого танцю арран (варран) — аркан, яка вже давно сприймається, як норма. А мовознавці ламають голову над тлумаченням цього слова, бо беруть до уваги аркан, а не арран.
Понад те ще в різних історичних документах від ХIV ст. (грамотах, люстраціях, метриках) писарі-чужинці також фіксували приблизну назву наших сіл і урочищ. Тому й колись, і тепер спостерігається таке: офіційно читаємо одну назву, а в розмові місцевих (корінних) жителів чуємо дещо іншу. А якби на письмі свого часу правильно зафіксували наші географічні назви, то, можливо, ми нині мали б не Ясинів, а Єсинів, не Молодятин, а Молодьитин, не Діброву, а Дуброву...
* * *
Як на мене, на першому місці в реєстрі топонімічних назв має стояти первісна, правдива назва, на другому — офіційний, олітературений відповідник, на третьому — інші варіанти вимови. 
Нижче подаю приклад, як варто б в етимологічних словниках-довідниках будувати називний ряд:
Дильитин (первісний варіант) — Делятин (вторинний варіант, офіційний, олітературений); 
Пекурєва (первісний варіант) — Прокурава (вторинний варіант, офіційний, олітературений) — Пекурьива, Прокурєва, Прокурьива (інші варіанти вимови). 
Щодо назви цього села, то маємо цілу головоломку, бо ж якщо первісна назва Пекурєва, то треба тлумачити саме це слово, а не Прокурєва. Автор-упорядник М. Габорак спочатку тлумачить назву Прокурава, а потім Пекурєва, а ці тлумачення суттєво відрізняються. Але ж назва села має походити від чогось одного! (Топонімія Галицької Гуцульщини, с. 451.). 
Загальновідомо, що в гуцульській і здебільшого в покутській говірці слова на кінцеву –ц вимовляються твердо, а не пом’якшено, як у літературній мові. і це не означає, що в наших селах говорять саме так під впливом польської мови. Можливо, давні слов’янські племена, які в минулому заселили наші терени, саме так і вимовляли слова. Тому назви різних географічних об’єктів Гуцульщини й Покуття треба писати так: Бистрец (первісний варіант) — Бистрець (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Біланец (первісний варіант) — Біланець (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Буковец (первісний варіант) — Буковець (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Вербовец (первісний варіант) — Вербовець (вторинний варіант, офіційний, олітературений) і так далі.
Правильно повинно бути по-гуцульськи Игрец (первісний варіант), а не ігрець (вторинний варіант, офіційний, олітературений).
Так само в більшості сільських говірок Гуцульщини й Покуття перед деякими приголосними літерами, а також в кінці слова пом’якшується літера –р. Наприклад, Верьх (первісний варіант) — Верх (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Готарь (первісний варіант у с. Великому Ключеві Коломийського р-ну) — Готар (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Погарь (первісний варіант) — Погар (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Жбирь (первісний варіант) — Жбир (вторинний варіант, офіційний, олітературений). 
Назви географічних об’єктів із закінченням на –ця у більшості говірок Гуцульщини й Покуття закінчуються на -ці, а подекуди на –ца: Аршиці, Яршиці (первісний варіант) — Аршиця, Яршиця (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Голиці (первісний варіант) — Голиця (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Вулиці (первісний варіант) — Вулиця (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Автор-упорядник М. Габорак подає назву гори і поточини у гуцульському селі Дорі біля Яремчі як Дебриця  (с. 169.), хоча місцеві жителі вимовляють Дебриці чи Дебрицьи.
Низка урочищ, яка має літературне закінчення –ча, гуцули й покутяни здебільшого вимовляють як –чі. Наприклад, Голечі (первісний варіант) — Голеча (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Так само закінчення на –іччя у наших селах вимовляють як –іччі чи –ічі. Наприклад, Зарічі (первісний варіант) — Заріччя (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Залучі (первісний варіант) — Залуччя (вторинний варіант, офіційний, олітературений).
Відомо, що в гуцульському діалекті більшість слів, які в літературній мові починаються на –я, починаються на –є, особливо це стосується географічних об’єктів. Тому повинно бути: Євірник (первісний варіант) — Явірник (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Верхний Єсинів (первісний варіант) — Верхній Ясенів (вторинний варіант, офіційний, олітературений) та ін.
У покутських говірках замість літературного префікса чи й кореня –ви вживається –ві. Тому повинно бути Вібранівка (первісний варіант), а не Вибранівка (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Вівіз (первісний варіант), а не Вивіз (вторинний варіант, офіційний, олітературений) тощо.
Здається, більшість погодилася з тим, що в говірках гірських (гуцульських) сіл і містечок замість літературного –я та –а чуємо виразне –є, а в долинних, передгірських (покутських) селах чуємо м’яке –и, яке в літературних джерелах передають через –ьи. Тому порядок реєстрації деяких географічних об’єктів пропоную такий: Бирчьик (первісний варіант) — Бирчак (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Великій Студенєк (первісний варіант) — Великий Студеняк (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Вершєдка (первісний варіант) — Вершадка (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Воронєнка (первісний варіант) — Вороненка (вторинний варіант, офіційний, олітературений) — Вороненко (вигадка радянських чиновників, яка повинна бути замінена, незважаючи на її присутність у залізничній царині); Вуглєрка, Вугльирка (первісний варіант) — Вуглярка (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Горішньик (первісна назва) — Горішняк (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Коровйик (первісний варіант) — Коров’як (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Кньиждвір (первісний варіант) — Княждвір (вторинний варіант, офіційний, олітературений) та інші. 
Таке саме і з рідним селом видатного поета Дмитра Павличка. У словнику-довіднику М. Габорака подано лише його вторинну, офіційну назву. Мені як уродженцеві межівного села, з малого відомо, що в навколишніх селах кажуть Стопчьитів. Отже, мало б стояти так: Стопчьитів (первісний варіант) — Стопчатів (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Якщо «Стопчьитів», то різні припущення про «стовп» і «чати», про «столпчати» не повинні навіть розглядатися...
Про кринички з соляною водою і солепромисел біля них у горах і на долах кажуть Бані. Отже, Бані (первісний варіант) — Баня (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Відповідно: Лисані (первісний варіант) — Лисаня (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Подібно й Площі (первісний варіант) — Площа (вторинний варіант, офіційний, олітературений). 
Принагідно треба наголосити, що в більшості говірок Гуцульщини й Покуття про соляну воду кажуть «соровиці» чи «сорвиці». Незрозуміло з чиєї руки в наших джерелах устійнилося «сировиця».
У словнику-довіднику не подано деякі варіанти. Наприклад, село Криворівня і подібні на –ня в селах ближче до Пруту вимовляють як Криворівні. А про Яремче ще кажуть Яремча і Яремчі (про це курортне містечко піде мова далі). У с. Спасі є топоніми Пігулівська, а не Підгулівська, не Ласівський потік, а Лосівський.
Цікавою з цього огляду є книжка Ю. ўулюка «Жаб’є» (Верховина: Гуцульщина, 2004), в якій автохтонний автор подав перелік місцевих полонин та урочищ у їхньому правильному гуцульському звучанні й написанні. Цю книжку названо у переліку використаної М. Габораком літератури, однак варіанти географічних об’єктів, які є в Ю. ўулюка, у словнику-довіднику чомусь не подано. Наприклад, у Ю. ўулюка є Маришєска, а в М. Габорака — Маришевська і Маришеска; у Ю. ўулюка — ўаджіна, а в М. Габорака — ўаджина; в Ю. ўулюка є Рерєска, а в М. Габорака — Ререска і Радескул; у Ю. ўулюка є Чівчін, а в М. Габорака — Чивчин і Цівчин. Причому тут є таке пояснення: у документах за 1863 р. зафіксовано назву полонини «Цівчин» (Топонімія Галицької Гуцульщини, с. 590). Йдеться про книжку С. Витвицького «історичний нарис про гуцулів», яка побачила світ польською мовою 1863 р. у Львові. У 1993 р. в коломийському видавництві «Світ» видано переклад цієї праці. Очевидно, при перекладі перекладач помилково переклав польськомовний варіант полонини «Чівчин», як «Цівчин», а М. Габорак узяв це слово як первісне і спробував розтлумачити на його основі назву полонини. На його думку, назва полонини походить від антропоніма «Цівка», який під впливом гуцульської говірки перетворився на «Чівку» — «Чівчин». Навіть, якщо б це було так, то, цікаво, чий це був антропонім «Цівка»? Якого племені, народу? Того, що жив перед гуцулами в горах?
У гуцульському діалекті прикметники на –ський вимовляються твердо –ский, –цкий. Тому повинно бути: Дубівска, а не Дубівська, Жєбівский потік, а не Жаб’євський, і так, як передає згаданий вище Ю. ўулюк: Пнівска, Бубенцка, Лемский (ўулюк Ю. Жаб’є, с. 20).
Натомість гуцули пом’якшують шиплячі, а тому спочатку мало б бути: Костричя, а не Кострича, Віпчє й Віпчєнка, а не Віпче й Вібчинка, Дженджі й Джюрджі, а не Дженджа й Джурджа, Заплеші, а не Заплеше. 
У гуцульському й покутському діалектах і не лише в них вживається Дуброва, а не Діброва, Глюбока чи Глубока, а не Глибока.
Безперечно, в орудному відмінку іменника діалектні гуцульські та покутські слова закінчуються на –ов, –ев, а не –ою, –ею. Тому мало б бути: Під Білов Кобилов (первісний варіант) — Під Білою Кобилою (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Під Скуповов (первісний варіант) — Під Скуповою (вторинний варіант, офіційний, олітературений).
Очевидно, первісні назви Базьини, а не Базени, ўольдберрів млин, а не ўольбриків млин, Мочифіст, а не Мочихвіст, ілинці, а не іллінці, Николине поле, а не Миколине поле, Матіївці, а не Матеївці, Ласківці (у с. Залуччі Коломийського р-ну), а не Ластівці, Фрейово, а не Фреєво.
Є ще багато топонімічних назв Гуцульщини й Покуття, які не зафіксовано в словнику-довіднику М. Габорака і які, очевидно, в другому доповненому й уточненому виданні варто буде подати.
Наприкінці не зайве ще раз наголосити, що в подальшому було б правильно в реєстрі населених пунктів чи прізвищ спочатку подавати автентичну, первісну назву, тобто так, як її вимовляють корінні жителі, а потім — офіційну, газетно-літературну. Так ми поновимо топонімічну правду.

(Продовження наступного четверга, 11 вересня.)


Переглядів: 752 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024