II. Датування сіл, селищ і містечок
Подаючи назву кожної топонімічної одиниці, автор-упорядник книжок «Топонімія Галицької Гуцульщини» та «Топонімія Покуття» М. Габорак покликається на архівні джерела, в яких уперше їх згадують. Однак тут мусимо з прикрістю зауважити, що за 23 роки незалежності українські науковці досі не переклали і не впорядкували давні історичні документи: грамоти, привілеї, люстрації. Вони й досі зберігаються в наших державних архівах та бібліотеках, не перекладені, не зіскановані, гейби навмисне приховані. Принаймні вони не відомі широкому загалу. Доступ до них у дусі совєтських часів ускладнений, кожен науковець чи краєзнавець мусить заново ковтати пилюку століть і тратити свій час та кошти на поїздку, наприклад, до Львова. Очевидно, в Україні мусив би існувати якийсь проект, ррант для перекладу повного корпусу давніх документів про наші села й міста. Тому не дивуйтесь з того, про що пишу далі...
Приблизно 20 років тому наш мандрівний краєзнавець Михайло Миронюк із Коломиї вирішив перекласти з латинської на українську мову важливе свідчення з історії наших сіл — підтвердну грамоту польського короля Владислава II Ягайла (1362—1434) про те, що князь Владислав Опольський чи Опольчик (?—1401) надав руському (українському) вельможі Васькові Тептуховичу (в деяких джерелах — Вахно Тептюхович, Тептукович) 15 грудня 1373 року села Стрільче, Вербіж і Микитинці на ленному (орендованому) праві. Документ написано і затверджено 26 жовтня 1416 р. у польському місті Неполомичах, що неподалік Кракова.
Щоб перекласти цей важливий текст, було придумано простий план: зібрати кошти на оплату перекладу професійному перекладачеві. Оскільки в документі вперше згадано наше село, то кілька нас, зацікавлених великоключівських людей, склали певну суму й передали М. Миронюку як гонорар для перекладача. Незабаром ми отримали професійний український переклад історичного документа від 1416 року. Отак ми вивчаємо нашу історію... 
Додамо, що М. Миронюк опублікував важливу розвідку про перші документальні згадки про наші покутські села (М. Миронюк. Штрихи до біографії сіл // Агро [Коломия]. — 1989. — 18 серпня. — с. 4—5). Цікавий матеріал на цю тему «Власники та орендарі Стопчатова» опублікував і В. Скригунець у газеті «Гуцульський край» (Косів. — 2013. — 20 вересня). Були й інші цікаві газетні статті...
Тепер подамо повністю важливий переклад документа, який виявив у Львівському центральному державному історичному архіві згаданий М. Миронюк:
«У Неполомичах, 26 жовтня 1416 р.
[Владислав II Ягайло підтверджує надання Владиславом, князем Опольським, сіл Стрільче, Вербіж і Микитинці Васькові Тептуховичу на ленному праві. — Прим. М. Савчука].
В ім’я Господа амінь! На вічну пам’ять про справу. Коли у людському житті нема нічого гідного для пам’яті, виглядає сприятливо, щоб людські вчинки вістрями літер і записами свідків зміцнювались, щоб не поблякли з плином часу; саме тому ми, Владислав, з Божої ласки король Польщі, а також великий князь земель Краківської, Сандомирської, Сєрадзької, Ленчицької, Куявської, Литовської, володар і дідич Помор’я і Руси і т. д. свідчимо змістом цієї грамоти всім, кому належить, як теперішнім, так і майбутнім, що від Васька Тептуковича, нашого вірного, до нашої величності надіслано петицію, у якій просять з прихильності нашої підтвердити, ратифікувати та апробувати грамоту найяснішого володаря Владислава, з Божої ласки князя Опольського, пана Вєлюнського та Руського, на села Стреличе в Зудачівському, а також Віжбаж (очевидно, Вербіж, тепер с. Верхній Вербіж і с. Нижній Вербіж Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. — Прим. М. Савчука), Микайтинці (очевидно, с. Микитинці тепер Косівського р-ну івано-Франківської обл. — Прим. М. Савчука), та Гвозджеч (очевидно, смт Гвіздець тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. — Прим. М. Савчука) у нашому Коломийському повіті (розташованих), і ми прийняли (це) та підтвердили для вищеназваного Васька з його законними спадкоємцями на феодальному праві чи (праві) Шлуського, позбавляючи (документ) повністю всіляких сумнівів і підозри. Зміст цієї грамоти наводиться [Тут наводиться документ Владислава, князя Опольського, від 15 грудня 1373 р., вміщений вище під № VIII. Далі йде підтвердження його].
Отже, ми, переконавшись у вірній службі часто згадуваного Васька та побачивши його справедливу петицію, на прохання наших баронів згадану вже грамоту, чинну та дійсну, закріплюємо, апробуємо та ратифікуємо, посилаючись на її зміст, ухвалюючи її в усіх пунктах, статтях і висновках, щоб захистити силу вічної чинності. Звільнили ми цього Васька з його законними спадкоємцями від усіляких феодальних юрисдикцій і ухвалили, щоб він чи його правдиві та законні дідичі та спадкоємці з вищезгаданих сіл дотримувалися іншого обряду та звичаю інших мешканців нашої корони Польського королівства. Крім того, бажаючи того ж Васька наділити сповна спеціальними ласками та наблизити до виконання служби в нас, за мудрою порадою наших речників, йому та його законним спадкоємцям села, вотчини та місця для заснування сіл наших нижче записаних, що сам Васько донині посідає, а саме: Підбір’я над річкою Любша з якоюсь рівниною, над річкою Свірж, що називається Суходіл, для заснування села; також Вачкова, Дворища та Стародуби в Жидачівському, Ганівці та Дампшиківці в Галицькому, також Пістиня (очевидно, с. Пістинь тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — Прим. М. Савчука) над річкою, також Пістинею, яка тече з гори Пантин, і з потічками, які з тої гори впадають у цю ж річку, також Утроп (очевидно, с. Уторопи тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — Прим. М. Савчука), якась рівнина для розміщення села, також Столпчати (очевидно, с. Стопчатів тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — Прим. М. Савчука) з річкою Дуброва та з потічками, які допливають з цієї ж гори до Лютчи (очевидно, с. Люча тепер Косівського р-ну або ж  р. Лючка), також села Кличів (очевидно, с. Ключів тепер села Великий і Малий Ключів Коломийського р-ну. — Прим. М. Савчука) над річкою, що зветься також Кличів, також Мишин (очевидно, с. Мишин тепер Коломийського р-ну. — Прим. М. Савчука) для заснування села, також Остапковичі (очевидно, с. Остапківці тепер Коломийського р-ну. — Прим. М. Савчука), також місце для заснування села під гаєм, званим Сроки (очевидно, с. Сороки Городенківського р-ну. — Прим. М. Савчука) та з цим же гаєм і Рогин (очевидно, с. Рогиня тепер Городенківського р-ну. — Прим. 
М. Савчука) з Підмертином, також Вербовець (очевидно, с. Вербівці тепер Городенківського р-ну. — Прим. М. Савчука) аж до Ралолива, також Кам’яне з виноградником Красниця та лісом, званим Хростно (очевидно, с. Хоросно тепер Коломийського р-ну. — Прим. М. Савчука) у Коломийському (повіті), Видинів (очевидно, с. Видинів тепер Снятинського 
р-ну. — Прим. М. Савчука) над річкою Прут і довкола Орелич і Бережани, села у Снятинському повіті, даємо, даруємо та записуємо вічним наданням, з усіма вигодами, доходами, чиншами, прибутками та користю, які існують у цих селах і вотчинах нині та (існуватимуть) у майбутніх щасливих часах, що потім настануть, якими б назвами не йменувалися, з усіма володіннями, щоб ці ж вотчини та села вздовж, вшир і довкола були розмежовані за старим розподілом, щоб краще все тримати, мати, посідати, продавати, заставляти, обмінювати та перетворювати для ужитку свого та добробуту своїх законних спадкоємців. Зваживши це належним чином (вирішили), що всі й окремі кметі, які живуть у цих селах, з кожної належної (їм) хати зобов’язані платити до нашої скарбниці щороку до дня святого Мартина два широкі рроші. Згідно з цим наданням той самий Васько та його законні спадкоємці з свого володіння нам і нашим наступникам з шістьма списами та шістьма стрільцями на кожну генеральну експедицію в Руській землі повинні з’являтися.
Діялося та дано в Неполомичах найближчого понеділка перед днем святого Леонарда року Господа 1416, у присутності ясновельможних, обачних та шляхетних Яна з Тарнова Краківського, Миколая з Михайлова Сандомирського, Матея з Лабишина Калішського, воєвод, Збірнева з Бжешиї, маршалка Королівства Польського, Куропатви з Лачв(и)хова Завихвостського, Домарата Биченського, каштелянів та інших численних гідних довір’я. Дано з рук превелебного Доніна, декана і каноніка Королівства Польського віце-канцлера, нам надзвичайно милого.
До реляції цього ж превелебного Доніна, віце-канцлера королівства Польського, який був присутній на зборах».
Як переконуємося, писарі дещо видозмінили назви наших прикарпатських сіл і це цілком зрозуміло. Назви ці були надані іншими племенами чи іншими народами, а записували їх представники інших народів, очевидно, поляки, а може й німці. Вони, ясна річ, не могли на слух достеменно передати назву наших сіл. Не дивно, що навіть у наш час україномовні жителі з-поза Гуцульщини чи Покуття не можуть правильно вимовити чи написати деякі діалектні слова, прізвища чи назви урочищ і сіл. Водночас можна припустити, що наші села у ХIV ст. могли називатися трохи інакше...
Зрозуміло, що головним завданням М. Габорака було не датування перших писемних згадок про наші села й містечка, а тлумачення їхньої назви. Тому й у довідках про Великий і Малий Ключів та про інші села не взято до уваги всі відомі архівні джерела.
Датування наших гуцульських і покутських сіл — справа вельми принципова й важлива. Почасти цим займалися історики і. Крип’якевич (1886—1967) та В. Грабовецький, більше і прискіпливіше — науковці П. Сіреджук зі Львова, Д. Бучко (1937—2014) з Тернополя та краєзнавець М. Миронюк з Коломиї (даруйте, якщо когось не назвав). Решта переважно переписує дати у згаданих осіб, і деколи, на жаль, з помилками.
Погортавши нашу літературу й періодику, пересвідчуємося, який буває різнобій у датуванні населених пунктів Гуцульщини та Покуття. Порівняємо перші писемні згадки за книжками В. Грабовецького «Гуцульщина ХIII — ХIХ століть» (Львів: Вища школа, 1982), Д. Бучка «Походження назв населених пунктів Покуття» (Львів: Світ, 1990), М. Габорака «Топонімія Галицької Гуцульщини» (іІано-Франківськ, 2011) та «Топонімія Покуття» (івано-Франківськ, 2013), за статтею П. Сіреджука «З хроніки заселення Галицької Гуцульщини» (історія Гуцульщини. — 
Т. IV. / Упор. Домашевський М., Библюк Н. — Львів: Логос, 1999. — с. 124—150), за статтею М. Миронюка «Штрихи до біографії сіл», 1989) та іншими його дослідженнями. 
Місто Снятин (Сньитин): 1395 (Д. Бучко, М. Габорак), 1490 (В. Грабовецький).
Селище Богородчани: 1441 (В. Грабовецький), 1631, 1658 (М. Габорак), 1660 (Д. Бучко).
Село Акришора: 1607 (П. Сіреджук), 1610 (М. Габорак). 
Село Барвінків (Бервінкова): 1717 (П. Сіреджук), 1787 (М. Габорак).
Село Бережниця: 1825 (П. Сіреджук), 1880 (М. Габорак).
Село Біла Річка (Біла Річька): 1746 (М. Габорак), 1820 (П. Сіреджук).
Село Космач: 1412 (П. Сіреджук, М. Габорак), 1579 (В. Грабовецький).
Село Пістинь: 1373 (М. Миронюк), 1375 (М. Габорак), 1416 (В. Грабовецький).
Село Рожнів: 1424 (М. Габорак), 1452 (В. Грабовецький).
Село Стопчатів (Стопчьитів): 1373 (М. Миронюк), 1416 (В. Грабовецький, П. Сіреджук, М. Габорак). 
Село Луг: 1439 (В. Грабовецький), 1643 (П. Сіреджук, М. Габорак).
Село Марківка Коломийського р-ну: 1669 (М. Габорак), 1670 (Д. Бучко).
Цю порівняльну таблицю можна продовжити...
Принагідно хочу наголосити, що перша писемна згадка про Коломию стосується 1241-го, а не 1240 року. Це вже уточнили такі відомі краєзнавці, як і. Білинкевич (1905—1996) з Коломиї та історик і археолог Михайло Клапчук (1920—1984) з Делятина. Автор-упорядник книжки М. Габорак, зсилаючись на академічне радянське «Полное собрание русских летописей» (Москва: Издательство восточной литературы, 1962. — 
Т. 2.), подає дату 1240. Між іншим, ця неточна дата введена в обіг ще в часи СРСР і перемандровує вже у різні довідкові видання незалежної України...
Особисто я не тримав в руках московське академічне видання руських літописів, однак у «Літописі руськім» за іпатським списком, який переклав сучасною українською мовою Леонід Махновець (К.: Дніпро, 1989), на сторінці 399 є перша писемна згадка про Коломию: літо—осінь 1241 рік. Тому Коломия урочисто відзначала свій ювілей саме 1991 року, а не 1990-го.
І, нарешті, щоб завершити цей розділ, пропоную розпочати працю над довідником перших писемних згадок про села, селища й міста Прикарпаття. Це принципове видання повинно б покласти край нашому хаотичному датуванню. Причому необхідно довідку про кожний населений пункт підтверджувати фотографованою копією першої писемної згадки. Тоді й не буде суперечок. Таку важливу працю могли б виконати наші прикарпатські науковці.

Микола Савчук, м. Коломия