В Івано-Франківському обласному архіві зберігається одне з рідкісних друкованих видань початку ХХ століття – «Ілюстрований музичний календар» на 1905 рік, виданий під егідою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Ця скромна з вигляду книжечка стала першою ластівкою галицької музичної публіцистики. Видавець календаря Ромуальд Зарицький в передмові написав, що до видання його спонукала відсутність фахового музичного часопису, в якому можна було б розміщувати такі дописи, які в загальній пресі не друкувалися. Другою причиною він назвав те, що «альманах такий дає спромогу всякому кому не байдужний розвиток і поступ нашого народу на всіх полях, запізнати ся з теперішнім станом розвитку на полї музики». Інформація про Ромуальда Зарицького в доступних джерелах виявилася дуже скупою. Однак різнобічна діяльність цього чоловіка і та повага, з якою про нього говориться в музикознавчих статтях, його музично-публіцистичні дослідження дають змогу зробити висновок, що це був значний музично-суспільний діяч Західної України, неординарна особистість, прекрасний музикант, інтелігентна, культурна людина широких прогресивних поглядів і великої ерудиції. Зарицький має великі заслуги перед Станиславовом кінця ХІХ ст. як перший голова «Станиславівського Бояна» та один з найпослідовніших організаторів музичного життя міста. Він добре знав М. Лисенка, В. Барвінського, С. Людкевича, А. Вахнянина, Ф. Колессу, Д. Січинського, інших композиторів та виконавців, сприяв популяризації їхньої творчості в Галичині. Ми не маємо точних даних про рік народження митця (джерела подають 1863 та 1868 роки), про те, де і в якій сім’ї він народився, яку професійну освіту здобув, що робив у роки і після Першої світової війни. Про родину Ромуальда Зарицького відомо лише, що рід його – де Новіна – був старовинного шляхетського походження (перші відомості про нього сягають ХІІ ст.), мав свій герб. Старший брат Ромуальда – Северин – професор (і якийсь період директор) Перемишльської гімназії, одна з доньок Северина – Софія – стала видатною маляркою, інша була дружиною відомого церковного діяча о. Г. Костельника; сестра братів Зарицьких на початку ХХ ст. проживала в с. Жовчева на Рогатинщині. Більше відомо про молодшу доньку Р. Зарицького Євгенію, яка заповідалася як талановита скрипалька та за порадою С. Людкевича, який послухав її спів, змінила фах і стала видатною співачкою. З родини Зарицьких походив і відомий в театральному житті Галичини митець Олесь Розлуцький. До 1914 року Ромуальд Зарицький працював поштовим урядовцем у Станиславові (від 1889 до початку 1901 р.) та Раві-Руській (1907-1914 рр., Львівщина). Саме у нього виникла ідея створити на основі «Руської Бесіди» товариство «Станиславівський Боян». В «Ілюстрованому музичному календарі» (номери за 1904 та 1905 роки) автор однієї із статей писав: «Річ очевидна, що головою вибрано найбільше заслуженого коло засновання нового товариства п. Р. Зарицкого […] Голова віддав ся Боянови з цїлим пожертвованєм. Єго заходами удалось з’єдинити всїх народовців-Русинів, так з «утраквістичного» клюбу, як і «Рус. Бесіди» в Боянї. […] Він був головою, що так скажу, душею Бояна без перерви від засновання, до р. 1901. За великі заслуги положені для розвою Бояна їменовано єго на внесенє Др. Коцюби на загальних зборах р. 1900 почетним членом нашого Бояна». Як голова «Бояна» Зарицький разом з його диригентами І. Біликовським та Є. Якубовичем організовував Шевченківські концерти, які були найважливішими українськими музичними імпрезами міста, дбав про постійне поповнення репертуару хору, листувався з композиторами, які писали твори для «Бояна», запрошував до Станиславова відомих співаків. У відділі рукописів бібліотеки Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України (Київ) зберігаються три листи Р. Зарицького до Соломії Крушельницької, концерт якої він організував у місті в червні 1898 р. Найбільш цікавим є перший лист, датований 28 травня 1898 р. Наводимо з нього декілька уривків: «Зараз по одержанню листу від Ласкавої Пані скликавєм засіданє виділу Бояна, а днесь складаю сейчас з него справозданє. – Отже предложенє Пані приняв наш виділ одноголосно і з одушевленєм. Сподівати ся належит, що – при розвиненю аґітації – вечерок випаде дуже добре.[…] Знаючи ґуст тутешної публики могу лише тільки сказати, що по при річи клясичні найбільше подобаєсь музика народна. – Прошу затим ласкаво відписати, чи Пані годят ся на час 16-го червня і подати нам програму, бо хотілибисьмо завчасу подати оголошеня до часописей і видруковати афіши. […] Вкінци не знаю, чи ласкава Пані мают в Станиславові яких кревних, або знакомих, деби ся могли примістити, затим хоч ближше незнакомий, єсьм так смілий запросити Вас до себе, чим мені і моєй жені висвідчите найбільшу пріятність». До речі, концерт видатної співачки пройшов з великим успіхом. У лютому 1901 року Зарицький несподівано покидає Станиславів і переїжджає в Перемишль. Причиною від’їзду називали якісь важливі сімейні обставини. На нашу думку, це могло бути пов’язане із трагедією у сім’ї Северина, а саме – зі смертю його дружини, через що залишилося напівсиротами п’ятеро дітей малого віку. Цілком можливо, що «станиславівські» Зарицькі поїхали йому на допомогу. У Перемишлі Ромуальд викладає спів у музичній школі при Руському інституті для дівчат, створює музичне оформлення – «музику на смичкову орхестру» – до п’єси С. Яричевського «Небесні співці» (коротке пояснення з цього приводу він подав у «Ілюстрованому музичному календарі» на 1906 р.). З музики до п’єси у 1903 р. накладом автора був виданий «Руський марш»; перед нотами вміщений епіграф: «Любов Вітчини». «Я одну лиш пісню знаю Все єї собі сьпіваю». В 1903-1907 рр. Р. Зарицький живе у Львові, обирається головою товариства «Львівський Боян». Під час відвідин Львова М. Лисенком у грудні 1903 р. займається організаційними питаннями його візиту. Сьогодні є рідкістю колись широко відоме фото, на якому бачимо великого композитора в колі відомих митців і культурних діячів. Серед них – А. Вахнянин, М. Волошин, І. Біликовський, О. Нижанківський, Е. Крушельницька (сестра Соломії), Р. Зарицький та ін. (один з оригіналів фотографії знаходиться в Івано-Франківській ДМШ №1, в музеї М. Лисенка; її подарували школі Ярослав Фіголь та його син Олег – колишній учень ДМШ; на фотографії у складі «Бояна» присутні дід Ярослава та дідів двоюрідний брат Ілля Цісик). В «Ілюстрованому музичному календарі» на 1904 та 1905 роки був надрукований об’ємний матеріал про Лисенка, а в номері за 1906 р. розміщена фотографія з його львівських відвідин. З 1907 р. Р. Зарицький проживає і працює у Раві-Руській. Дещо про цей час довідуємося зі спогадів товаришки його молодшої доньки – Ростислави Ничай-Богачевської: «Вечорами, коли приходив поїзд зі Львова, а з ним і всякі новини, пан Ромуальд Зарицький, начальник пошти, елєґантний, стрункий пан та його жінка Ґізеля (німкеня) стрічали на колійовій вулиці молодого пристійного о. катехита з його дружиною – моїх батьків – і разом ішли до ресторану на залізничній вул. (3 км.) «на каву». Там збирало ся все товариство […] Там обговорювано усі біжучі події […]» («Наше життя», 1979, грудень). Описує авторка й захват, з яким слухала гру Зарицького на фортепіано, згадує й те, як він займався музикою з донькою Євгенією. Коли розпочалася Перша світова війна, Зарицький із сім’єю переселився до Львова. Напевно, у післявоєнні роки матеріальне становище Зарицьких було непростим. Дружина Ромуальда, дипломована піаністка, давала у 1920-і роки приватні уроки фортепіанної гри, за які просила розраховуватися не грішми, а продуктами (так було зазначено в оголошеннях у газеті «Діло» за 1923 рік), а сам голова сім’ї часом продавав фортепіано. С. Людкевич та В. Витвицький називають Р. Зарицького одним із засновників музичної публіцистики, маючи на увазі перше видання такого типу – «Ілюстрований музичний календар», який виходив під його редакцією у 1904-1907 рр. Календар Зарицького мав величезне пізнавальне і просвітницьке значення. В ньому містилися статті про композиторів та виконавців, відомості з музичних форм, жанрів та елементів музичної мови, висвітлювалися деякі події з музичного життя Західної України, цитувалися слова видатних людей про музику тощо. Серед дописувачів видання були С. Людкевич, фольклорист В. Шухевич, диригент і композитор І. Біликовський, відомий скрипаль О. Бережницький, хоровий диригент о. В. Домет Садовський та сам Р. Зарицький. Ним були написані статті-портрети «Іван Біликовський», «Осип Вітошинський», теоретична розвідка «Італійська азбука». Ймовірно, що автором непідписаних матеріалів був також він. На прохання Зарицького, для першого випуску календаря написав свою автобіографію Д. Січинський; вона й на сьогодні є найбільш достовірним і найбільш цінним джерелом вивчення його життя. Знаходимо в календарях нариси про Д. Бортнянського, М. Березовського, статті про М. Лисенка, С. Крушельницьку, історію «Боянів», хору «Бандурист», сільських хорів, українського театру тощо. Тут вміщено фотографії композиторів та дещо з їхніх творів (скажімо, в додатку до видання на 1906 р. є «Короткий начерк науки гармонїї і композициї» В. Матюка, в додатку до календаря на 1907 р. – обробки колядок І. Біликовського та В. Матюка). Особливо змістовною вийшла ілюстрована стаття В. Шухевича про гуцульські народні інструменти. Зарицький ретельно готував перший номер «Ілюстрованого музичного календаря», намагався зробити його різнобічним і цікавим за тематикою. Урізноманітнити і доповнити спеціальний матеріал могла, на його думку, поезія. Тому митець звернувся до кількох поетів із пропозицією надіслати йому вірші. Зберігся його лист до Івана Франка (від 9 листопада 1903 р.), в якому він пише: «Забираючись до виданя першого руского калєндаря музичного удаюсь до Вас з прошеням: Позаяк матерял (який вже маю до друку приготований) хоч цікавий для любителів музики, але все сухий, радби я виповнити хочби кількома утворами поетичними […] Затим, єслиби Ваша вельми велика ласка для молодого видавництва, то попросивбим Вас дуже о написанє (або перетолкованє) з яких поезийок чито сьпіванночок для калєндаря. Зміст – який вже ласка; але пожаданим булоби, щоби міг в якійнебудь звязи бути чито з сьпівом, чи музикою». Однак поезій І. Франка в календарі немає, натомість є вірші Сильвестра Яричевського, Богдана Лепкого («Миколі Лисенкові») та Данила Млаки (о. С. Воробкевича). Одній людині важко було тягнути на собі всі видавничі справи. Бракувало й коштів: невідомо, яким був прибуток від продажу альманаху, та й його Зарицький мав намір віддавати на будову Українського театру у Львові (скажімо, до кінця 1906 р. він передав на цю мету 100 корон). 1906 рік був для видавництва, за словами Зарицького, фатальним; на 1907 рік він мусив трохи підняти ціну примірників. І цей рік виявився для календаря останнім. Про життя Ромуальда Зарицького у 1920-30-ті рр. нічого не відомо. Помер він у 1932 році. Де його поховали, невідомо. У 1938 році Станиславів знову почув прізвище Зарицького: до міста, для якого він стільки зробив, приїхала, щоби взяти участь у вечорі до 25-річної пам’яті М. Лисенка, його донька Євгенія. Цікаво, як почувала себе молода артистка в оточенні діячів «Станиславівського Бояна», з яких, може, й небагато хто вже міг поговорити з нею про батька. Чи був у неї час пройтися Станиславовом? Чи розповідав їй колись батько про своє життя у цьому невеликому затишному містечку? Перед Євгенією лише розпочиналася дорога до світової слави, і в майбутньому її чекало ще й заміжжя і народження єдиного сина, якого вона назве Ромуальдом. Галина МАКСИМ’ЮК, музикознавець |
