По пацьорки і по ложки – до косівського села Прокурава. Воно здавна вважається столицею пацьоркоплетіння і ложкарства. Дерев’яні ложки тут виготовляють цілими династіями, а подивитись, як плетуть прикраси з пацьорок, приїжджають навіть туристи з-за кордону.
Куди не глянеш – всюди ложки
«Обидва мої діди робили ложки, тато робив, я роблю, і мої діти роблять», – усміхається майстер Василь Матійчук. Називає це мистецтвом, бо справа потребує філігранності, витримки і творчого підходу.
Його ложки впізнавані, мають характерну різьбу, якої більше в жодного майстра не знайти. «Це мій брендовий знак, – сміється чоловік. – Уже багато майстрів думали, як то зробити, але… Я роблю так, що комар носа не підточить. Та й з тим багато зайвої роботи, ніхто не хоче бавитися і час тратити. Але люди бажають мої ложки саме через цю родзинку».
Взагалі у всіх майстрів Прокурави різні ложки, ніде не знайти однакових. Це те саме, що дати багатьом ґаздиням одинакові продукти на борщ – у кожної вдасться інший на смак. Просто хтось має конвеєрний підхід – робить найпростіші ложки і дуже багато, а інші орієнтуються на більш унікальний дизайн, відповідно, таких ложок вдається зробити менше, зате вони дорожчі.
Василь Матійчук робить ложки, які тільки забажають: від великої до малої. Найдовша мала аж метр. Два тижні виготовляв. Замовили для їдальні на Закарпатті. А одного разу захотіли такі крихітні ложки, як мізинець. Для сільнички.
«У нас у хаті, куди не глянеш – всюди ложки», – сміється майстер. Ложки тут і справді повсюди: на подвір’ї вздовж хати сохнуть кілька десятків, а якщо надворі хмарно, тоді удома на спеціальній печі. На кухні так само використовують лише дерев’яні ложки, але тільки для приготування страв. Василь каже, що йому незручно їсти такою ложкою.
Чоловік віддав ложкарству майже все своє життя, а ще – пів пальця і мусив забути про скрипку. Станком стесав собі палець – більше не міг грати. Тепер паламарює у церкві і передає синові всі знання про ложкарство, адже це їхня сімейна справа. Навіть дружина допомагає – шліфує вже готові вироби.
«Я чотири роки їздив до Польщі на роботу, – каже син Назар. – Але потім вирішив, що досить – буду продовжувати родинне ремесло. Краще підтримувати своє рідне, ніж гарувати на чужій землі. Я там багато де встиг попрацювати, але робити ложки – то найліпша справа. І ніхто тобі за плечами не шипить: «Шибко до праци! Шибко!».
Здавна у Прокураві казали не «ложка», а «лижка», майстрів називали лижешниками. Колись ложки тесали вручну, тепер у кожного майстра є верстат. Ще за Польщі прокуравські лижешники складали свої вироби у бесаги, йшли пішки аж за Дністер і там те все вимінювали. Переважно на зерно.
«Бачте, як то колись було… А люди тепер так люблять поскиглити, як важко живеться, – замислено каже 72-річний майстер Василь Гарасим’юк. – Ні, тепер геть незле. Хоч робота з ложками дуже монотонна, іноді трохи й набридає, і спина болить, бо ж цілісінькими днями в майстерні висиджуєш. Але мусить бути так, бо моя сім’я живе з того. Хтось може коло сільського магазину весь час тинятися, нічого не робити, лиш йойкати, яке лихо в країні. А я так не можу, звик до роботи».
Як розповідає інший майстер Роман Гуцуляк, аби зробити з поліна ложку, треба виконати аж 11 операцій. До речі, цей майстер – не з династії ложкарів, самотужки опанував ремесло. Спершу навіть вручну робив. «Навчитися ложкарству може кожен, то не є вища математика, просто мало хто хоче коло того сидіти, – усміхається Роман Гуцуляк. – Я хочу. І мені ніколи не соромно за свої ложки – рівні, однакові, гарні…»
Дешевші ложки – з бука, дорожчі – з дуба і черешні. Найароматніші – з ялівцю. Але ялівцю дуже мало лишилося в Карпатах. Через клімат. Дощів обмаль, зими теплі. «Колись дощити починало на Зелені свята і лило аж до Петра, – каже Василь Гарасим’юк. – А тепер чекаєш того дощу, як манну небесну».
Через карантин ложки зараз не дуже продаються. А взагалі найбільше їх купують до Польщі і Прибалтики. Звідти передають далі на Європу. До війни на сході багато відправляли на Донбас, до Криму.
Головні торги зазвичай стартують щосуботи на нічному базарі в Кутах. Там покупець знаходить свого продавця, і далі здебільшого домовляються про постійну співпрацю.
Пацьорки на вагу золота
Ще одна гордість Прокурави – пацьоркоплетіння. Йдеться про прикраси з бісеру: силянки (круглі навколошийні) і ґердани (виткані на спеціальному верстаті для пацьоркоплетіння). Вони здавна вважалися і окрасою, і оберегом для дівчини й передавалися з покоління в покоління.
Ґердани одягали на свята, а силянки – на щодень. Колись пацьорки були на вагу золота, їх діставали правдами і неправдами, та й коштували вони немало. Тому такі прикраси мала далеко не кожна панянка.
Зараз майстринь із пацьоркоплетіння у Прокураві залишилося не так багато, як ложкарів. Галина Грималюк вчителює в сільській школі, а у вільний час плете прикраси. Каже, то її віддушина, хоч це і дуже кропітка праця. Ремеслу її навчила мама. Тепер орнаменти більш сучасні, хоча Галині до душі старовинні гуцульські узори.
У їхній сімейній скрині досі збереглися цінні раритети. Взяти хоча б силянку, якій аж сотня років, вона ще з польського бісеру. «Я би це не продала ні за які гроші», – сміється майстриня.
Галина вже звикла до туристів у себе вдома, ті хочуть бачити, як робляться прикраси з пацьорок. Найбільше дивуються іноземці: як сільська жінка, яка і на роботу ходить, і коло хати має повно справ, встигає ще й виплітати прикраси?
Староста Прокурави Василь Дудюк розповідає, що село – немале: понад 400 дворів і 1140 жителів. Земля тут не настільки родюча, щоб слугувати заробітком, тому місцеві завжди жили зі свого ремесла: хто що вмів зробити, те і збував. А вміють тут багато, як і в більшості гірських сіл. Лиш у кожного своє, наприклад, Космач славиться кептарями, Брустурів – сирними виробами, а Прокураву завжди називали селом ложкарів. Майже в кожній хаті тут є верстат для якогось ремесла, і далеко не в одному домі живуть заслужені майстри народної творчості України.
Староста каже, що трохи важче жити стало десь три роки тому: попит на сувеніри ручної роботи, різьблені вироби суттєво впав, а більшість майстрів працює на замовлення. Молодь частіше почала виїжджати на заробітки за кордон, але все одно вертаються в село, вкладають сюди зароблене.
За останні роки Прокурава неабияк розбудувалася. Є своя пожежна частина. Навесні відкриють амбулаторію. Зробили гарний ремонт у Будинку культури, люди навіть частіше почали туди ходити до бібліотеки – кожен день хтось бере чи віддає книжку. Кажуть, що більше нема сили дивитися нісенітниці в телевізорі – краще читати. Зараз найбільше люблять Василя Шкляра.
«Трохи давніше, коли мене питали, звідки я, і чули, що з Прокурави, то реагували однаково: «Де це?» Мусила пояснювати: «Знаєте, де Шешори? А Космач? От Прокурава межи ними», – розповідає місцева активістка, письменниця Ольга Гарасим’юк. – І одного разу це стало останньою краплею – я дуже розізлилася. Адже в нас таке цікавезне село. Ну, як можна не знати, де Прокурава?! Тепер нічого не пояснюю – я з Прокурави, і крапка».
Олю в селі люди знають і люблять. Вона – майданівка, не раз збирала і доправляла допомогу для вояків на схід, зараз знову готується туди. Ця жінка – з роду патріотів. У середині минулого століття її дідусь був війтом Шешорів. Коли згори казали будувати пам’ятник Леніну, він будував пам’ятник Шевченку. За це отримав звільнення і переслідування, але старші люди його досі згадують із повагою. «Кожен раз, коли приймаю якесь рішення, – говорить Ольга, – завжди себе запитую: «А що би на це сказав мій дід?»
«Люди, котрі живуть у гірських селах, звикають до краси, – продовжує вона. – Вийшов з хати, а з подвір’я видно гори і ліси, і світанки… А хмари за щораз різні. Кожен день небо інше. Я, певно, ніколи не зможу до цієї краси звикнути – все життя дивуватимуся. Така моя Прокурава».
Наталя МОСТОВА |
