Мабуть, багато хто пам’ятає зворушливий мультфільм «Різдвяна казка» – про сирітку Марійку, яка ходила колядувати до хрещеного та ледь не замерзла серед лісу. Та далеко не всім відомо, що зробили той мультик за мотивами оповідання Марка Черемшини «Сльоза». А те, що він наш земляк? І в Снятині існує музей, який створила його дружина? І що 13 червня минуло 140 років від дня його народження?

Хатній музей
У Снятині у самісінькому центрі міста у невеличкому жовтому будинку, підпертому білими колонами, і знаходиться літературно-меморіальний музей Марка Черемшини. При вході пам’ятна дошка, де пише, що мешкав він тут з 1912 до 1927 року. Хоча спершу можна подумати, що тут і досі хтось живе. Низенькі вікна акуратно зашторені білими тюлями, а на підвіконнях багато вазонів. Якось вже дуже по-домашньому.
Цей музей в пам’ять про чоловіка у 1949 році заснувала дружина Марка Черемшини – Наталія Семанюк. Керувала ним 25 років. Отак в одній частині будівлі жила, а іншою водила відвідувачів. Може, тому тут і досі така жива атмосфера.
Нині музеєм керує Руслана Кірєєва, і так вже останні 36 років. Жінка розповідає, що особисто була знайома з дружиною письменника. І екскурсію проводить так само, як колись для неї, молодої, проводила Наталія Семанюк.
«Це була дуже елегантна, висока, чорнява жінка, – пригадує пані Руслана. – Вона говорила, що тюркського походження. Її дід був з роду бей Мурзів. Хоч десь і далися риси татарської краси, але була щирою українкою. Була прихильна до тих, хто пропагував українську мову, допомагала студентам. Вона всіляко сприяла тому, аби зберегти пам’ять про Черемшину. Пані Наталія налагодила зв’язки з Херсонським суднобудівним заводом, який випустив теплохід «Марко Черемшина». Сприяла, аби твори чоловіка були перекладені болгарською, чеською та російськими мовами».

Заклопотаний модник
Екскурсію дружина Черемшини завжди розпочинала з робочого кабінету чоловіка. «Вона все казала, що відчуває, ніби він і досі там, просто десь вийшов», – пригадує нинішня директорка. Показує, що при вході на вішаку і досі висить капелюх та парасоля письменника. Під стіною у невеликій шафі – бібліотека. Видніються старезні книжки різними мовами, деякі написані готичним шрифтом. Марко Черемшина був ще й добрим перекладачем. Перекладав навіть з португальської.
Зі спогадів дружини, каже пані Руслана, Черемшина був дуже зосереджений та врівноважений чоловік. А от коли були якісь забави, то геть мінявся і любив потанцювати. Любив носити сірий костюм з краваткою бордового кольору. А туфлі зношував до дір, хоч і мав кілька пар взуття.
Дружина письменника дуже любила влаштовувати літературні четверги. Збирала всю снятинську інтелігенцію і грала для них на фортепіано, а Марко Черемшина в той час запирався у своєму кабінеті. Казав, що має багато роботи, хоч, може, просто йому та інтелігенція не подобалася. Хтозна.
У неділю Марко Черемшина любив вийти у садок, у простій домотканій сорочці з вишивкою, аби спокійно посидіти та послухати, як гудуть бджоли.

Щодня чекав смерті
Ходячи по залах музею, яких тут вісім, можна дізнатися багато цікавого та нового про життя Черемшини. Наприклад, що вони товаришували з Василем Стефаником. Останній часто бував у цьому домі. Ще Стефаник з Черемшиною організовували віча, присвячені сторіччю Тараса Шевченка. Завдяки їм на Снятинщині було поставлено 15 символічних пам’ятників – високі насипані могили з хрестом чи з погруддям Кобзаря.
Часто в цій хаті гостював і відомий оперний співак Михайло Голинський, до речі, родом з Городенківщини.
У роки навчання у Відні Марко Черемшина один рік був головою товариства «Січ» при університеті та організовував зустрічі з Іваном Франком.
У роки Першої світової війни Черемшину було обрано бургомістром Снятина.
Письменник дуже часто хворів і передчував смерть кожного дня. У 49 – за чотири роки перед смертю – написав заповіт. За ним частину будинку заповідав дитячому притулку, бо своїх дітей подружжя не мало. Іншу частину – передав дружині. А всю творчу спадщину заповів найстаршому синові Василя Стефаника – Семенові.
«У нас є лист Стефаника синові. Той пише: Семене, Черемшина довірив тобі найдорожче, тому маєш опікуватися його творчістю ще більше, ніж моєю, батьківською, – розповідає директорка музею. – Зараз всі рукописи знаходяться в інституті літератури НАН України».
Помер Черемшина у рідному селі Кобаки. У понеділок, після Великодня, вертався з цвинтаря, де відвідував батькову могилу. Дорогою у нього зупинилося серце. Дружина розпорядилася, аби поховали письменника саме у Снятині. А в Кобаках на тому місці, де він помер, нині стоїть великий дубовий хрест.
До речі, серед експонатів музею є велика картина, де зображено похорон Черемшини. Тут дуже багато селян у гуцульських чи покутських костюмах з трембітами та панів в елегантному одязі. На похорон прийшло з чотири тисячі людей. Марка Черемшину дуже любили та поважали.
Свою екскурсію директорка музею завершує у кімнаті зі старезним роялем. Розповідає, що так робила і дружина Марка Черемшини, але, на відміну від неї, Наталія Семанюк грала для відвідувачів улюблені пісні чоловіка – «Повій, вітре, на Вкраї­ну» чи «Ніч яка місячна».

Довідка:
Марко Черемшина – це літературний псевдонім відомого громадського діяча, адвоката та доктора права – Івана Семанюка. Його часто називали мужицьким адвокатом, бо відстоював права простих людей.
Народився він на Прикарпатті, у селі Кобаки Косівського району, у родині простих селян. Він на відмінно закінчив Коломийську гімназію та отримав стипендію єпископа Самуеля Гловінського, що дало йому можливість навчатися у Віденському університеті. Після його закінчення у 1906 році Іван Семанюк працював помічником адвоката у Делятині, а в 1912 відкрив свою справу у Снятині.
Також Марка Черемшину вважають класиком української літератури. Він описував життя гуцульського селянства за Австрії та Першої світової війни.

Світлана Лелик