Вахтанг Кіпіані – український історик, журналіст, сержант 13 бригади оперативного призначення Нацгвардії «Хартія». Недавно в Івано-Франківську він провів лекцію на тему жінок в українському визвольному русі. Зокрема – з пошани до бійчинь, яких у лавах «Хартії» стає все більше.

Крім того, за його словами, важливо вшановувати важливих жінок у топографічних назвах. Адже, наприклад, в Івано-Франківську, з десь 400 вулиць лише 21 названа на честь відомих українок.

До Дня української жінки, який відзначають 25 лютого, «Репортер» зібрав найцікавіше з лекції. Далі – пряма мова Вахтанга Кіпіані.

Знати своїх героїв та героїнь

Якщо вам показати фото Карла Маркса, ви його впізнаєте. Так само Леніна, Гітлера, Путіна, Філіпа Кіркорова. А українських видатних діячів чи діячок ми не знаємо. Тож це – одна з форм нашої внутрішньої мобілізації – знати своїх героїнь. Тих, на честь кого названі вулиці. Тих, на честь кого нічого не назвали, але вони багато зробили для України. Ми в боргу перед багатьма українками, про яких досі недостатньо говорили.

Перша жертва цієї війни у «Хартії» – це жінка. Її звали Влада Черних, вона була харків’янкою, студенткою Харківського фармацевтичного університету. Служила спочатку бойовою медикинею у тоді ще добровольчому батальйоні «Хартія». А потім, коли створили підрозділ БпЛА, вона опанувала цю військову професію і робила бойові вильоти. Наприкінці 2022 року підрозділ перевели під Бахмут, де Влада загинула при виконанні бойового завдання.

Ольга Басараб

Ольга Басараб була зв’язковою Євгена Коновальця, виконувала його специфічні завдання. Ще молодою вона потрапила до рук польського слідчого і її фактично закатували у в’язниці. Але тоді були не сталінські часи, тіла загиблих віддавали родинам. Тож її поховали у Львові, ця могила стала місцем паломництва.

В еміграції на честь Ольги Басараб називали десятки осередків, пластових куренів тощо. Її не забули, вона була символом воячки, яка виконувала інтелектуальну роботу для української революції.

Дарія Гнатківська

Дарія Гнатківська була націоналісткою і потрапила до в’язниці у зв’язку зі справою про вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У тому процесі їй замінили смертну кару на довічне ув’язнення, а для неї це означало дожити п’ять років до краху Польської держави. Тоді вона вийшла на свободу й пішла в підпілля.

Чоловіком Дарії був один з крайових провідників ОУН Микола Лебідь, на час Другої світової війни він став фактично шефом Служби безпеки ОУН. Тоді Дарія потрапила до гестапо, її відправили в концтабір.

Є легенда, що її обміняли на Ніколая Кузнєцова, класика радянської пропаганди, розвідника, який діяв на Галичині й тут загинув від рук бандерівців. Кілька істориків вважають, що він не був тоді вбитий, а його насправді обміняли у нацистів на Дарію Гнатківську. Час її виходу з концтабору в 1944 році співпадає з ймовірним убивством Кузнєцова.

Дарія Ребет

Дружина одного з лідерів ОУН Лева Ребета Дарія була не менш важливою, ніж її чоловік. Після смерті Лева вона очолила організацію на понад 50 років. Її внесок у визвольну боротьбу, підготовку кадрів, випуск літератури про дисидентів, Україну був дуже великий. Вона зіграла видатну роль в українській визвольній боротьбі.

Разом з тим, в Івано-Франківську є вулиця Лева Ребета. У нього, звісно, дуже багато заслуг, але в його дружини теж. Тож, на мою думку, варто було б її назвати на честь родини Ребетів.

Ярослава Стецько

Саме Ярослава Стецько була співтворцем політики свого чоловіка, Ярослава Стецька. Її псевдо було «Муха». Якщо читати пресу того часу, видно, що саме Ярослава першою проводила дипломатичну розвідку, їхала на Тайвань, у Корею, по Європі. Вона вільно говорила багатьма мовами. Згодом, вже за часів незалежності, саме на Франківщині Ярослава Стецько була обрана у депутати.

Катерина Зарицька

Катерина Зарицька була правою рукою Романа Шухевича, виконувала бойові завдання, багато років була в підпіллі. Коли її арештували, отримала термін – 25 років. Після ув’язнення поселилася у місті Волочиськ, на Збручі, адже не мала права їхати на Галичину. Вона дуже багато зробила для Шухевича і для визвольної боротьби загалом.

Олена Антонів

Дуже важлива діячка, але, здається, на її честь не названа жодна вулиця в Україні. Вона була учасницею руху опору. У певних колах її знають як другу дружину В’ячеслава Чорновола. Але її життєвий шлях є окремо важливий. Зокрема, те, що вона робила у підпіллі у 1960-70 роках.

Олена Антонів очолювала благодійну службу руху опору – це був свого роду комітет захисту родин політв’язнів. Через неї проходили великі гроші для родин. Частково, від родин української діаспори, які пані Антонів передавала в сім’ї, де була найбільша потреба.

Ольга Горинь

Всі знають про братів Горинів, вони зробили неймовірно багато для України. Але Ольга Горинь, дружина Михайла Гориня, теж була політв’язнем, сиділа в страшних умовах в Сибіру. Її забрали з університету, просто у літньому платті. Привезли ввечері, сказали копати кайлом яму, щоб вижити ніч. Не вийде – замерзнеш. Але вона вижила, повернулась і одружилася з дисидентом Михайлом Горинем, теж людиною, яку чекало ще не одне ув’язнення.

Оксана Мешко

Оксана Мешко була родом з Полтавщини, вперше відсиділа ще у сталінські часи, а потім у вісімдесятих її знову засудили. На той момент їй було 76 років. Їй дали всього пів року ув’язнення, зважаючи на вік. При чому місцем відбуття покарання вибрали село у Хабаровському краї, де сидів на той момент її син Олександр Сергієнко. Здавалося б, вони мали б зустрітися, до того ж, у сина вже закінчувався термін заслання. Але не все так просто: жінку везли до Хабаровського краю пів року – хоч реальна дорога мала б зайняти не більше тижня. Спеціально зупиняли на кожній станції, забирали в СІЗО, потім відпускали – і далі те саме.

У результаті вони прибула до цього села рівно в день, коли в Олександра Сергієнка завершився термін заслання і його посадили на літак до Києва. Тож вона опинилася в Сибіру сама і там виживала. Це була героїчна жінка, дуже авторитетна і бойова. Нібито один з кагебістів казав: «Якщо б таких жінок було кілька, у всього КГБ був би інфаркт».

Ольга Романська