У селі Іванівці Коломийського району на Івано-Франківщині місцевий майстер Василь Мочернюк, відроджує старовинни традиції гуцульського бондарства. Ошатну господу іванівського газди у селі знає кожен, люди охоче ведуть до місцевого боднаря, який робить кілька видів бочок: на квашену капусту, на огірки, вино, бринзу, діжі для розчинення хліба і навіть сокодавки у формі своєрідних бочечок. А ще кілька років тому Василь Мочернюк був… керівником місцевого колгоспу. Та нині звичайної праці не цурається, бо змалку звик жити з праці власних натруджених рук. «Дзинь-бам, дзинь-бам, рип-рип», — долинає з невеличкої повітки-майстерні. «То вже наш дід Василь бочки клепче», — кажуть селяни. Несучи наруччя рівненьких дощок, з повітки виходить кремезний чоловік із міцними жилавими руками. Обережно ставить дощечки на землю та запрошує до майстерні. Одразу біля входу велика сторічна бочка-довбанка, що зроблена зі звичайного шматка дерева. Це своєрідний боднарський талісман діда Василя. Чоловік каже, що його газдинька хотіла цю довбанку розпиляти, але він не дав, бо це ще від прабабусі йому дісталося. Ось колись просто видовбаний стовбур дерева був бочкою, а нині чого лиш не понавидумували. Боднарство у родині Мочернюків передається з покоління у покоління. Й досі в навколишніх селах задують Григорія Мочернюка, діда нинішнього боднаря. Майстер над майстрами був! Здається, що навіть для мурашки міг бочівочку зробити. Свою справу він передав...дружині, яка й навчила ремеслу Василевого батька. «А я не дуже вітця слухав, — зізнається з усмішкою майстер. — Сидів, дивився та трохи допомагав. Служив в армії, потім був головним інженером та 10 років головою колгоспу. Це вже згодом, вийшовши на пенсію, почав батьківську науку згадувати». Люди пам’ятаючи, що в роду Мочернюків здавна були майстровиті боднарі, почали носити дядькові Василеві бочки на ремонт. Тим паче, що й в родині дружини колишнього голови також боднарі знані були. І почали люди просити, аби тому щось на капусту придумав, тому на огірки. А як сусідам та друзям відмовити? Довелося згадувати, як то колись батько робив. «Бочки най-найкраще робити виключно з дуба, — з усмішкою ділиться таємницями майстер, хоча одразу попереджує, що боднарство зовсім не жіноча справа. — Можна робити і з ялиці, а медогонки для солоденького — з липи. Залежно від того, якої висоти має бути виріб, такого розміру зрізають нижню частинку дуба. Чим старіше дерево, тим краща та міцніша буде бочка. Дерево колять сокирою, не ріжуть а лише колять. На бочку треба 20-25 частин, які називають «клепкою». Усе це добре сушать, десь протягом місяця, Уже висушені заготовки майстер обробляє стругом і рубанком. Роботу починає із зовнішнього боку клепки. Потім струже боки та внутрішню поверхню клепки. Зайві нерівності стісує рубанком чи сокирою. «А тепер дивіться як з «клепки» буду бочку робити», — мовить пан Василь, бере дубові обтесані та порівняні частинки в оберемок й, крекчучи, насаджує на них металевий обруч. Виходить щось схоже на нерівний кошик. Зверху вужчий, стиснутий обручем, а знизу—ширший. Оцю «чіпіхату» штуку майстер вкидає у величезний залізний казан та протягом 12 один «варить» майбутню бочку. Під дією гарячої води та пари дубові частинки стають м’якими і гнучкими. Вийнявши «дубову страву» з казану, на ширший бік поколених дубових частинок чоловік натягає трос і щосили тягне його, допоки вони не зійдуться докупи. На стягнені дощечки набиває обруч. А далі найважливіше — дно. Василь Мочернюк каже, що треба виміряти радіус бочки та за ним вирізати з дощок частинки такого кола, яка згодом стане дном. «Тут треба вже пригадати геометрію, — підморгує боднар. — Хоча наші діди-прадіди нічого подібного не знали, а бочки добрі робили. — Попустивши обруч, закладають частинки дна, і знову закручують обруч. Аби бочка не протікала поміж маленькими щілинками впихаю... листя очерету, що є своєрідним ущільнювачем. Після цього у бочку наливаю води та кидають кілька жмень кукурудзяної муки, яка заліплює найменші щілинки. Якщо ж вона таки протікає то знову послаблюю обруч та ще сильніше вбиваю дно». Згодом, після використання, бочку треба постійно наливати води, аби вона не всохла та не потріскала. За словами Василя Мочернюка, бочка можуть служити людям від 50 до 200 років. «Ними з правіків користувалися наші предки, — із задоволенням розповідає майстер, — бо це — універсальна річ. У формі бочки робили діжі, де місили хліб, щоправда вони були такі глибокі, як, скажімо, на капусті. Щоправда, такі бочкодіжі були не в Гуцульщині, а в Східній Україні. У бочці можна зберігати і рідини і сипучі: муку, крупи. Вони роками не псуватимуться, не матимуть запаху. Бочка — це екологічно чиста ємність. І тепер всі більше людей просять мене, аби я робив маленькі 3-5-літрові бочечки, які можна поставити у квартирах, які не займатимуть багато місця, а лише користь приноситимуть». Про ціну своїх виробів майстер не говорить. Матеріали йому приносять, боднарські інструменти робить сам. Та й більшість бочок робить для родичів і друзів. Василь Мочернюк каже, що боднарство, яке колись було популярним ремеслом, занепадає, тому вболіває, що не має учнів, адже зараз людям краще купити пластмасовий виріб, аніж чекати допоки зроблять екологічну ємність. Сабіна РУЖИЦЬКА, журналіст |
