Спогади — як сценарій гостросюжетного фільму. Повертає до реальності тільки те, що відомі точні місця, де це відбувалося. Василь Суслик показує, фактично, до метра, де лежали тіла повстанців, коли його вели на впізнання у калуському відділку НКВС, а де — оборіг, на якому його мало не розстріляли. Із 1946 року, коли повстанця заарештували, минуло немало часу. 87-річного чоловіка часто підводить пам’ять, проте, 1946 рік не забувається. Не забути й облич, які колись доводилося зустрічати у НКВС, а ще кілька років тому — просто на вулиці, у Калуші, — обличчя своїх катів. Василь Суслик погодився пройтися місцями, де колись зазнав страшних поневірянь з нагоди Дня пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій в Україні. І хоча Прикарпаття Голодомор зачепив значно менше, ніж іншу частину України, проте, вже у повоєнний час у нашому краї на повну працювала репресивна машина, яка знищувала людей, які боролися за те середовище, у якому виросли і яке їм стало рідним. Історія Василя Суслика цінна хоча б тим, що її ще є кому розповідати. Поряд — сотні історій, які просто поховані під землею разом із людьми, які були їхніми реальними дійовими особами. Можливо, ще не всі вони знайшли належну пошану. 27 березня 1946 року вночі труснуло снігом. У криївці поблизу Довгої Калуської спало троє. Василь Суслик-"Петрусь” через гарячку більше не міг іти із повстанцями у рейд. Тож, його залишили із повстанцем "Грізним” в одному із бункерів, викопаних на повірі’ї віддаленої хати. У переддень до боївки прибився Качак. Новенького також залишили у схованці. Уже надранок Василь Суслик прокинувся від того, що почув кроки. Попросив Качака, щоб той відкрив бункер і подивився. Качак сказав, що надворі — нікого. Уже незабаром у криївку вдерся "чекіст”. Після більш, ніж півгодинної перестрілки, повстанців таки арештували. "Грізний” загинув від гранати, яку кинули у криївку. А "Петруся” і Качака чорним воронком відвезли у Калуш. "Петруся” висадили біля будівлі на місці недобудованої Ратуші. Більше Василь Суслик із Качаком не зустрічався. Але і досі впевнений, що тоді, одного разу, зустрівся не випадково.
Дорога до Воркути Василь Суслик стверджує, що до служби в УПА готували мало не з дитинства. Уродженець Бережниці, він виріс у вирі боротьби за Україну. Його хрещена мати була матір’ю провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника-”Роберта” Перед тим, як почати службу у лавах УПА, мав пройти реальну польову підготовку. Спочатку — спеціальний табір. Потім — робота кур’єром. По кілька днів не бував удома. Проте, перед серйозною службою кожен вояк мав пройти справжній вишкіл, а також — скласти своєрідний іспит. А, оскільки хлопець любив підказувати товаришам, то під час випробувань сотенні Ремко і Коник дали йому псевдо "Непосидючий”. Реальна служба розпочалася тоді, коли Василеві Суслику передали штафету (секретну записку. — Авт.): "З’явитися в Угринів у повному бойовому…”. Уже пізніше він перейде під опіку "Омелька” з Голиня. Той мав брата Петра, і тому нарік Василя Суслика "Петрусем”. Хлопець служив у службі безпеки. Проте, 27 березня йому конче було довести: він — із господарського відділу. Чоловік точно показує місцезнаходження і планування будівлі СМЕРШ (відділ контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР. — Авт.) у Калуші. Мало кому відомо, що у Калуші перебували частини СМЕРШу. Вони базувалися у будинку, який розташовувався на місці недобудованої Ратуші. Василь Суслик наполягає: контррозвідка була чи не більш жорстокою, ніж НКВС. Скільки точно пробув у відділі контррозвідки, не пам’ятає. Каже — близько 2-х тижнів. Але пам’ятає про те, як його там били. — Спочатку мене кинули у в’язницю, де сидів провокатор. Він стверджував, що — із сотні "Журавля”. Я знав, що така сотня, дійсно, є. Проте, розповідати нічого не спішив, — стверджує Василь Суслик. — Одного разу мене дуже жорстоко там били. Просто товкли головою до стіни. Я перебував у напівсвідомому стані. Відчув, як за плечі розлилося тепло — то була кров. Зрештою, мене просто віднесли назад до камери без свідомості. Хоча, після того вже так жорстоко не били. Пізніше мати передала мені нову сорочку. А коли їй віддали ту, у якій мене зловили, вона, вжахана, показувала її людям у селі: сорочка абсолютно вся була у крові. За два тижні Василя Суслика перевели в управління НКВС. Нині — приміщення Центру науково-технічної творчості учнівської молоді. Поки наранок у коридорах Центру — тихо, питаємося дозволу туди зайти. — Нині частина приміщення Центру — добудована (йдеться про сучасну будівлю. — Авт.). Прибудований і вхід до Центру. На той час, коли мені доводилося тут бувати, планування виглядало дещо інакше. Насправді, вхід був розташований з боку сучасного приміщення музичної школи №1. Через двір мене водили на допити. А ось довкола будівля була обнесена "глухим” дерев’яним парканом, заввишки зо три метри. Спочатку мене завели до камери, де перше, що я побачив — кільканадцять горщиків у кутку. У них носили їжу для кільканадцяти наших хлопців, яких я побачив у камері, — Василь Суслик показує на одну з кімнат Центру, де тепер розташувалася кімната для викладачів. — Вони відразу викрикнули: "Петрусю?”. Однак, я відповів, що не знаю їх і знати не хочу. На щастя, хлопці мене зрозуміли. І, коли ключник замкнув двері, вже нічого не розпитували. Просто спитали, чи я голодний. Поділилися харчем. І — зняли з мене одяг і почали вошкувати. У пивниці відділку СМЕРШ були шалені воші. Від них ворушився навіть жмут соломи, який нам кинули, щоб спали. Проте, незабаром мене перевели у другу камеру, щоб із молодими повстанцями не змовлявся. Там був такий стрімкий "дашок” на вікні, що через нього було видно тільки смужечку неба. Зі мною сидів усього один чоловік, із яким ми мало говорили. Василь Суслик пронесе спогади про своє перебування тут крізь усе життя. "Енкавеесівці”, як запевнив чоловік, його не катували так, як робили це у відділку СМЕРШу. Єдине — під час допитів садили куприком на куток табуретки. Уже за кілька хвилин починало терпнути все тіло. Проте, вишкіл у лавах УПА навчив повстанця терпінню. І наразі він точно знав: для того, щоб залишитися живим, слід, по-перше, мовчати, а, по-друге, "залізно” наполягати, що він служив не у лавах Служби безпеки УПА, а — у господарському відділі. І, не зважаючи на всі тортури, чоловік таки домігся свого. У результаті суд присудив йому "всього” 15 років таборів. Із тим він і покинув Калуш разом із "етапом” інших засуджених. Їх везли на Калуський вокзал і вантажили у Великодню ніч, щоб ніхто не бачив.
Зустрів ката... на базарі Із собою у Воркуту Василь Суслик забере тільки спогади про місяць поневірянь у недалекому Калуші, про арешт і про страшні будні у застінках НКВС. Василь Суслик і донині пам’ятає день, коли його вели на впізнання тіл чотирьох повстанців, яких привезли у відділок НКВС. Не зважаючи на те, що хлопець не впізнав нікого, йому — не повірили. "Чекіст” відвів його за оборіг, викинув на сіно, і — звів курок. — Уже тоді я зауважив, що у рушниці не було набоїв. Він на мене прицілився, однак, потім — відпустив. Російською сказав: "Піднімайся, сволото! Ти нам ще маєш багато чого розповісти”, — згадує Василь Суслик. Саме мовчання було для вояків УПА "золотим”. Бо саме їхніх слів найбільше хотіли почути окупанти. Василь Суслик пригадує ключника відділку НКВС, який родом також був із Бережниці. Його сім’ю — розстріляли, і чоловік вирішив, що ув’язнений може знати, хто це зробив. Одного разу ключник, ведучи Василя Суслика із допиту у камеру, сильно вдарив чоловіка прикладом, і почав допитувати. Проте, так і не почув відповіді. Історія залишилася б просто спогадом, якби, повернувшись за десятки років із Воркути, він не зустрів би ключника на базарі. Спитався, чому він тоді його катував. Василь Суслик поставився до чоловіка з розумінням. Каже: на його місці, напевне, вчинив би ще більш жорстоко. До кінця життя ключник катівні НКВС торгував на базарі дрібничками, і, зустрівши земляка, не зважаючи на те, що колись готові були вбити один одного, часто перекидалися кількома словами. У таборі у Воркуті Василь Суслик відбув 9 років. Працював на цегельному комбінаті, шахтах й електростанціях. Ще і досі пригадує всіх земляків, із якими довелося познайомитися не тут, на Калущині, а у Воркуті. Потім 15-річний термін ув’язнення, за скаргою матері, скоротили до 10-и років. А 1959 року народний суддя 4-ї дільниці міста Воркути Комі АССР постановив за добросовісну працю й активну участь у громадському житті колективу, що свідчить про перевиховання, зняти судимість за статтями 54-1 "а” (зрада Батьківщині) і 54-11 (участь у контрреволюційній організації) Кримінального кодексу УРСР, і вважати його несудимим. Із тим чоловік і приїхав до Калуша. Долаючи труднощі, коли його не хотіли приписувати, все ж поселився у Бережниці. І нині співає повстанських пісень про те, як прощається з дівчиною, бере наплічник і йде у ліс. Пам’ятає страшні історії, як покидали цей світ його бойові товариші. Має документальні свідчення того, що воював у лавах ОУН-УПА і був репресований. І нині, не пам’ятаючи, скільки саме пробув у боївці УПА, точно знає: до справжньої незалежності ще треба боротися. Юлія Баліцька, журналіст |
