У розвідках різних авторів подані роки першої згадки про Делятин не однією конкретною датою. Наприклад, академік В. Грабовецький у своїх працях вказує 1370 рік, а в окремих друкованих розвідках – 1473 рік; краєзнавець М. Клапчук – 1405 та 1400 роки і, навіть, 1409 р.; В. Бурделюк та Б. Гаврилів – 1578 р. «Історія міст і сіл Української РСР» – також 1578 рік. Краєзнавець Петро Сіреджук знайшов підтверджуючі і незаперечні матеріали, що це 1370 рік. Та це й зрозуміло: адже ж заселення місцевості не може мати конкретної дати як день народження людини. Заселення Гуцульщини почалося ще в добу кам`яного віку, тобто 11-7 тисяч років до нашої ери. Сліди господарської діяльності первісних людей у Делятині виявлено при археологічних розкопках ще в добу міді – «сивої давнини». Відомо, що торгівля сіллю купецтвом у м. Коломиї відбувалася ще перед 1200 роком. Це дає підстави сподіватися, що опрацювання різних архівних матеріалів вкаже іншу, ранішу дату письмової згадки про Делятин. Адже ця сіль, напевно, була з Делятина, бо її найбільше виробляли на цих теренах і загальне прізвисько жителів Делятина – «соровичники». Назва Делятина пройшла чотири етапи: перший – Далятин («а»); другий – Делятин («е»); третій – Ділятин («і»), і надалі відновлено назву Делятин – четвертий етап. Вперше назва нашого містечка Делятина згадувалася як Далятин (1370-1409 рр. – орієнтовно). Походила вона від імені Даль, здрібнілої форми Дальматій. Малого Дальматія здрібніло називали Дель, Адельцьо, Адель. З часом «а» трансформувалось на «е» і вже у середині ХV століття наше поселення відоме під назвою Делятин. Аналогічним способом утворились назви Снятин, Рогатин, Милятин та інші. В Івано-Франківщині відомі назви: Делева, Делієва, Дегова тощо. Підтвердженням цього є матеріали, які зберігаються у Центральному історичному архіві м. Львова. Із 1554 року Делятин одержує статус міста, а з 1579 року – статус міста з Магдебурзьким правом. Назва містечка до 50-их років ХХ ст. ні в кого не викликала сумніву. Але вже після 1955 року розпочалися дивні метаморфози із його назвою. На різних вивісках появилися назви Дилятин замість Делятин (Жителі містечка і навколишніх сіл вживали Дильитин). Навчаючись в інституті, я зацікавився причинами таких змін. Окремі співрозмовники, зокрема, високопоставлені чиновники селища глибокодумно замислювалися і скупо, але переконливо пояснювали мені «Правопис української мови». Виявилося, усе було досить просто: …після дев`ятки – д, т, з… пишеться – «и», а не «е». І так окремі «знавці Правопису» колишнього Яремчанського району та Делятинської селищної ради в особі голів та секретарів райкому у назві Делятин замінили «е» на «и». Вийшов Д-и-лятин, замість Делятин. У хрущовські перші часи відлиги і зближення мов з орієнтацією на мову «міжінтернаціонального» спілкування згаданий Дилятин став Д-і-лятином (російська літера «и» позначається в українській мові «і». І так усе зручно й просто: замість Д-е-лятина появилося нове селище Д-і-лятин. А тепер колишні «знавці правопису» вже готують щось «оригінальне» та ще й «наукове» підтвердження назви Д-і-лятин. Ці «історики» поширюють версію: опришки в поселенню Д-і-лятин ділили здобич, а тому: українське – ділити – Д-і-лятин; російське – делить – Д-е-лятин. От такої! Нікого не цікавить історичне минуле селища і те, що поселення Делятин відоме з початку ХV- кінця ХІV ст., а опришки й опришківський рух – із ХVІІ-ХVІІІ ст. Цю версію я розбив і висміяв, але ці покручі історичної доби вдалися до нових версій. Перша: річка Прут ділить на дві частини селище все ж таки – Д-і-лятин. А яка ж річка, велика чи мала, не ділить населений пункт на дві частини? Друга: Делятин одержав назву від прізвищ володарів у містечку панів Д-і-лятинських. Щоб спростувати такі наївні версії, я вдався до надбань і праць Івана Франка та до записів і надгробних пам`ятників померлих жителів Делятина. Енциклопедичний знавець історії рідного краю Іван Франко, який вивчав походження міст і сіл Прикарпатського краю та походження українських імен і прізвищ, у своїх творах спростовує попередню назву-версію Д-і-лятин. У творі «Кам`яна душа» читаємо: Особи: Пан Крайник Д-е-лятинський, 60 літ і т. д. У цьому ж творі словами Баюрака Іван Франко промовляє: «…Я з Богородчан родом, та служив в Д-е-лятині, у пана фервальтера». На надгробних кам`яних плитах, які я сфотографував і відсилав у різні інстанції для встановлення назви Делятина, чітко написано: латинською мовою – рік 1867, українською мовою – парох Обрубанський (1869-1929) Д-е-лятин. Прикро було за жителів такого славного містечка і за «знавців» правопису та історії селища, які так скоро прийняли назву Ділятин і не протестують. Своїми думками я поділився з відомим краєзнавцем Михайлом Клапчуком. Він розділив мої тривоги, але, як й інші краєзнавці та чиновники, дотримувався правопису згідно з адміністративно-територіальним поділом УРСР, а тому всі розвідки у пресі підписував: «М. Клапчук, краєзнавець, с. Ділятин». Цей розумний, інтелігентний і доброзичливий учений, котрий пройшов тюремний «рай» большевицького пекла, із сумом застеріг мене: «Дитино! Буде ще Д-о-летин, або Д-у-лятин, але, мабуть, Д-е-лятин уже не повернеться ніколи! Не шукайте собі напасти!». Таку ж думку висловив у розмові зі мною й академік, історик В. Грабовецький. Після цього я звернувся до голови виконкому селищної ради Делятина з письмовою заявою. Відповідь: «Відмовити! Це не компетенція селищної ради!». Другу заяву я надіслав голові районної ради. Відповідь не надійшла. А далі я звернувся «по команді»: до обласної ради, до Верховної Ради, до Голови Президії Верховної Ради, до Академії наук Української РСР, в Інститут історії, в Інститут мовознавства, газети «Известия», «Радянська Україна», «Прикарпатська правда». Більшість відповідей давали учені-секретарі, директори відповідних закладів та установ. Ця газетна «тяганина» тривала з 1964 р. і аж по 1989 рік. Доводилося подавати по 3-5 копій «Нарисів з історії назви селища Делятин» у моїй розробці, але вони кудись зникали. Починаючи з 1981 року, мене почали попереджувати і радити «залишити писанину». Тодішні голови Делятинської селищної ради Василь Мигалюк та Василь Сидорук зверталися до мене з порадами та запитаннями: «Степане Івановичу! А хіба Вам не всеодно чи буде написано Д-е-лятин чи Д-і-лятин? Що? Будете мати більшу зарплату, чи Ви наймудріші у Делятині?». Чи міг я залишити цю «писанину»? Адже колеги-вчителі тільки «спостерігали» за ходом цієї «писанини» і відсторонилися від усього, хоч у душі, можливо, й підтримували мої дії. Однак, учителька української мови К. Павлишин приносила мені твори Івана Франка. Окремі відкритки і фотографії робив колишній мій учень Ярослав Нищей, переклади російською мовою здійснювала сім`я учителів Брайляків (Євген і Ганна), редагував окремі замітки Роман Флис, а друкувала на шкільній друкарській машинці секретарка Брайляк Христина. Цінні відкритки про назву містечка Делятин надсилав мені товариш зі студентських літ Володимир Левицький із Коломиї. Підтримку і цінні поради надавав мені брат Іван, який як лікар спілкувався з жителями Делятинщини, діставав світлини, шкільні «Свідоцтва», незаборонені твори класиків літератури, де ясно були записи про Делятин, що друкувалося Д-е-лятин через літеру «е». Адже особливо цікавим є те, що в часи большевицького панування з однієї Делятинської сім`ї виходять рідні брати від одного батька й однієї матері з різними прізвищами: генерал Паньк-о-в, полковник Паньк-і-в, робітник Паньк-о. Міркуємо, чи випадково це? Ой, мабуть, що ні! Протягом століть гуцули терпіли від іноземного поневолення. Монголи й татари, угорці, поляки й москалі намагалися знищити мову й культуру, витравити зі свідомості гуцула почуття гідності та єдності з усім українським народом. Села нищили, а людей розселяли по інших околицях «неосяжної Батьківщини» та вивозили «за політику» в Сибір. Кожне село, кожне прізвище та їхня історія – це історія покручена і зіпсована, як й історія України, нашими «визволителями-доброзичливцями»зайдами для того, щоб народ не знав ні свого роду, ні свого коріння, ні власного гнізда. «Старший брат», проводячи політику інтернаціонального виховання, домігся таких успіхів, що учні на запитання, якої вони національності, давали відповідь: «Піонер!». Коротко, чітко і ясно! Хіба ж це не трагедія?! Враховуючи такий стан, бажаючи перешкодити дальшому упадку свідомості своїх вихованців, я вирішив продовжити «писанину». Однак, чи це під впливом вказівок з обкому партії, чи інших структур, але колишній голова райвиконкому тов. М. Гапишин завзято настоював на тому, щоб зняти мене з посади директора школи. Причин, як таких, не було. Суттєвих претензій до навчально-виховної роботи школи районний відділ освіти не пред`являв. За підсумками роботи шкіл району Делятинську середню школу нагороджували за зайняте місце Перехідним прапором і знаходилася вона на 3-4 місці серед шкіл області. Тільки один раз школа зайняла шосте місце, а постійно посідала 1-3 місця і незмінно нагороджувалась районним та обласним відділами освіти. Це для М. Гапишина не мало значення, бо його «дратувала писанина» директора Делятинської СШ Голінея С. І. Та заврайвно М. П. Ільєнко (східняк) в індивідуальній розмові зі мною обіцяв підтримку, якщо я переконаний, що сторично справедлива назва Делятин. Він так і сказав: «Степане Івановичу! Якщо ти впевнений у своїй справедливості, то пиши!.. І жоден волос не впаде з твоєї голови. Тільки не підведи! Я підтримаю тебе!». Це сказав мені східняк, а доморощені патріоти не тільки не підтримували мою ідею, а ще й дратувались та перешкоджали встановити істину. Отже, писанина посилилась. Однак, з Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні я одержав відповідь від мовознавця (очевидно професора) О. С. Стрижака. За його офіційною відповіддю селище повинно носити назву Д-і-лятин! Свою наукову відповідь він так «пристойно» обгрунтував, як першокласник з`ясовує текст нового матеріалу. Одночасно він індивідуально звернувся до мене і в образливій формі порадив учити учнів фізику, а не займатися далекими від мого розуму справами. Про цей факт я розповів М. Клапчуку, який особисто його знав ще зі студентських років. І от М. Клапчук написав листа до О. С. Стрижака, в якому показав його «гіпотетичне виведення й обгрунтування» назви Д-і-лятин. Десь через 1,5-2 тижні я одержав листа з вибаченням від Олексія Сильвестровича Стрижака і визнанням, що він «підтягував» (за завданням) обгрунтування під офіційну назву селища, але сам він не є спеціалістом даної галузі і це не входить в його компетенцію. Усі ці дані листування, оригінали відкриток із давніми написами містечка Делятин через «е», фотографії окремих надгробних написів я знову висилав до Президії Верховної Ради і копії в усі установи. Через це мене часто викликали «на килим», де мене «проробляли» і «наставляли». Виклики «на килим» відбувалися через надумані «учнівські та вчительські правопорушення». «Ганебне» порушення мені приписали за те, що учнівський оркестр (у районі тільки наша школа тоді мала духовий оркестр) брав участь у похованні ветерана війни. Особливо запам`ятався виклик, де засідали 26 чиновників області, у т. ч. і заступник прокурора та заступник голови облвиконкому Ольга Панюк. Якраз О. Панюк, завоблвно Іваницький, заврайвно Степан Тришак і заступник голови райвиконкому В. Єрьоменко відстояли мене. Після цього я знову вступив у конфлікт з доктором історичних наук, академіком В. Грабовецьким та доктором історичних наук П. Федорчаком. Вони пообіцяли, що писатимуть Делятин через «е» і порадили, як практично домогтися від чиновників визнання і написання містечка Делятин через «е». Краєзнавці М. Клапчук та Василь Левицький із Білих Ослав почали підписувати свої розвідки із Деляина через «е». А М. Гапишин ще раз спровокував зняття мене з посади директора Делятинської СШ. Звинуватили мене, що я використовую шкільний реманент і працівників школи у власних інтересах, маючи на увазі те, що секретар школи Х. Брайляк (Римарук) на шкільній машинці друкувала всі мої розвідки, які я відсилав у різні інстанції. Це був уже 1988 рік. На цей закид секретар облвиконкому п. Микола Шестацький відповів йому приблизно так (прямої мови не знаю, але зміст цієї відповіді передали такий): – Не знімати з директора школи Голінея С. І., а слід його відзначити за настирливість, стійкість, терпіння, послідовність і непохитність. Це дійсно геройський вчинок, що він не оступився, не зламався, не піддався на провокації. Він вартує ордена Героя, а не зняття з роботи!». Мені дали спокій, хоч ніякими державними нагородами мене не удостоїли, незважаючи на те, що неодноразово виступав на республіканських педагогічних конференціях, розробив взірцевий план роботи школи для шкіл республіки (разом із двома директорами), розробив взірцеві Правила для учнів і т. д. Іншим колегам-директорам за таку участь у роботі на освітянській ниві присвоювали звання «Заслужений» а чи «Народний», або відзначали медалями Сухомлинського чи Макаренка. Але це ж не основне. Головне, що з Києва надійшла приємна новина: Президія Верховної Ради Української РСР, розглянувши подання виконкому Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів, 2 жовтня 1989 року прийняла Указ про уточнення найменування селища міського типу Ділятин Надвірнянського району. Відтепер воно іменується так, як його здавна називають жителі – Делятин. Отже, відновлено історично вірну назву селища Делятин, яке проіснувало понад 600 років. Це була перемога і якщо врахувати ті часи, то немала перемога. Вона дісталася ціною неймовірної впертості і зусиль, настирливості не тільки мене, як директора школи Голінея С. І., а й вірних моїх друзів та рідних, які надавали постійну підтримку та допомогу у досягненні мети. Найбільший вплив мали праці і твори Івана Франка та підписи на надгробних пам`ятниках Делятина. Якщо б не моя особиста настирливість і праця як директора школи, то, очевидно, й по цей час ми жили б у селищі Ділятині, а не Делятині. Я доклався до того, щоб розбудити байдужість, використав можливі варіанти відновлення історично вірної назви містечка Делятина. Прошу ці останні рядки не розцінювати як мою нескромність. І сталося це 2 жовтня 1989 року – якраз через тиждень після історичного віча на Пнівському замку. Матеріал підготував і подав Степан ГОЛІНЕЙ, Соросівський учитель | 
