17 липня минуло 100 років від дня народження майора УПА «Прута» — Павла Вацика. У сузір’ї партизанських командирів у боротьбі за Українську державу він посідає чільне місце. Це був природжений військовик і відважний революціонер. Павло народився 17 липня 1917-го в селі Заріччі Надвірнянського району у селянській сім’ї. Закінчив шість класів сільської народної школи, працював теслярем, одночасно активно займався громадською роботою, був організатором «Дитячої бібліотеки» у рідному селі, членом «Лугу».
У 1939-му його призвали до польського війська: брав участь у німецько-польській війні у складі артилерійської частини. Повернувшись із війни у рідне село, одружився. Коли почалася радянсько-німецька війна, активно долучився до творення української адміністрації та міліції; від березня 1942-го до осені 1943-го служив в УДП (Українська допоміжна поліція). Саме тоді за завданням проводу ОУН навесні 1943-го на посаді повітового військовика готував місце для відділу УНС в околицях Поляниці та Микуличина. У листопаді Павло вступив у ряди УНС (Українська національна самооборона), а перед цим — улітку 1943-го — став членом ОУН.
Військовий вишкіл пройшов у Чорному лісі як ройовий сотні «Змії». Від квітня 1944-го — чотовий у ранзі булавного. У листопаді 1944-го його призначили командиром цієї сотні, а в січні 1945-го — командиром куреня «Скажені» 22-го ТВ «Чорний ліс». Пізніше реорганізував курінь під новим криптонімом — «Підкарпатський». Упродовж літа 1944-го — весни 1945-го «Прут» зі своїми вояками рейдує теренами області, де вони зчиняли бої з німецькими військами, пізніше — з частинами НКВС. У другій половині жовтня 1944-го сотня «Прута» з допомогою двох чот під командуванням чотового «Явора» сотні «Стріла» (командир «Хмара» — Петро Мельник) напали на село Красне Перегінського району, де розбили станицю внутрішніх військ та забрали частину трофеїв. Під час облави у листопаді 1944-го вояки «Прута» у Чорному лісі вели бої із внутрішніми військами НКВС. Пізніше, 25 листопада, щоб показати ворогові, що повстанці не зломлені, сотня «Прута» атакує райцентр Лисець, а курінь «Благого» — Богородчани. Попри те, що у Лисці перебувало кількасот вояків внутрішніх військ, після запеклого бою бійці прорвалися, завдали значних втрат ворогові і знищили ворожі установи.
Після цього рейдом вирушають на Отинійщину і Тлумач, де 15 грудня напали на Тлумач, розбили тюрму, визволивши понад 100 в’язнів, знищивши всі установи райцентру. Після цього сотня «Змії» у складі куреня рейдує Єзупільським районом, пізніше — Чорним лісом, в якому дислокувалися курені «Смертоносці» і «Дзвони». Оскільки ворог розпочав сильну зимову блокаду і кинув великі сили проти повстанців, вони були змушені постійно рейдувати. 6 січня 1945-го сотня «Змії» у складі куреня «Різуна» напала на село Ріп’янку Калуського району, в якому містився пересильний пункт. У результаті знищили 120 енкаведистів. Другий великий бій — у селі Рибному Станіславського району, під час якого сили НКВС зазнали великих втрат. 7 січня, коли важко поранили «Різуна», командування куренем перебирає «Прут». А 19 січня «Змії» спільно з куренем «Смертоносці» беруть участь у цілодобовому жорстокому бою біля села Глибокого на Богородчанщині.
Коли у другій половині січня ворог скерував великі сили на повстанську столицю Космач на Косівщині, то «Прут» зі своїм куренем іде у рейд із Чорного лісу на Гуцульщину. 3 лютого курінь «Скажені» під командуванням Павла разом із куренями «Гайдамаки» і «Карпатський» ведуть жорстокі бої в околицях Космача. Саме тоді вояки куреня «Прута» і дві сотні «Гайдамак» почали наступ, внаслідок якого впало близько 80 більшовиків. Після космацького бою повстанці розквартирувалися у селі Вижньому Березові Яблунівського району, опісля повернулися в Чорний ліс, де відбулася реорганізація і Павлові Вацику присвоїли звання хорунжого.
До складу його куреня входять сотні «Сокола», «Пирога» і «Чорноти». Вояки з командиром стійко переносили труднощі з блокадою, доводилося інколи їсти лише раз на добу, постійно рейдували, завдаючи ворогові значних втрат. Одного дня у березні 1945-го курінь вдарив по гарнізону в селі Посічі Лисецького району. Бій тривав усю ніч. Повстанці знищили чимало енкаведистів, 16 захопили у полон. Наші втрати — 4 вбитих і 8 поранених. Сильні удари по ворогові на відтинку Чорного лісу завдали йому значних втрат у людях, порушили роботу адміністративно-партійного апарату. Ворог відповів великою облавою на Чорний ліс, в якій взяли участь 20 000 солдатів, яких підтримували танки й артилерія, під загальним керівництвом начальника УНКВС Завгороднього. Курінь відійшов на терени Калущини у район Перегінська. Тут 20 березня 1945-го розпочалася більшовицька облава «Рубаха» із залученням кількох дивізій внутрішніх військ. В оточення потрапили курінь «Прута», що розташовувався між селами Грабівкою і Завоєм, та курінь «Хмари» — між селами Петранкою і Красним. Повстанці вирішили йти на прорив і в результаті запеклого бою прорвали кільце і вирушили у напрямку села Рибного, де перебували близько двох годин, підкріпилися їжею, бо не їли вже третю добу.
Шлях повстанців пролягав на Войнилів, а далі — у Стрийську округу, де вели запеклі бої із більшовиками. 10 травня 1945-го, виконуючи вказівку командира 4-ї ВО «Говерля» «Грома», курінь «Прута» із майже 360 вояками вирушив у рейд на Словаччину та Польщу. У районі Болехова до них приєдналася сотня повстанців зі Львівщини. Загальне командування рейдом здійснював Дмитро Вітовський—«Андрієнко». Перед початком виступив командир «Чорного лісу» «Різун», який закликав повстанців високо нести звання українського революціонера. За час рейду Закерзонням та Словаччиною курінь пройшов із боями сотні кілометрів, зокрема на території теперішньої Польщі, де жили етнічні українці. Ці території Сталін згодом передав правителям комуністичної Польщі. Саме курінь «Прута» у ніч із 22 на 23 жовтня 1945-го напав на місто Бірча, звідки поляки періодично нападали і нищили українські села. Повстанці прорвали ворожу оборону, при цьому розбили тюрму, визволили в’язнів, знищили військові казарми. Після цього вояки відійшли на Словаччину, а звідти — на Закарпаття, де мали з’єднатися з куренем «Дзвони» під командуванням «Хмари», а далі пройти через усе Закарпаття. Проте ворог кинув великі сили внутрішніх військ, повстанців відтиснули углиб гір і не дали з’єднатися, курені були змушені виходити звідти поодинці. «Прут» у листопаді 1945-го із боями прорвався у районі Тячева долиною річки Лімниці в Перегінський район до села Грабівки. Пройшли понад 2000 кілометрів.
Командирський хист і організаторські здібності Павла Вацика гідно пошанували: 10 жовтня його підвищили до звання поручника, а 15 лютого 1946-го — до звання сотника, 20 липня 1945-го відзначили Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги. Перебуваючи на території чужих держав, зокрема Словаччини, головним завданням повстанці мали проведення політичної і пропагандистської роботи щодо українського визвольного руху. Словацькі жителі ставилися до повстанців прихильно, допомагали всім, чим могли, найперше — харчами. Чехословацькі поліція й армія проти українців не воювали, а про рейд УПА писала місцева преса.
Після словацького рейду курінь «Прута» опинився на території Калущини, де вдарив по ворожому гарнізону в селі Новиця, завдавши ворогові значних втрат. Пізніше він переходить на відпочинок у Чорний ліс Станіславської округи. Командир 22-го ТВ «Різун» дає наказ курінному «Прутові» і тимчасово звільняє його з бойових завдань, щоб вояки могли відпочити після шестимісячного рейду, довести до ладу взуття й обмундирування, на випадок блокади — заготувати харчі у Чорному лісі. Тоді він перебував неподалік села Нивочин Богородчанського району. Поладнавши господарські справи і трохи відпочивши, повстанці 24 грудня 1945-го вдарили по гарнізону і станиці «стрибків» у Старих Богородчанах, завдавши вагомих втрат. Січень-лютий 1946-го минають у боях і сутичках із військами НКВС, які розпочали широкомасштабну операцію під назвою «Велика блокада». Це пов’язано з тим, що на 10 лютого 1946-го призначили «демократичні вибори» до Верховної ради СССР. У кожному селі базувався гарнізон внутрішніх військ від 25 до 100 осіб.
Ведучи постійні бої, завдаючи втрат ворогові під час «Великої блокади», мужній «Прут» загинув 1 березня 1946 біля села Підлісся Тисменицького району. Його тіло перевезли до Станіслава, повісили на ратуші з написом «Командир банд». Після цього возили тіло вулицями міста, тож його місце поховання невідоме. 10 жовтня 1946-го Павла Вацика було посмертно підвищено до звання майора, а 16 липня того ж року відзначено Срібним Хрестом Бойової Заслуги 1 кляси.
Трагічною була доля дружини «Прута» — його бойової подруги, активної учасниці визвольної боротьби Анни («Калини»), зв’язкової УПА, яку в 1946-му чекісти спіймали і засудили до 25 років сталінських таборів. Після відбуття покарання їй заборонили поселятися у Західній Україні, тому вона жила у Криму, а пізніше — у Запоріжжі, де й померла у 2006-му...
У своє село Павло Вацик—«Прут» повернувся 2 січня 2007-го — йому відкрили пам’ятник у камені. Герої не вмирають, вони живуть у нашій пам’яті і надихають теперішніх вояків російсько-української війни на перемогу заради побудови і відновлення національно свідомої, патріотичної і економічно розвиненої України.
Іван КМЕТЮК. Заступник голови Надвірнянської районної організації
Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса |
