За совітів виходило багато поштівок з видами нашого міста. Наймасовішими були листівки міністерства зв’язку СРСР. Далеко не кожне місто країни друкували на «міністерських» поштових картках.
Але Франківськ таки мав що показати, пише Репортер.
ЦУМ відкриває серію
Раніше було два варіанти відправки поштівок. Її або клали до конверта з маркою, або марку ліпили прямо на листівку. З картками міністерства зв’язку було простіше – там марку друкували одразу на зворотному боці, у верхньому правому куті. Достатньо написати адресу й поштівка готова до відправлення. Дуже зручно, крім того, виходило дешевше.
Зображення були різними: квіточки, зайчики, космонавти, але найцікавіші – види міст. Зрозуміло, що в першу чергу піарили Москву, Ленінград, столиці союзних республік і курорти, де совались юрби відпочивальників. До Прикарпаття черга дійшла лише в сімдесятих. Спочатку, у 1972, вийшла поштівка з готелем «Беркут» на Яблуницькому перевалі, а через три роки з’явилася перша маркована картка із зображенням Франківська.
Колекціонер Роман Білан згадує, що ці листівки продавались у спеціалізованих кіосках «Союздрук», що розташовувались ледь не на кожному перехресті. Звідси вони розлітались по всьому СРСР – від Калінінграду до Сахаліну. Тому до підбору сюжетів підходили суворо, адже треба було показати Івано-Франківськ у всій красі «доби розвинутого соціалізму».
Перша поштівка трохи здивувала. Ні, це не ратуша, що вважалась символом обласного центру і не обком партії, що раніше часто фігурував на поштівках. Пам’ятник Леніну теж проігнорили. До речі, на жодній франківській листівці видання Міністерства зв’язку СРСР немає бронзових, мармурових чи інших різновидів «вождя», що дещо незвичне для тих часів.
Упорядники вирішили розпочати із франківського ЦУМа, тобто центрального універсального магазина «Прикарпаття». Його відкрили навесні 1971 року, а до того головний магазин міста діяв у пасажі Гартенбергів. Радянський путівник захоплено писав, що це новобудова дев’ятої п’ятирічки, вибір товарів тут великий, а річний товарообіг становить близько 21 млн рублів. Дійсно, отой супермаркет був набитий товарами, але, звісно, совкової якості. Страшненькі пальта, штани, сукні й черевики безнадійно програвали імпортним речам, якими приторговували фарцовщики.
Ця листівка вийшла у 1975, хоча у набір її подали 25 жовтня 1974 року. Коштувала вона чотири копійки, з яких три копійки становила ціна марки плюс вартість самої поштівки. У вихідних даних є абревіатура «МПФГ». Російською вона розшифровується як «Московская печатная фабрика Гознака». Це була серйозна контора, де друкували гроші, облігації держпозики, паспорта, трудові книжки та… поштівки з видами Івано-Франківська.
Вокзал і ратуша
Наступна «міністерська» листівка вийшла у 1978 році. Цього разу вибором редакції став залізничний вокзал. Воно й природно, адже споруда вважалася брамою міста і більшість гостей починали знайомство з Прикарпаттям саме із тутешнього перону. Хоча, пускали сюди не всіх – громадян СРСР та вибірково мешканців країн соцтабору. Західним європейцям до Франківська потрапити було вкрай важко, адже місто вважалося закритим через велику чисельність військових частин.
Втім, путівник на цьому не зациклювався: «Зі станції Івано-Франківськ поїзди ідуть до Москви і Києва, Львова і Одеси та багатьох інших міст нашої країни. Тут проходять також міжнародні експреси, що з’єднують Варшаву, Софію і Бухарест.
Біля вокзалу розташований міжміський автовокзал. Десятки автобусних маршрутів сполучають обласний центр з більшістю населених пунктів Прикарпаття та містами республіки».
Автовокзал містився у правому крилі двірця, через що Привокзальна площа завжди була забита автобусами. Зверніть увагу, що на фото нема тролейбусних ліній, адже цей вид транспорту запустять лише через п’ять років. Між другими і першими поверхами висять якісь малюнки. Це герби «братніх республік», яких налічувалось 15 штук.
У 1979 нарешті згадали про міській бренд і випустили поштівку з ратушею. Щоправда, вона була підписана як «Обласний краєзнавчий музей». Саме ця установа містилась там з 1959 року. Тоді музей мав чотири відділи: природи, історії дорадянського суспільства, історії радянського суспільства та народного мистецтва.
На світлині добре видно старий прямокутний фонтан, який реконструюють у 2000-му. Ера мобільного зв’язку ще не настала, тож франківці активно користувались телефонами-автоматами. Саме їхні жовто-червоні буди видно біля лівого крила ратуші. Дзвінок коштував дві копійки, але подзвонити виходило не завжди, бо хулігани часто обрізали трубки. Хоча, у центрі їх більш-менш пильнували.
Через 10 років ратушу продублюють. Фотограф Буланов використає ту саму плівку, лише візьме інший кадр, зроблений кількома хвилинами пізніше.
Пам’яті архітектора Блотницького
Схоже, у зв’язківців з художнім смаком було все гаразд, адже у 1980 вони видали марковану поштівку із видом пам’ятника Адаму Міцкевичу. Можливо, хтось підказав, що це найстарший і найкрасивіший пам’ятник Івано-Франківська.
Якби редактор обмежився підписом, що це статуя відомого польського поета, все було б добре, але він вирішив блиснути ерудицією. На звороті зазначили авторів пам’ятника і… дали в штангу. Скульптора Тадеуша Блотницького обізвали Т. Плотницьким, а творець монументу, різьбяр Ян Бембнович став «архітектором Т. Блонським».
Але хіба можна дорікнути московським видавцям, якщо навіть наші шановні краєзнавці у книзі «Івано-Франківськ у пам’ятниках історії та культури» обізвали бідолашного каменяра Белюбковичем. У 1986 році поштівку один в один передрукували – перший і останній раз за всю історію серії. Тоді сквер мало відрізнявся від теперішнього. Хіба що позаду стояла телефонна будка, а сам поет виглядав значно чистіше. Може, перед зйомкою його спеціально помили й розігнали голубів?
Бонус під куполом
Пам’ятки – це чудово, але кожна серія мусила мати зразки сучасної архітектури. Франківськ тоді переживав будівельний бум, тож нових об’єктів не бракувало. Вирішили зупинитись на Будинку політосвіти – на момент виходу поштівки (1982) це якраз був новий проєкт.
Його звели у 1975 році, за іншими даними – у 1978. Комплекс складався із п’ятиповерхового адміністративного корпусу та великої лекційної зали з круглим куполом. Проєкт архітекторів Леоніда Попиченка і Леоніда Витвицького відзначили дипломом Держбуду УРСР І ступеня. Через купол споруда віддалено нагадує теперішню Верховну Раду.
Конференцзал часто орендували для урочистих подій чи наукових симпозіумів. Також там діяв інститут марксизму-ленінізму, куди примусово направляли слухачів з різних підприємств та установ Франківська. На лекціях було страшенно нудно, втім, існував бонус – досить непоганий буфет. В умовах тотального дефіциту там продавались бутерброди із сирокопченою ковбасою, а іноді навіть траплялись канапки з червоною рибою. совітів
Далі буде.
Іван Бондарев | 
