«Не старіють душею ветерани...» — любив наспівувати Теофіл ілліч. Душею, можливо, й так, але ось тіло все-таки старіє. Та коли надійшла звістка, що Теофіла Виноградника не стало, у це спершу важко було повірити. Бо, здавалося, у грудях цього чоловіка, поряд із великим, сповненим любові до людей серцем, працює ще й вічний двигун. Його енергії можна було позаздрити. 

То зустрічаєш його в коридорах редакції газети «Галичина», куди він заніс чергову розвідку про життя і творчість свого великого земляка Василя Стефаника. (Теофіл Ілліч також народився в селі Русові Снятинського району, і, як виявилося, саме його прадід, священик Омелян Петровський, був першим вчителем майбутнього письменника. Саме він навчив Василя Стефаника читати й писати). То вже бачиш Теофіла Виноградника на якихось міліцейських урочистостях. Практично жодне з них не обходилося без нього — полковника міліції у відставці, голови Асоціації ветеранів війни, пенсіонерів органів внутрішніх справ Івано-Франківської області «Справедливість». Врешті-решт, якби почав перераховувати всі його посади, організації та структури, які він очолював або в яких працював, звісно, на громадських засадах, то це б зайняло дуже багато місця. Але саме в зв’язку з цим пригадалася одна його характерна риса.

Сам будучи вже доволі знаною й авторитетною людиною, до інших ставився, незважаючи на їхні ранги, чини або їх відсутність. Наприклад, коли ми познайомилися з Теофілом Іллічем, я, по суті, не те що був значно молодшим, а й тільки-но починав свої кроки у прикарпатській журналістиці. Але Т. Виноградник завжди при зустрічах міцно тис руку і знаходив кілька теплих слів. Він сам по собі випромінював якусь бадьорість і впевненість. Бо думалося про себе: а ти все ж чогось вартий, хлопче, коли людина так щиро вітається з тобою.

А тоді 15-річного підлітка, котрий спостерігав це все, глибоко вразила така несправедливість. І коли через певний час йому запропонували стати юристом, довго не роздумував. Мабуть, сподівався, що таким чином зможе захистити тих, хто цього потребує. Та перед тим, як Теофіл ілліч потрапив на роботу в правоохоронні органи, він встиг повчителювати в рідному селі, де викладав історію та географію. Далі — служба в армії, під час якої закінчив офіцерські курси. Та, звільнившись у запас, знову повернувся до вчительської праці. Щоправда, ненадовго. Бо незабаром його покликали працювати інструктором райкому комсомолу, а ще через деякий час запропонували вступити до Харківського юридичного інституту. На той час це велика честь і довіра.

Закінчивши 1960 року інститут, Виноградник обирає роботу в правоохоронних органах, де за 35 років служби пройшов шлях від слідчого Івано-Франківського міського відділу міліції до начальника обласного відділу охорони громадського порядку УМВС в області. В його службовій діяльності були різні моменти й події. Зокрема, 12 років керівництва Тисменицьким райвідділом міліції. Вже у той час, як пригадують люди, котрі тоді знали Теофіла ілліча, він доволі велику увагу приділяв боротьбі з самогоноварінням. З одного боку, пияцтво нищить здоров’я нації, з другого — саме в стані алкогольного сп’яніння люди найчастіше вчиняють злочини. Тож нема чого дивуватися, що врешті-решт, коли міліціонер Виноградник вийшов у відставку, йому запропонували очолити обласне товариство тверезості і здоров’я. А його активна діяльність на цій посаді привела до того, що він став членом української федерації, котра брала участь у всесвітньому форумі «Європа проти алкоголізму і наркоманії», який відбувався у Данії.

Ще одна серйозна віха у житті Теофіла ілліча — Чорнобиль, де йому довелося виконувати обов’язки начальника охорони правопорядку безпосередньо в чорнобильській зоні відчуження. Виїхав він туди через якихось півтора місяця після аварії. На все життя запам’ятав ті «могильники» зараженої радіацією техніки, порожні будинки, в яких подекуди знаходили мертвих людей. Доводилося зіткнутися як з проявами героїчної самовідданості трудівників зони відчуження, так і з випадками ницості й мародерства. Наприклад, якось затримали чоловіка, котрий на автомобільному «могильнику» знімав дефіцитні запчастини, аби потім продати їх у Києві. В іншому разі увагу правоохоронців привернула вантажівка з гарними меблями. Їхній, як потім з’ясувалося, несправжній власник пояснив, що, мовляв, перевозить гарнітур з такої-то квартири. Вирішили це перевірити. Виявилося, що за тією адресою, яку вказали правоохоронцям, усі меблі були на місці. Зате в одній із сусідніх квартир, мешканці якої лише місяць-півтора тому умеблювали своє помешкання, жодних речей не виявили.

Повернувшись із Чорнобиля, де, до речі, з батьком перебував і син Тарас (нині відомий і успішний Івано-франківський бізнесмен) Теофіл Виноградник змушений був лягти в лікарню. Через багато років його серед 29 учасників ліквідації на Чорнобильській АЕС нагородить орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня президент України Віктор Ющенко. Отримавши нагороду, Теофіл ілліч виголосив: «Служив, служу і буду служити українському народові!». А потім попросив дозволу заспівати своєї улюбленої: «Щоб наша доля нас не цураласьѕ». і цю пісню підхопила вся зала.

В одному з його інтерв’ю прочитав, що, йдучи у відставку, Теофіл Ілліч побоювався, чи не буде нудьгувати. Та сталося навпаки — на все, чим він почав займатися, бракувало часу. Наприклад, п’ять років витратив на те, аби повернути з Казахстану прах незаконно репресованого народного вчителя Іван Федорака. Особисто поїхав за ним у Караганду. Саме завдяки зусиллям Теофіла Ілліча в селі Русові Снятинського району іменем Івана Федорака названо вулицю та місцеву школу. А в приміщенні, де колись він навчав дітей, відкрито літературний музей. Нагадаємо, що Іван Федорак був ще й письменником. Писав повісті, розповіді під псевдонімом Іван Садовий. У 2003 році завдяки зусиллям Теофіла Виноградника вийшла з друку книга творів Федорака «Безіменні плугатарі». А через рік з’явилася й книга про життя й діяльність цього письменника і педагога, котру вже написав сам Теофіл ілліч, «Великої правди учитель».

Рано, як він сам про себе казав, потоваришувавши з ручкою й папером, Виноградник активно займався журналістською та літературною діяльністю. Особливо його цікавило все, що пов’язане з іменем свого великого замляка Василя Стефаника. Він знайшов чимало нових, невідомих широкому загалові фактів з життя письменника та його родини. Все це втілилось у численні публікації й книги, зокрема «Нащадки Василя Стефаника» і «Франко у житті Стефаника». Він також видав книжку про власне життя й діяльність під назвою «Словом і пером». Багато ще чого було в планах Теофіла Виноградника. На жаль, передчасна смерть перервала їх.

Зауважу, що діяльність Теофіла Ілліча не залишилася непоміченою. Про це свідчать не тільки численні інтерв’ю з ним у різних виданнях, а й літературні премії: ім. Марка Черемшини, Івана Вагилевича, івана Крип’якевича, Марійки Підгірянки та інших. За помітні заслуги у справі відродження духовності в Україні та утвердження помісної Української Православної Церкви Патріарх Філарет нагородив його орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира III ступеня. Серед нагород Теофіла Виноградника — й знак «За безпеку народу», котрим було удостоєно лише 13 осіб в Україні. Якщо в міліції Теофіл ілліч дослужився до полковника, то коли його прийняли до лав Українського реєстрового козацтва, удостоївся звання генерал-майора та посади радника отамана Івано-Франківського обласного козацького товариства з питань громадської безпеки.

Звичайно, все це наслідок невсипущої енергії, активної життєвої позиції самого Виноградника. Але, як відомо, тільки тоді можна рухатися вперед, коли маєш міцний тил. Для Теофіла ілліча все життя ним була дружина Ірена Елеутерівна. Про це сам Виноградник вичерпно сказав в посвяченні однієї зі своїх книжок: «Коханій, вірній й мудрій дружині Ірені, яка на всіх етапах написання статей і книг підтримувала мене своїми порадами і відіграла значну роль у моєму творчому житті». А хто тепер підтримає її?..

І хоча Теофіла Ілліча вже немає серед нас, але залишилася пам’ять, котра житиме довго. Зокрема в його книгах, у спогадах друзів, знайомих,  близьких йому людей. А ще, будемо сподіватися, у музеї його імені, створити який задумали в Тисменицькому райвідділі міліції. Авжеж, це добрий приклад для нинішніх правоохоронців. Крім того, в «Укргазпромбанку» відкрито рахунок для створення літературного фонду імені Теофіла Виноградника, — для підтримки письменників, які пишуть на детективні теми. 

Ігор НИКОРОВИЧ