Унікальні ікони, скульптури, картини, книги — скільки всього втратив Івано-Франківськ? А скільки ці культурно-мистецькі цінності могли пролити світла на таємниці історії, та як зріс би авторитет міста, області, якби їх можна було повернути? Звісно, завжди краще не губити. Натомість, тепер — хіба порахувати й подумати…
Великі злодійства починаються з малого Приводом до цього матеріалу стала історія з івано-франківським художником Ігорем Роп’яником. Сім років тому він відправив на всеукраїнську виставку «Мальовнича Україна» до Тернополя дві свої картини. Одна пройшла відбір та експонувалася, а інша — «Ранок у Карпатах» — відбору не пройшла, але й не повернулася до автора. Манявський Скит. Сюди планують повернути гетьманський годинник Лише через деякий час художнику повідомили з Тернополя, що картину, мовляв, закупило міністерство культури, і це дуже почесно. Сказали, що заплатять, лиш треба почекати. Може, й рік-два. Той чекав п’ять. Писав листи у Дирекцію художніх виставок України, але там мовчали. «Могли хоч відписати — нема, пропала, — стискає плечима Ігор Роп’яник. — Не секрет, що з міністерських кабінетів нерідко зникають твори художників. Після того писав лист у Мінкультури. Там уже ретельно розібралися. Надіслали копію акту про закупівлю картин з тієї виставки — з прізвищами, назвами творів. Мого там не було. Виходить, хтось нечесний був у Тернополі». До речі, за тим списком Роп’яник став телефонувати колегам, чиї твори теж були на тій виставці. Виявилося, що івано-франківська художниця Ольга Луканюк також і досі чекає оплати за свою картину «Дині». Ще одній відомій художниці — Тетяні Павлик — таки заплатили. Її роботу оцінили у тисячу гривень, а на руки дали 800. Та справа не в грошах, питання в іншому — автора просто поставили перед фактом, а вона не планувала продавати картину. Цю історію Ігор Роп’яник опублікував на своїй сторінці у соцмережі Facebook. Її прокоментували й інші художники. Виявляється, подібні випадки далеко не поодинокі. «Головне — щоб знали інші, аби такого не повторилося, — каже Роп’яник. — Треба відповідальніше ставитися до відправлення робіт на виставки та страхувати себе». Напевно, знайдеться хтось, хто скаже, що втрати наших художників більше важливі для них самих, ніж для міста. А от тут хтозна. Адже вони ще, слава Богу, живі, а слава чомусь частіше приходить до померлих митців. До речі, й самі художники сприйняли неповернення картин з гумором. Можливо, трохи сумненьким. Але — попрацюють і створять іще. А як бути з культурно-історичними пам’ятками?
Матір Божа Ласкава Можна сказати, що Івано-Франківськ втратив можливість повернення унікальної пам’ятки сакрального мистецтва — чудотворної ікони «Матері Божої Ласкавої Станиславівської», яка знаходилась у Вірменському костелі, а зараз перебуває у костелі Святих Павла і Петра, у Гданську (Польща). Її у 1946 році вивіз зі Станіслава священик Казимир Філіп’як. Вивіз, аби не знищили. До кінця свого життя він жив ідеєю її повернути на місце, але… На початку травня 2010 року до Польщі їздили івано-франківський реставратор Валерій Твердохліб і священик Володимир Вінтонів. «Ми знали лише те, що у Гданську є ікона з Франківська, та їхали туди, аби зібрати матеріал перед тим, як робити копію, — розповідає Валерій Твердохліб. — Ця ікона була найбільшою святинею нашого міста. У 1937 році поляки влаштували у Станиславові велику коронацію образа. То була подія ХХ століття. Сюди приїхали люди з усієї Європи. Мало того, було 700 вотів зі срібла — прикраси, які люди залишали біля ікони в подяку за зцілення. До речі, три стенди тих вотів є зараз у церкві Йоана Хрестителя на Микитинецькій. Це єдині артефакти, які залишились у нас від тої ікони». За словами Твердохліба, у Гданську вони познайомились з польським археологом та учнем Казимира Філіп’яка Ареком Станішевським. «Арек сказав, що у 1992 році він приїхав до Франківська виконати передсмертне бажання Філіп’яка — повернути ікону, — говорить Твердохліб. — Але церква — православна і, за словами Станішевського, йому відповіли, що їм не треба католицьких ікон, бо є свої, православні. Але з ким точно він говорив — невідомо. Ті люди, скоріше за все, нічого не знали про цю ікону». Якщо у 1992 році її ще можна було повернути, то зараз — ні. У 2007‑му в Польщі відбулася урочиста інтронізація ікони «Матері Божої Ласкавої Станиславівської». Тепер вона не має права рушати з того місця. «Також Арек Станішевський показав мені у храмі в Гданську ще деякі речі, які були вивезені з міста: хресну дорогу, ікони, портрет з костелу Тринітаріїв 1780 року, — говорить реставратор. — Повернути їх — це вже предмет міждержавних перемовин. Це добра нагода налагодити зв’язки, а ще — це наша історія, яку ми маємо знати й досліджувати. От поляки до цього дуже відповідально ставляться». Також, каже Валерій Твердохліб, багато раритетів під час війни розграбували з Покутського музею, саме на його базі створили Краєзнавчий музей у ратуші. Що й куди поділося — ще треба досліджувати. До речі, в санкт-петербурзькому Ермітажі зберігається трипільська кераміка з цього ж музею. Але це інформація — на рівні чуток і розповідей старожилів.
Євангеліє, годинник, іконостас Два роки тому заговорили про повернення ще однієї давньої пам’ятки української літератури та мистецтва — «Галицького Євангелія». Та ця ідея із розряду нереальних, бо зараз книга перебуває у Московському історичному музеї. Хоча за її повернення пообіцяв взятися аж Президент України Віктор Янукович. Про це він говорив з головою ОДА Михайлом Вишиванюком під час робочого візиту на Прикарпаття. «Поза сумнівом, цей релігійний, духовний твір — високої цінності, — говорив тоді голова ОДА. — Ми повинні належно поцінувати цю пам’ятку, зробити факсимільне видання «Галицького Євангелія», за яким його можна було б вивчати та пропагувати». Цікаво, що «Галицьке Євангеліє» переклали церковнослов’янською мовою так званого українського типу ще у 1144 році у столиці Галицького князівства. Книга має срібну шкіряну оправу і 260 пергаментних аркушів. У 1679 році її передали до Росії чи то на реставрацію, чи то для передруку. Відтоді в Україну вона вже не повернулася. Вже не так далеко, у сусідньому Львові також є чимало прикарпатських багатств. Наприклад, годинник з вежі Манявського монастиря та Богородчанський іконостас роботи Йова Кондзелевича — теж зі Скиту. Щодо годинника, то цю реліквію свого часу монастирю презентував гетьман Іван Виговський. Та в кінці XVIII століття його встановили на вежі дзвіниці Церкви Святого Духа у Львові (музей «Русалки Дністрової»). Цікаво, що вже давно говорилося про перемовини духовенства Маняви із львівським міським головою, аби повернути годинник. За даними «Репортера», найближча зустріч відбудеться вже наступного тижня. А Богородчанський іконостас у 1997‑2006 роках повністю відреставрували фахівці Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Зараз він експонується в одному із залів Національного музею імені Шептицького у тому ж Львові.
Румунія виявилася чемною Також ми мало не позбулися експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею, яка аж 17 років пробула в Румунії. За тамтешнім законодавством, експонати, які виставляються у державі понад 10 років, стають її власністю. Не привласнили. П’ять років тому до Франківська повернули 223 експонати, а це — 184 вироби з кераміки та 39 предметів ткацтва. «Усе добре склалося, бо перед тим була підписана угода про співпрацю між Івано-Франківським обласним краєзнавчим музеєм та історичним музеєм міста Сату-Маре, — розповідає начальник управління культури ОДА Володимир Федорак. — Більше року вели переписку, і в жовтні 2008‑го експозицію вдалося повністю повернути. Також допомогла підтримка міністерства культури». За словами Володимира Федорака, подібних випадків, як із Румунією, більше не було. Усе повертають. «Так, зараз у Луврі (Франція) перебувають роботи Пінзеля, які повезли з Івано-Франківська, Тернопільщини та Львівщини, — каже начальник управління. — Між Мінкультури України та Мінкультури Франці була підписана угода, що вже цього року всі роботи повернуть. Подібна угода про повернення підписана і з Німеччиною. З 22 лютого по 7 квітня цього року там відбудеться виставка писанкарства. Туди поїдуть копії писанок із Коломиї — з Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського. До нашого писанкарства та вишиванок є цікавість цілого ряду європейських країн. Маємо офіційні запрошення. Звичайно, зараз активно працюємо в юридичному плані, аби була гарантія щодо їх повернення». Отака історія. Сьогодні можна розмірковувати хіба про повернення годинника з Манявського Скиту. І, напевно, ми написали далеко не про всі втрачені раритети. Далі — робота науковців, чиновників, дипломатів. Та головне навіть не повернення, головне — навчитися, нарешті, не втрачати те, що маємо. Світлана Лелик |
