За межею повернення (ч. 2) - 24 Грудня 2011 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Надзвичайно діяльним спецагентом показав себе колишній провідник ОУН Калуського району «Полтавець», «Остапенко» — Михайло Магас із села Підгірок біля Калуша. Потрапивши до рук МГБ 5 листопада 1947 року, він погодився на співпрацю з ворогом. Під агентурною кличкою «Сергій» Михайло Магас очолював агентурно-бойову групу Станіславського обласного управління МГБ, жорстоко винищував своїх колишніх друзів-підпільників. Спецагент «Тарас Степанович» з подачі МГБ призначив його організаційним провідником легендованої Коломийської округи ОУН і водночас провідником Коломийського надрайону. Тривалий час спецагент «Сергій» також видавав себе згідно з легендою МГБ за представника крайового проводу ОУН

Вельми цінним «надбанням» для обласного управління МГБ стали колишні підпільники «Сірко» — Андрій Мотрук та «Дунай» — Ярослав Грабчук. Обидва спритники стали спецагентами «Васильком» і «Кузьмичем», вміло підставляли під чекістські кулі своїх недавніх друзів, видавали органам держбезпеки помічників підпілля, допомагали оперативникам МГБ чинити провокації. Користуючись довірою простих людей, накоїли чимало лиха, на жіночих сльозах і повстанській крові будували власний добробут.

Обдурений солодкими обіцянками офіцерів МГБ родич станичного ОУН «Грубого» Петро Боднарук спричинився захопленню того чекістами. Аргументовано «переконаний» знавцями своєї справи провідник сільської ОУН Микола Яцько — «Грубий» невдовзі під кличкою «Рішучий» поповнив ряди спецагентів МГБ. Залишив по собі, як і інші його колеги по «ремеслу», кривавий і печальний слід.

Пішов на ганебну співпрацю з ворогом захоплений МГБ наприкінці 1954 року уродженець села Зеленої Надвірнянського району Василь Онуфрак — «Верещак», охоронець крайового референта Служби безпеки ОУН «Грома». Його односелець «Горліс» — іван Онуфрак, колишній охоронець референта пропаганди крайового проводу ОУН «Гомона» — Михайла Дяченка, захоплений МГБ того ж року і теж не втримався від лихої спокуси.

Світло на справу захоплених різними хитромудрими способами підпільників, завербованих органами держбезпеки як своїх спецагентів, проливає і «цілком таємне» агентурне донесення на ім’я заступника начальника 4-го відділу УМГБ майора Ганженка від агента «Мирного» — Антона Вадюка за 4 серпня 1953 року, яке було своєрідною інструкцією-підказкою для керівництва МГБ. Через недостатню обізнаність із методами праці МГБ та легковірність районний провідник ОУН Антон Вадюк — «Дуб», він же агент МГБ під кличками «Мирний» та «Павло іванович», на відміну від інших підпільних провідників, навіть і не здогадувався, що його з колегами, наче пастухи овець на полонині, безперервно «пасли» на вулицях столиці України бригади 7-го відділу МГБ, що мовою спецслужб називається «наружкою».

Далеко не всіх захоплених підступом і обманом, завербованих з допомогою вишуканого шантажу і грубої сили підпільників задовольняла «кар’єра» хай навіть і добре оплачуваного спецагента МГБ. Працюючи під жорстким контролем на МГБ, не один із них снив волею і волів золоту клітку та ганебне ремесло поміняти на гідну смерть і вдячний людський спомин. За першої слушної нагоди «розпрощались» із МГБ командир Коломийського тактичного відтинка УПА «Гуцульщина» сотник «Хмара» — Петро Мельник, якому чекісти встигли присвоїти агентурну кличку «Тарас», його рідний брат «Залізняк» — іван Мельник (агент «Петренко»), колишній сотенний УПА поручник «Сокіл» — Микола Корж (агент «Дем’янів»), районний провідник ОУН «Дуб» — Антон Вадюк (агент «Мирний»), кущовий ОУН «Галайда» — Антон Жолобчук (агент «Веселий»), підпільна друкарка «Мирослава» — Василина Гутник (агент «Альта»). Розламав тісну клітку і вирвався на свободу добряче покалічений м’ясниками з МГБ курінний УПА сотник «Довбуш» — Лука Гринішак, якого керівники обласного управління МГБ вже вважали своїм агентом «Зеленським».

Під час багатоходової спецоперації обласного управління МГБ із захоплення районного провідника «Шпака» — Івана Рученчика із чекістського міцного сільця випорхнув не лише сам провідник «Шпак», а й «Ігор» — Іван Іванців із села Грабівки Калуського району, який встиг пробути агентом лише 10 днів, та «Ворон». Їм було доведено завдання разом з іншими агентами-провокаторами захопити районного провідника ОУН «Шпака». Надто ретельного агента-бойовика «Бойка» під час цієї операції МГБ смертельно поранили свої ж колеги-агенти. «Ігор» вдруге потрапив до тенет МГБ 24 травня 1952 року.

Не побоявся стати перед суворим судом підпільної ОУН підступно захоплений 5 серпня 1951 року агентурно-бойовою групою на чолі зі зрадником Магасом і насильно завербований органами МГБ надрайонний провідник ОУН Станіславщини, колишній чотовий сотні «Сірі», хорунжий УПА уродженець села Ланів Галицького району «Кир», «Шварно» — Дмитро Найдич. Знайшов у собі доволі сили духу й відваги лицар Бронзового хреста бойової заслуги вибратися зі смердючого багна зради, служіння ворогові й загинути смертю героя. Разом з ним 16 вересня 1951 року з «обіймів» МГБ вирвався й уродженець Хриплина біля Станіслава референт Служби безпеки ОУН Лисецького району Іван Ящук — «Юрко», «Грубий». Обидва повстанці загинули в гарячій сутичці з оперативниками МГБ 3 січня 1952 року в селі Ланах Галицького району.

16 вересня 1951 року «розпрощалися» з ганебною неволею захоплений 29 серпня 1951 року перевертнями на службі в МГБ 21-річний підпільник «Гриць» — Петро Романів із села Саджавки Надвірнянського району та схоплений двома тижнями раніше старший на вісім років уродженець села Маняви Богородчанського району Петро Білусяк — «Дорошенко». А вже 25 січня 1952 року обидва друзі-повстанці геройськи загинули від чекістських куль із засідки в селі Поляниці Яремчанського району.

Гідній повстанця смерті перед ницим животінням зрадника надав перевагу і захоплений з допомогою «перекинчика» «Баші» — Петра Іванишина, завербований як агент МГБ «Богдан Михайлович» районний референт пропаганди «Лебідь» — Михайло Ткачук. 28 січня 1953 року обоє з дружиною Емілією загинули, залишивши на добрих людей двох малолітніх синів та доньку-немовля.

Не всі з тих, кому пощастило втекти від «благ» МГБ, знайшли в собі силу й мужність розпорядитися надбаною свободою гідно. Повторно захоплена чекістами Василина Гутник дала себе перевербувати і працювала на МГБ вже як агент «Квітка». Її видав емгебистам далекий родич Франк Бот, який став агентом «Фрідом». До справи таємного захоплення оперативниками МГБ Василини Гутник долучився й агент «Буг».

Захоплений вдруге пораненим іван Мельник був перевербований вже як агент «Другий». Спійманий після втечі Антон Вадюк з агента «Мирного» перетворився на спецагента МГБ «Павла івановича». Його брат Михайло у тій же «конторі» став агентом «Грізним». Злучені в легендовану підпільну ланку ОУН, ці троє спецагентів завдали відчутного удару українському визвольному рухові, принесли чимало горя, сліз і смертей у родини людей, які мали нещастя допомагати їм як підпільникам.

Група перевертнів-спецагентів «Павла Івановича» — Антона Вадюка таємно захопила під час домовленої зустрічі охоронця крайового проводу ОУН «Голуба». Попручавшись якийсь час, той після відповідного «опрацювання» став спецагентом МГБ «Марком». Керівники МГБ спарували його із завербованим раніше агентом «Близьким» і після детального інструктажу відправили обох як чинних підпільників на пошуки провідника Карпатського крайового проводу ОУН «Грома» — Миколи Твердохліба, за яким полювали вдень і вночі. Ця ж агентська пара вислідила і підступно вбила 11 червня 1954 року 26-річного охоронця крайового проводу ОУН «Мартина»-«Дуная» — івана Шкрібляка з гуцульського села Яворова, а також важко поранила підпільника «Бориса».

Агенти «Зенко» і «Яків», як справжні мисливські собаки, взяли слід повстанців «Галайди» — Антона Жолобчука та «Сокола» — Миколи Коржа, які свого часу втекли з управління МГБ. Цим слідом негайно кинулася нацькована чекістами зграя спецагентів на чолі з «Іваном Гавриловичем». 7 квітня 1953 року обидва друзі-повстанці прийняли свій останній бій і загинули по-геройськи у селі Грабівці. Постраждав і 62-річний господар Юрій Рибчинський, який надав повстанцям прихисток.

Заховані під кличками «Зенко» і «Яків» спецагенти обласного управління МГБ творили провокації в підпіллі ОУН, втиралися в довіру до місцевих жителів як підпільники «Яркий» і «Дуб». Після кожної їхньої таємної операції гинули повстанці, плакали матері і вдови, а на ощадних книжках запроданців добавлялися тисячі радянських карбованців.

Радянська влада в особі її компартійного керівництва по-різному оцінила «бойові» заслуги завербованих органами НКВД, НКГБ, МГБ і КГБ агентів. Квартиру в Києві та дачу в ірпені отримав «заслужений» спецагент «Тарас Степанович» — Роман Тучак. Не дожив до 80-ти, і, пролежавши після інсульту кілька років, безславно пішов із земного життя. Не менше благ дісталось і його тестеві Броніславові Кульчицькому та вірному «соратникові» Миколі ільницькому, який ще й старшого брата, Степана ільницького, під кличкою «Мирон» залучив до прибуткової справи. Останні роки свого життя Микола ільницький безпробудно пиячив. Подалі від місць «бойових подвигів», до Снятина, з часом перевели керівники КГБ спецагентів івана Мельника та Антона Вадюка. Добре їх там працевлаштували і «підробіток» постійно давали. Від 60-х років «кочував» івано-Франківською областю спецагент Петро Козменюк. Не маючи освіти, змінював одну престижну посаду на іншу.

Мінімальний місячний оклад посереднього агента МГБ становив півтори тисячі карбованців, які колгоспник за два роки каторжної праці не міг заробити. Таку ж суму кожен із завербованих додатково отримував щорічно на одяг і взуття. Тих же спецагентів, які мали велику кількість підпільних зв’язків і здавали їх органам держбезпеки, брали активну участь у спецопераціях МГБ — захоплювали і вбивали повстанців, «працедавці» оплачували значно щедріше. На їхні іменні рахунки в ощадбанках переводилися щомісячно тисячі карбованців. Чимало перевертнів було представлено до державних нагород. Родинам «найцінніших» спецагентів надавали квартири у великих містах, дачі, автомобілі...

Не пощастило з різних причин спецагентам, колишнім провідникам ОУН і рядовим підпільникам, Михайлові Козакевичу — «Байденкові», Петрові іванишину — «Баші», Василеві Кузіву — «Базеві» та іншим, яких радянська влада за службу органам МГБ «нагородила» замість орденів і медалей, квартир, дач і автомобілів, різними термінами тюремної й табірної неволі. Багатьох легковірних органи офіційної влади просто банально обдурювали.

Захопленого 31 жовтня 1951 року при переході румунського кордону охоронця курінного «Перебийноса» жителя села Черганівки на Косівщині Василя Рабинюка — «Чеха», цілком використавши у своїх провокативних цілях, керівники МГБ як «відпрацьований матеріал» віддали під суд. Рішенням трибуналу Прикарпатського військового округу від 17 липня 1952 року колишнього вояка сотні «Хмари» засудили до розстрілу.

У вересні 1953 року прийшли з повинною космацькі підпільники «Чумак» — Палій Сіреджук і «Лисок» — Федір Мельничук. Обох їх радянська влада репресувала. За колючі дроти потрапив і Микита Семчук — «Хмара», який останнім із жителів Космача добровільно склав зброю у грудні 1953 року, та захоплений МГБ у березні 1953 року «Веселий» — Дмитро Палійчук.

Заслужену «винагороду» отримав зрадник «Дунай» — ілля Битківський із села Крички Богородчанського району. Засланого 1951 року в підпілля ОУН керівниками МГБ агента-«внутрішника» невдовзі виявили досвідчені контррозвідники зі Служби безпеки. Після допиту і признання ворожого шпигуна було ліквідовано. Його односелець Іван Белей — «Явір» здався чекістам і працював на чужу спецслужбу.

І піднятих Компартією до матеріального «раю», і опущених до табірної баланди зрадників-«перекинчиків» спіткала однакова участь. Чорні справи їхні важезною каменюкою ганьби тяжіють на поколіннях їхніх потомків, знеславлюють їхні родини і служать пересторогою для нині сущих. Криві й криваві їхні стежки поступово заростають чортополохом забуття, а імена душопродавців навічно поглинає драглиста трясовина небуття.