Розглядати давні поштівки і світлини Станиславова – це улюблене заняття багатьох поціновувачів нашої історії.
І це зовсім не дивно, адже таким чином можна дізнатися про багато цікавих подробиць із життя старого міста. Спробуймо і ми «вполювати» кілька вартих уваги деталей, які ви, можливо, раніше не помічали, пише Західний кур’єр.
Сховані вітрини
На поштівці початку ХХ століття ми бачимо величну будівлю Дирекції залізниць (тепер головний корпус медичного університету). Перший поверх здавали в оренду під крамниці, а кабінети залізничних службовців знаходилися на вищих поверхах. Проте якщо ми уважніше придивимося до цих крамничок, то помітимо дещо дивне.
Вітрини крамниці, що знаходиться справа з самого краю, закриті відрізами світлої тканини. Ну який купець при здоровому глузді буде закривати шматами власні вітрини? Хто ж тоді побачить товар? Проте розгадку цієї таємниці знайти неважко, якщо знати, ким був власник крамниці і що там продавалося.
Над входом ми бачимо вивіску з іменем купця – А. Райшер. У Станиславові початку ХХ століття Абрахам Райшер був найвідомішим спеціалістом з оптики і вважався умілим годинникарем. У його крамниці пропонували цвікери (так у Галичині називали пенсне), моноклі, а також складніші прилади – мікроскопи, барометри, фотоапарати. Якщо вірити рекламі, саме крамниця пана Райшера була провідною в продажу фотоапаратів у місті.
При крамниці діяла майстерня, де можна було замовити ремонт приладів і навіть встановлення телефона і електричного дзвінка. Крамниця Райшера стала однією з перших, де почали продаватися електричні лампочки, – справжня екзотика для тодішнього Станиславова. Одна лампочка вартувала всього 1 злотий ринський 50 центів. Тут також був великий вибір різноманітних годинників – від мініатюрних кишенькових до великих настінних.
Сфокусоване сонячне проміння може призвести до розтріскування лінз, нагрівання газу, яким заповнені деякі герметичні оптичні прилади, і навіть вибуху та пожежі. Адже лінза посилює світло від сонця, що небезпечно не лише для оптики, а й для очей. Отже, в пана Райшера були вагомі причини в сонячні дні прикривати вітрини тканиною, навіть ризикуючи знизити рівень продажів.
Фото цукерні Крамарчика
Це фото виклав в інтернеті журналіст Андрій Менів, і воно викликало жваве обговорення. Фото й справді цікаве хоча б тим, що це єдине відоме на сьогодні зображення цукерні Миколая Крамарчика. І сама цукерня, і пан Крамарчик мали у міжвоєнному Станиславові дуже хорошу репутацію.
Зліва на фото ми бачимо кам’яницю Аполінарія Ляхавця (тепер вул. Шашкевича, 4). З 1907 року на першому поверсі цієї кам’яниці розміщалося «дентистично-технічне ательє» Ізидора Вайнґартена. Перед Першою світовою війною в ньому працював уже Леон Вайнґартен, мабуть, син попереднього власника.
В 1920 році тут відкрив свою цукерню новоприбулий кондитер Миколай Крамарчик, який переніс цей заклад із Чорткова. Кондитерською справою пан Крамарчик займався ще з 1910 року. В Станиславові він швидко обжився і став не лише успішним кондитером, а й відомим громадським діячем. Він був активним учасником Об’єднання польських міщан, а також Спілки кондитерів і пекарів, жертвував немалі суми на розвиток освіти та інші благодійні цілі. Згодом Крамарчик виступив ще й одним із співзасновників Банку станиславівської землі та Об’єднання польських купців.
Цікаво, що це фото могло бути зроблене лише протягом чітко окресленого періоду часу, а саме з 1920 по 1936 рік. Адже в цій кам’яниці цукерня відкрилася в 1920 році, а вже у 1936 році вона переїхала на вул. Сапєжинську, 16 (тепер вул. Незалежності).
«Потрібно визнати, що, перебуваючи у воєводському місті Станиславові, не можна втриматися від захвату, коли бачиш вітрину в новому приміщенні закладу Крамарчика, – писала тодішня преса про нове приміщення цукерні. – Ця цукерня з успіхом могла би працювати в столиці. Ціною великих капіталовкладень і багаторічних зусиль М. Крамарчик створив заклад, який є гордістю мешканців міста й окрасою Станиславова. Заклад облаштований згідно з закордонними зразками, з великим естетичним смаком. Належить підкреслити, що в облаштуванні закладу власник проявив справжній патріотизм, адже всі роботи виконували місцеві майстри та ремісники. Якщо ще зауважити, що цукерня може похвалитися високою якістю своїх виробів, то немає чому дивуватися, що тут часто збираються мешканці міста, щоб провести приємний вечір».
Рикша на вулиці Третього Мая
Ця світлина переносить нас у 1930-ті роки, і на ній ми бачимо вул. Третього Мая, теперішню вул. Грушевського. Зліва на світлині – знаменитий «консум» або Центральний магазин споживчих товарів для працівників залізниці. Особливо цей магазин «прославився» у лютому 1926 року, коли його директор інсценував пограбування, щоб приховати недостачу, яка складала близько 5 тис. злотих.
Справа бачимо рекламну тумбу з афішою романтичної кінокомедії «Шепіт кохання». Проте особливо звертає на себе увагу цікавий транспортний засіб, який знаходиться у самому центрі фото, на дорозі. Це рикша, яку в міжвоєнний період ще рідко можна було побачити на міських вулицях. Це були велосипедні візки, які переважно використовувалися для перевезення вантажів. Перші рикші найчастіше були саморобними.
Особливої ваги цей вид транспорту набув трохи пізніше, у 1940-х роках. На початку німецької окупації приватні автомобілі та вантажівки майже повністю зникли з вулиць галицьких міст. Всі вони були конфісковані на користь армії, а бензин відпускався лише у суворо обмежених кількостях. З цієї причини автобуси та таксі їздили рідко, і з’явилася потреба в альтернативних видах транспорту.
Саме тоді рикші почали застосовувати не лише для перевезення речей, а й для пасажирських перевезень. Власник рикші мусив реєструвати свій транспортний засіб, і йому присвоювався індивідуальний номер. Рикші для перевезення вантажів чи пасажирів стали хорошим заробітком у важкі окупаційні часи. Ними зазвичай керували молоді люди з хорошою фізичною підготовкою, адже це заняття вимагало сили і спритності.
Загадковий будиночок
На наступному фото 1930-х років ми бачимо вул. Карпінського, тепер початок вул. Галицької. На передньому плані – газон, кругла клумба з ліхтарним стовпом, до якого приставлена драбина. А за ними – невеличкий будиночок, функцію якого, на перший погляд, зрозуміти важко. Однак про його призначення легко здогадатися, якщо знати, що у міжвоєнній Польщі були так звані монопольні товари.
На їхній продаж потрібно було отримувати спеціальний дозвіл і продавати їх можна було лише окремо від інших виробів. До монопольних товарів належали тютюнові вироби і горілка. Отже, перед нами кіоск монопольного продажу тютюнових виробів. Ним у 1930-х роках володів поляк Ян Біляс. Подібні кіоски знаходилися також на вокзалі, а особливо багато їх було у центральній частині міста. Один із них навіть розташувався на площі Ринок, просто біля ратуші.
Продаж тютюнових виробів у тодішній Польщі строго регламентувався законом, прийнятим у 1922 році. Недотримання встановлених правил призводило до суворих штрафів і навіть до заборони продавати тютюн. Тютюнова монополія була спадщиною австрійського панування. До 1918 року вона діяла в Галичині, а закон від 1922 року поширив її на всю країну. Тютюнова монополія була одним із найважливіших джерел прибутку для держави, хоч цей прибуток серйозно скоротився під час економічної кризи. Лише в 1935-1936 фінансовому році доходи склали аж 340 мільйонів злотих.
Ціни на тютюнові вироби регулювалися спеціальною постановою міністра фінансів. Так, у 1933 році курець, який полюбляв справді якісні сигарети, платив 20 грошів (приблизно два сучасних злотих) за одну сигарету марки«Egyptian Special». Проте найдорожчими були сигарети марки «Nil» –25 грошів за 1 шт.
Тим, хто не міг дозволити собі таку розкіш, доводилося задовольнятися сигаретами дешевших марок – «Sports» або «Falcons» вартістю відповідно п’ять і два гроші. Цікаво, що сигарети в ті часи вважалися цінним подарунком, що зовсім не дивно, беручи до уваги їхні ціни. В сигаретних кіосках можна було придбати гарну дерев’яну шкатулку, в яку упаковували 200 сигарет доброї якості, і коштувало це задоволення 33 злотих. Нагадаємо, що середня зарплата в ті часи складала близько 100-120 злотих на місяць.
Руїни і колія
Це фото також було опубліковане у популярній краєзнавчій інтернет-спільноті «Ретро Франківськ Груп» і викликало шквал запитань. На ньому зображені євреї зі станиславівського гетто, а датується воно 1942 роком. Євреї виконують примусові роботи, а саме розбирають залишки знищеного фашистами єврейського кварталу. Частина цього кварталу, вулиця Барона Гірша, якраз примикала до площі Ринок. Квартал було зруйновано за наказом коменданта міста, а тимчасову колію проклали, щоб швидше вивозити руїни.
Від самого заснування Станиславова євреї компактно проживали у певній частині міста. Так, новозаснований Станиславів був поділений на чотири дільниці, де проживали поляки, вірмени, українці та євреї. Юдеям володар Станиславова виділив землі на півночі міста та окремим привілеєм затвердив їхні права. Згодом Юзеф Потоцький видав привілей, яким наказав перенести єврейський квартал на південну околицю.
Ось як мемуарист Тадеуш Ольшанський описував єврейський квартал зразка 1930-х років:
«Від синагоги починався єврейський квартал, про що свідчили назви вулиць. Адже від вул. Берка Йоселевича в бік площі Ринок вела вулиця Барона Гірша, а площа Міцкевича перетікала у вулицю Майзельса.
Неподалік від синагоги завжди можна було зустріти молодих рабинів, адже в Станиславові також була рабинська школа. Вони ходили в чорних халатах із блискучого сатину, білих шкарпетках і ярмулках з обшиттям із лисячих хвостів. Зазвичай вони затято між собою сперечалися або зосереджено молилися, торкаючись долонями до стіни святині.
Між синагогою і площею Ринок починався зовсім інший світ. Суцільний лабіринт вуличок із одноповерховими будиночками, з єврейськими крамничками, кравцями, шевцями, перукарями. Переважно тут жила багатодітна біднота. Тхнуло часником і козами, яких часто тримали в оселях, бо вони були годувальницями сім’ї. З ґешефтярами – так називали вуличних торгівців – обвішаних різним крамом, таким як в’язанки цибулі і часнику, щітки, дзеркальця, гаманці і бозна-що ще. З ними належало торгуватися, і все можна було купити дуже дешево.
Крім них, була ще одна група ґешефтярів, які ходили по хатах. Вони поодинці ходили вулицями і подвір’ями, голосно вигукуючи: «Гендель, гендель – скуповую старий одяг, шмаття скуповую!» І що купували в одних, то перепродували іншим. Просто з єврейського кварталу був вихід в елегантний світ, адже неподалік, між площею Пілсудського і вулицею Костюшка, розміщався пасаж братів Гартенберґів».
Олена БУЧИК | 
