Ми продовжуємо знайомитися зі спогадами журналіста Симона Шпунда, які переносять нас до Станиславова 1914 року.
Наступної ночі «визвольна боротьба» селян продовжилася. Звичайно, вони лише супроводжували козаків і перший свій візит тієї ночі нанесли пану Пінкасу Клаару в Хриплині, що неподалік від Станиславова. Вони зразу ж відібрали в господарів усю готівку та прикраси, і на них не вплинули ні плач хворої жінки з малими дітьми, ні благання переляканого чоловіка. Протягом однієї ночі їхній новий будинок був цілком зруйнований, на ньому не лишилося каменя на камені.
Тієї ж ночі відбувся візит козаків до будинку пана Георга Крігеля на вул. Бельведерській. У його будинку була служниця, яка служила в них багато років, але виявилася зрадницею. Вона виказала бородатим козакам усі таємниці свого роботодавця, у тому числі те, що він ховав готівку в мішку з соломою. Нажахана пані Крігель у самому негліже втекла на горище, а потім на дах, звідки вона вистрибнула і довго лежала на землі неначе мертва. Мішок із соломою благополучно «звільнили» від грошей, а пана Крігеля, який мужньо намагався боронити своє добро, забили батогом майже до смерті.
Протестувати проти цього було неможливо. Комендант Чекалов спішно покинув місто через кілька днів після того, як отримав звістку, що його єдиний син загинув на війні. Його місце зайняв уже знайомий читачам пан Лукомський. І як то кажуть: «Який крамар, такий і крам», тобто: «Який начальник поліції, такі й поліцейські». Я вже трохи згадував про наших поліцейських і тут ще при нагоді додам кілька слів. Після того, як комендантом міста став Чекалов, усі поліцейські замість шабель, що в них раніше були, отримали товсті палиці та батоги з рукоятками, налитими свинцем. Тому не дивно, що одного чудового дня поліцейський «лицар» № 68 безжально випробовував свою нову зброю на мешканцях, зокрема на старому фірманові. Він вимагав від старого, щоб той лишив на вулиці весь товар, яким була наповнена його фіра, і з порожньою фірою їхав до службового приміщення козаків, щоб звідти щось перевезти. Закривавлений від ударів батога фірман почав голосити, і до нього наблизився Борух Зальц, дуже шанований мешканець міста, батько письменника Генриха Зальца. Він звернувся до поліцейського: «Майте трохи милосердя, пане поліцейський! Бідний старий не може залишити чужий вантаж, який йому довірили, на вулиці без нагляду. Подивіться, як з фірмана капає кров!» Неначе оскаженіла пантера, якій завадили роздирати жертву, кинувся поліцейський на пана Зальца, схопив його за горлянку, а потім поволік до контори начальника поліції. Там сидів на своєму троні всесильний пан Лукомський, який на всі пояснення лише кричав: «Мовчи, свиня!» Варто зауважити, що до захоплення міста козаками такі службовці як Лукомський віталися з паном Зальцом із шанобливим поклоном, але тепер обставини змінили їхню поведінку.
Тим часом місце колишнього коменданта Чекалова зайняв новий комендант Єршов. Першим виявом його діяльності став строгий наказ усім рафінеріям спирту та фабрикам лікеру припинити виробництво спиртних напоїв. Крім того, у цих фабриках наказувалося протягом двадцяти чотирьох годин вилити весь наявний запас спирту та лікерів із усіх ємностей. Ніхто не наважувався суперечити цьому драконівському наказові, і звідси прийшло нове щастя для наших русофілів. Почався великий рух серед місцевих двірників. Якби я мав при собі фотоапарат, міг би тоді зробити унікальні історичні знімки. Це було справжнім задоволенням – дивитися як наші двірники та домоправителі на чолі своїх великих родин тягнули рідку здобич до себе додому. Кожен член родини, від малого до старого, тягнув якусь наповнену ємність. Для багатьох вона, очевидно, була надто важкою, тому можна було спостерігати, як хтось із них із сяючим обличчям і часто червоним носом пробував запашний нектар. Багато ємностей ставали порожніми ще до того, як їх донесли додому. Крім того, в місті півголосом розповідали, що на фабриці лікерів Лібермана якийсь п’яний селянин утопився в резервуарі з горілкою. Мабуть, він був єдиним, хто повністю заспокоїв свою жагу до алкоголю. Однак значно більше горілки зникло в каналізаційних клоаках, ніж у шлунках спраглих п’яничок, а тому підприємствам було завдано збитків на більш ніж 500 тис. корон. Всі лікери, замовлені військовими на фабриках Лібермана та Гофштедтера, були вилиті в каналізацію. Але невідомо, чи російський комендант перед цим не приховав частину напоїв для себе.
Незабаром з-під пресу друкарні Данкевича вийшли великі плакати російською та польською мовами. Тисячі екземплярів залишали друкарню, направлялися у містечка та села і повідомляли про нового голову ґміни, призначеного росіянами. Особливо радів цьому пан Ляховський, який разом зі своїм другом Сташеком аж занімів від радості. З цієї нагоди я хотів би трохи розповісти про пана Ляховського. Він став простим гімназійним учителем, коли прибув до нашого міста, але за короткий час його призначили керівником філії Першої польської гімназії. Завдяки його зусиллям у Крайовій шкільній раді філія гімназії незабаром стала Другою польською гімназією, у якій він, звичайно, став директором. Роблячи перші кроки на своїй посаді, Ляховський запровадив цілком нову систему. Невдовзі після цього його ще й обрали до ґмінної ради, де він швидко став своєю людиною. Як відомо, християни складали у ґмінній раді Станиславова лише одну третю, тому що більшість становили євреї. Але пізніше завдяки поступливості євреїв частки християн і євреїв у ґмінній раді стали рівними. Коли до ґмінної ради прийшов пан Ляховський, він та його одновірці заснували так званий «Християнський клуб».
Також у гімназії пан Ляховський запровадив нову систему. Студентів розподілили по класах за національностями, і, на жаль, студенти-поляки часто виховувалися у дусі неприязні до державної влади та євреїв. Шваби та євреї були для пана Ляховського найголовнішим злом цього світу. Студенти німецької національності до Другої польської гімназії взагалі не допускалися. Проте єврейські студенти стали невичерпним джерелом заробітків для пана директора гімназії, який одночасно займав ще й почесну посаду президента польського шкільного об’єднання і перш за все підтримував саме цю організацію. Пан Ляховський запровадив новий вступний тариф, який діяв лише при вступі студентів-євреїв. Оплата за вступ, чи, як вона називалася, «такса за внесення у список» фактично ніяк не обмежувалася для єврейських студентів. Крім стандартної шкільної оплати, батьки чи опікуни студента-єврея мусили на розсуд та вимогу пана директора додатково сплачувати сотні – інколи навіть тисячі! – корон, після чого студента нарешті приймали до гімназії. Я міг би назвати прізвища багатьох євреїв, яким навчання їхньої дитини у Другій польській гімназії коштувало значну частину їхніх доходів. І, на жаль, нерідко їм і їхній дитині доводилося залишати гімназійні стіни з душевною травмою через шовіністичне ставлення. Про те знає лише Бог, чи пан директор направду віддавав усі кошти, отримані від євреїв, на користь центрального фонду «Товариства народної школи».
Незабаром пан Ляховський став у Станиславові дуже впливовою і заможною людиною. Його діти, яких було трохи менше дюжини, жили, як у Бога за пазухою. Майже всі з них займалися спортом: їздили на велосипедах, грали у теніс і футбол, займалися плаванням. Його доньки повиходили заміж за найгарніших із молодих гімназійних професорів. Сини пана професора були найвідомішими відмінниками і практично героями мирного часу. Вони були найшановнішими членами молодіжних легіоністських об’єднань, тому вважалося, що вони охоче підуть захищати Вітчизну. Що взагалі може бути святішим для людини, для патріота? Але трохи непатріотичним був той факт, що коли польські легіоністи вирушили на фронт, юний легіоніст Ляховський, який у мирний час так гордо марширував у перших рядах своїх колег, зрадив своїм ідеалам і хитренько сховався вдома.
Взагалі пан директор часто говорив своїм співвітчизникам, що колись він стане дуже великою людиною. Справжня «велич» Ляховського і справді невдовзі виявилася, а саме після проведеної ревізії. Крайовий шкільний радник пан Косель знайшов у канцелярії директора численні докази нечесних махінацій. Прочитайте відповідний матеріал у львівській «Gazeta wieczorna» і ви знайдете більше подробиць.
Але нам уже час забути про «величну» особу пана директора, хоч його правління й завершилося з великою інтригою. Тож повернімося до тривожної звістки про те, що коменданта Єршова зняли з посади, і Станиславів отримав нового коменданта на прізвище Гавінський. Гавінський був росіянином польського походження, хоч дехто вважав, що він проявить себе як справжній росіянин. Гавінський був останнім комендантом і правив у Станиславові найдовше. Під його керівництвом місто суттєво змінилося. Дуже багато жорстоких людей набули при новому комендантові високого становища, що стало великим нещастям для міста. Так, один із колишніх службовців Австро-Угорського банку став справжнім катом Станиславова. Чи згадав би сьогодні хтось у Станиславові ім’я такого собі Данькова? На жаль, цей низький зрадник багато років пропрацював у австрійській організації. Даньков був особливо наближеною особою до Гавінського і був вхожий до нього у будь-який час, удень чи вночі. Він одразу ж організував у Станиславові типово російський вартовий загін, до якого входили вісімдесят дуже підозрілих осіб. І в цих осіб швидко з’явилася можливість заробляти блискучі рублики. Вже незабаром останній обірванець із цієї компанії задоволено погладжував свій ситий живіт.
Немало пристойних громадян потрапляли до російської тюрми, де їх разом зі злочинцями та крадіями «пригощали» ударами батога. Пан Лукомський був головним наглядачем. Цілими днями він сидів у своєму кріслі і рахував удари. Дуже часто начальник поліції заглиблювався з кимось у розмову і не контролював ударів. Тоді побиття починалося заново, в результаті чого деяких покараних забивали мало не до смерті. Побиття ділилося на кілька категорій – перша, друга, третя, четверта… Інколи можна було отримати тридцять «третіх», що означало дев’яносто ударів батогом. Але то тривало недовго, бо незабаром покарання батогом припинилися. Один Бог знає, кому за це потрібно було дякувати.
(Далі буде).
З німецької мови переклала Олена БУЧИК |
