У лютому 1915 року мешканці Станиславова спостерігали за відступом російської армії, але їхню радість затьмарив арешт і відправка на Сибір деяких шанованих членів громади. День 20 лютого 1915 року став особливо пам’ятним для містян, адже тоді до Станиславова ввійшли перші австрійські загони. Журналіст Симон Шпунд продовжує свою розповідь і не шкодує слів та емоцій, щоб описати цю подію.
Тиху радість місцевих жителів, викликану ймовірним завершенням російської окупації, затьмарили чергові репресії. За одну ніч заарештували більш ніж двадцять найшановніших містян, яких згодом відправили як військовополонених до Сибіру. Серед них мав бути й мій батько, якого не могли пощадити, бо ж він був редактором часописів. Те, що я пережив тієї ночі, буду пам’ятати все життя.
У ніч із 14 на 15 лютого 1915 року я почув стукіт у двері. Швидко схопився на ноги, відкрив двері скляної веранди і побачив перед собою російського офіцера і дванадцять солдатів. Серед них були два рудоволосі козаки, які відразу ж перекрили вихід. Офіцер і гвардійці негайно кинулися до спальні мого батька, але зупинилися на порозі. Вони здивовано розглядали батька, чия голова і шия були щільно обмотані бинтами. Ще не минуло й чотирьох днів після того, як він переніс важку операцію на горлі, яку провів відомий лікар Красовський, а пан Кароль Поливка йому асистував.
Батько тоді мусив дотримуватися дуже строгої дієти і страждав від болю. Уявляю, як сильно його боліло, коли офіцер спробував зірвати з нього пов’язку. З ран, які ще не встигли загоїтися, бризнула кров, залила постіль, і офіцер перестрашено відійшов. Він сказав, що з арештом батька почекає до завтра, але зараз мусить провести обшук. Черговий обшук тривав із дванадцятої години ночі до третьої ранку. І знову нічого не знайшли. О третій ранку офіцер і солдати пішли, а двоє козаків лишилися охороняти вхід до будинку. Проте через годину офіцер повернувся і повідомив, що мого батька неможливо транспортувати, а тому він не може бути відправлений до Сибіру як військовополонений. Після цього офіцер пішов разом із обома козаками. Так важка хвороба мого батька стала для нього порятунком.
Рано-вранці ми дізналися, що близько двадцяти шанованих жителів міста відправляють до Сибіру як військовополонених. Сьогодні я вже не пригадую імен усіх із них, але серед них були такі шановані особи як Кароль Гальперн, Александер Йонас, Макс Зайнфельд і Айзіг Вайденфельд. Ці панове були справжньою душею єврейської громади. Вони опікувалися народною кухнею і завдяки їм більш ніж 10 тисяч осіб отримували їжу. День, коли я дізнався про висилання до Росії цих покровителів нужденних, був одним із найстрашніших у моєму житті.
Велика юрба мешканців міста, євреїв і християн, вирушила на вокзал із твердою рішучістю перешкодити висилці цих шанованих громадян. Але фіакр, у якому везли полонених, був оточений загоном озброєних до зубів кавалеристів, готових вистрелити в будь-який момент. Кароль Гальперн спробував заспокоїти юрбу. «Заспокойтеся, любі мої, прошу вас, зберігайте спокій!» – гукав він до присутніх. Поряд із ним сидів дуже пригнічений пан Йонас, і люди кричала йому: «Мужності вам, любий пане докторе!» Коли фіакр зник із очей присутніх, вони почали нестримно голосити.
Впродовж наступних днів із усіх стаціонарних та мобільних шпиталів вивезли всіх російських і наших поранених разом із медичним персоналом. Крім того, конфіскували все поштове та телефонне обладнання. Це були незаперечні ознаки відступу, тим паче, що австрійська канонада ставала все голоснішою.
Росіяни вже відкрито почали свій великий відступ у напрямку Галича. 16 лютого 1915 року близько третьої години дня перші російські колони розпочали рух. Сотні возів тягнулися безкінечною шеренгою з Лисця у напрямку Галича. За день до того розповсюдилася радісна новина, що комендант Гавінський уже залишив місто! Але ця радість була затьмарена, коли мешканці дізналися, що вдалося втекти й зрадникам – Лукомському, Данькову, Ляховському, Копистянському, Шмідту і ще трьом поліцаям.
Загальна радість набула нової сили, коли жителі міста мали можливість спостерігати, як тривав цей великий офіційний відступ. Усю ніч до Галича йшла велика колона возів, і зранку в четвер, 18 лютого, почався відступ суто армійських підрозділів. Поранені й побиті, накульгуючи й шкутильгаючи, росіяни поверталися з Карпат. Це було направду жалюгідне видовище – відступ розбитої армії. У четвер ввечері повернулися також козаки. Вони їхали на своїх дуже худих конях або йшли пішки, щось при цьому наспівуючи. Один з них загубив свого батога зі свинцевою рукояткою просто біля мого будинку. Я його підняв і досі зберігаю як згадку про воєнні часи.
Так, відступ ішов повним ходом! У четвер впродовж цілого дня, а також уночі, тисячі й тисячі солдатів марширували в напрямку Галича, а в другій годині ночі вже весь генеральний штаб, що розташовувався у готелі «Центральному», був готовий до виїзду. В зв’язку з цим начальник генерального штабу викликав до себе власника готелю і сказав йому: «Отже, ми зараз їдемо звідси геть, але щонайбільше через 14 днів знову повернемося. І горе буде всім тим, хто влаштує овації австрійській армії. Ми їх всіх повішаємо як собак!» Після того він передав готельєру записку, написану німецькою мовою і додав: «Цю записку передайте першому австрійському патрулю, який завтра-післязавтра прибуде до Станиславова». У записці було написано таке: «Дуже короткого і неприємного перебування в Станиславові від усього серця бажає начальник генерального штабу, який був цілком задоволений своїм перебуванням у цьому місті. Лютий, 1915 р.». О 2.30 ночі з 18 на 19 лютого 1915 року весь генеральний штаб разом зі своїм шефом виїхав до Галича.
Близько четвертої години ранку пролунало п’ять глухих вибухів. Це були вибухи екразиту, яким підривали мости. Отже, це були останні вибухи, принаймні останні російські вибухи. Зразу після цього залунала гучна канонада з боку Лисця. Це були постріли, якими росіяни супроводжували свій відступ. Близько 12 години ранку останній черкеський патрульний загін залишив жахливо понищений готель «Під чорним орлом». Із довгими алебардами навперейми, вони у кількості п’ятдесяти чоловік залишили місто в ар’єргарді, співаючи при цьому якісь свої пісні.Тут і там на вулицях можна було зустріти поліцейських, які вже знову вдягли свої старі чотирикутні австрійські шапки. Я запитав одного з них, що то мало означати. Вчора російський поліцейський, а сьогодні вже австрійський? В кого ж він перетвориться завтра? Знічений поліцейський пробурмотів, що то клятий Гавінський змушував їх носити російські кашкети, зірвати австрійські еполети і тероризувати громадян, які підтримували Австрію.
Близько третьої години дня на вулицях міста почалося помітне пожвавлення. Люди, які протягом шести місяців намагалися зайвий раз не виходити на вулицю, крокували містом сміливо, з радісними обличчями. У другій половині дня, коли сонце вже заходило, кидаючи на небо червоні відблиски, почали збиратися юрби молоді, які хотіли зустрічати нашу армію. В усіх єврейських будинках панувала радість. Я всю ніч не міг стулити очей і думав, яка чудова субота настане завтра. Я встав із ліжка, відчинив вікно і жадібно дихав, неначе мені раптом забракло повітря. Стоячи біля вікна, я мріяв знову побачити двох своїх братів, які були на фронті, і від яких я вже шість місяців не отримував звістки. По моїх щоках котилися сльози. Але то були сльози радості!
Я прокинувся від сонячних променів, які збудили мене близько сьомої ранку. До ліжка прибіг мій найменший братик і, не тямлячись від радості, розповів, що просто перед нашим будинком стоїть австрійський патрульний загін гусарів! Я обійняв братика, швидко вдягнувся і вже біг до нашої хвіртки, аж раптом до мене долетів звук пострілу. Що це мало означати? Боязко відчинивши хвіртку, я побачив неподалік від нашого будинку закривавленого козака, що якраз падав зі свого коня. Потім до нього обережно підійшов гусар і з іронічною посмішкою підняв його шапку. Свідки цієї сцени привітали гучним «Ура!» нашого першого героя. З усіх будинків на вулицю виходили нові зацікавлені глядачі, які радісно вітали більші загони, що з кількох боків заходили до міста. Навіть мій хворий батько встав із ліжка, сів біля вікна і зі сльозами радості дивився на гусарів. До мене долинули звуки австрійського маршу, адже основні війська заходили в місто саме вулицею Казимирівською, де я мешкав. Раптом я побачив якогось сивого згорбленого єврея, який кинувся до одного з перших офіцерів, упав на коліна і почав цілувати копита офіцерського коня.
Місто швидко прикрасилося святковими декораціями. Війська генерала Пфланцер-Балтіна заходили до міста з кількох боків, тож незабаром місто наповнилося бравими гусарами, артилеристами та їхніми блискучими гарматами. Євреї несли з кухонь свої традиційні шабатові рибні страви. Лікери, вина і пиво пилися як вода. З цієї нагоди також відбулася велика демонстрація учнівської молоді, в якій взяло участь багато юних євреїв. Демонстранти знищували на своєму шляху російські телефонні дроти та знімали з будинків російські вивіски. У великому єврейському темплі та у всіх синагогах тієї суботи відправлялися святкові служби за здоров’я нашого цісаря. Під час російського панування такі служби були суворо заборонені.
Ще більшою була радість мешканців, коли росіяни, які заховалися в місті, ставали полоненими. Приємно було дивитися, як один мешканець передмістя вів перед собою 14 полонених росіян, які раніше ховалися в його будинку. «Гостинний» господар відібрав у них зброю і набої й повів здаватися. Бравий гусарський офіцер потиснув йому руку й занотував його ім’я. Раптом пролунала звістка, що в готелі «Австрія», який за часів російського панування називався «Жорж», заарештували російського шпигуна. Я зразу ж подався туди і справді побачив російського офіцера, вбраного в цивільний одяг. Цього офіцера я добре знав, бо вже не раз бачив. Його вели під посиленим конвоєм, а один із наших солдатів ніс його валізку з документами. Велика юрба цікавих уважно спостерігала за цією процесією.
Десь близько полудня неподалік від нашого будинку, на вул. Рогуського (тепер вул. Пилипа Орлика. – О. Б.) розмістився більший загін гусарів. Вони прив’язали своїх коней до наших припиначок і позаду нашого будинку (на полях пана Морица Генігсберга, вул. Казимирівська, 10) поставили 12 гармат, які близько третьої години дня дали свій перший залп. Ці гучні постріли трохи налякали мешканців, проте згодом вони знову заспокоїлись. Але коли росіяни о шостій годині вечора зі своїх верхніх позицій в Угриневі тричі вистрелили у бік міста і наша артилерія відступила, щоб зайняти вигіднішу позицію, люди злякалися, що наші знову відступають. Перелякана юрба посунула у бік готелю «Австрія», де розквартирувалося наше військове командування. Бургомістр Кароль Фідлер запитав генерала-командувача про поточну ситуацію, а потім вийшов із готелю і звернувся до переляканих громадян із такими словами: «Вам нічого боятися! Військове командування дає нам найкращі надії! Сьогодні вночі до нас прибуде велике підкріплення. Йдіть спокійно спати, з нами Бог і наша армія!»
Після цього вулиця перед готелем «Австрія» цілком спорожніла. Всі розійшлися по домівках, подумки читаючи молитви про довгожданий спокій. Так завершився один із найбільш історичних днів у Станиславові – 20 лютого 1915 року.
(Далі буде).
З німецької мови переклала Олена БУЧИК |
