Зустрічі випускників – явище не нове. Адже і колись було приємно зустрітися з тими, з ким сидів за однією партою, ділився скромним обідом. Мабуть, з тих часів, відколи існують школи чи університети, такі зустрічі організовувались більш-менш регулярно – через десять, двадцять чи більше років. Про одну таку зустріч,що відбулася у далекому 1923 році в Станиславові, йтиметься у цій статті. Тоді після десятилітньої перерви зустрілися випускники Станиславівської гімназії, а називалось це перший поматуральний з’їзд гімназистів, які закінчили свій навчальний заклад у 1913 році. Працюючи з архівними документами, нам вдалося відшукати список тодішніх випускників. Усього їх було двадцять семеро. Це Белей Теодор, Бубнюк Яків, Величко Іван, Воробець Віктор, Ганчак Матвій, Глібовицький Сильвестр, Гординський Михайло, Гринішаки – Йосип та Олекса, Девоссер Михайло, Загребний Гнат, Кисілевський Михайло, Козій Дмитро, Крикевич Йосип, Лабій Михайло, Лозовий Яків, Лютак Михайло, Максимонько Леонтій, Мацьків Тимотей, Припхан Ілля, Прідун Стефан, Прокопів Петро, Рибчин Іван, Рудавський Володимир, Рущак Юрій, Саврич Карло, Хавлюк Михайло. У визначену неділю зранку почали сходитися випускники до свого гімназійного класу, сідаючи за свої парти. Через деякий час продзвенів дзвінок і до класу увійшли вчителі з директором Миколою Сабатом. Усі привітали їх вставанням, а один із колишніх гімназистів виголосив привітальну промову, на яку сердечно відповів пан директор. Присутніх у класі було всього десятеро. Саме тому сумною була та хвилина, коли господар класу професор Данило Джердж став читати список колишніх гімназистів: окремі із них загинули під час першої світової війни, інші розбрелися по світу. Цікаво, що серед абсольтвентів Станиславівської гімназії на тій зустрічі був присутній консул Української Радянської Республіки відомий комуніст Карло Саврич (партійний псевдонім «Максимович»). Через його присутність зібрання випускників перебувало під постійним наглядом, як подає джерело « численної польської мундированої та немундированої поліції, яка не тільки на вулиці, але навіть у церкві і в ресторані пильнувала колишніх гімназистів». Поляки, очевидно, боялися того, щоб колишні друзі не затіяли нічого проти Польщі під орудою Саврича. Після відвідин гімназії усі попрямували до кафедрального собору на Службу Божу, яку відслужив отець Іван Фіголь. Після цього доктори Леонтій Максимонько та Іван Рибчин, як делеговані представники зібрання, зложили привіт і поклін Станиславівському Владиці Григорію Хомишину, який завжди жваво цікавився життям української гімназії. Як і тепер, на подібних зустрічах післяобідній час колишні гімназисти провели у ресторані. Видно, що колись започатковану традицію так ніхто й змінити не може. Під час святкового обіду і викладачі, і їхні колишні учні виголошували промови. Із зацікавленням присутні слухали виступ «товариша Максимовича», який розповів присутнім про політичне становище в Радянській Україні, змальовуючи його у веселкових тонах. Не міг він тоді передбачити, що через деякий час його разом із О. Шумським Сталін накаже ліквідувати. По-різному склалися долі інших учасників тієї зустрічі. Михайло Девоссер був сотником УСС, пізніше став директором Господарського ліцею в Черниці на Львівщині. Звідти емігрував зі кордон і проживав у Торонто, брав активну участь у суспільно-громадському житті українців Канади. Михайло Лютак став ченцем, вступивши до чину Святого Василія Великого, а Михайло Хавлюк – священиком. Леонтій Максимонько став лікарем, був викладачем Львівського медичного інституту. Пізніше емігрував за кордон. Тимофій Мацьків обрав професію юриста, написав кілька праць про Кримінальні кодекси. Останні роки життя так само провів у Канаді. Іван Рибчин після закінчення Віденського університету повернувся до Станиславова і працював викладачем у своїй рідній гімназії. Після Другої світової війни виїхав за кордом і опинився аж у Сіднеї (Австралія), де був довголітнім головою НТШ. З неприбулих на з’їзд гімназистів відзначимо також Дмитра Козія, відомого літературознавця, педагога і громадського діяча, викладача Рогатинської та Яворівської гімназій, пізніше теж емігранта. Іван ДРАБЧУК |
