Понеділок, 2019-09-23, 7:53 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
 
Архів новин
Головна » 2011 » Вересень » 19 » Пізнаємо у мандрівках природу та історію рідного краю
10:49 PM
Пізнаємо у мандрівках природу та історію рідного краю
Еколого-пізнавальна стежка «По Діброві» прокладена серед одного з небагатьох уцілілих клаптиків еталонних дібров краю. Це мальовниче грабово-дубове урочище розкинулось на площі 425 га і є цінною ділянкою природно-заповідного фонду України, що входить до складу Галицького національного природного парку. 
На прокладеному маршруті зустрічається чимало природних осередків, цікавих для детального огляду й вивчення допитливими натуралістами. Стежку обладнано місцями для відпочинку, вздовж шляху впорядковано три джерела і облаштовано оглядовий майданчик. 
Маршрут, час проходження якого займає 4 години, має протяяжність 8,7 км, хоч мандрувати Дібровою можна і коротшими (4,3 і 4,4 км) стежками.
Разом з керівником наукового відділу Галицького націіонального природного парку Володимиром Бучком ми обрали основний маршрут, маючи на меті детальніше ознайомитись з рослинним і тваринним світом Галицького пралісу, розгадати таємниці його неповторної краси. 
Наша подорож розпочалася на узліссі, поблизу садиби лісника, за селом Крилос. Тут принагідно можна ознайомитися зі схемою прокладеного маршруту, правилами поведінки під час подорожі Дібровою, почерпнути іншу необхідну інформацією, яка розміщена на стендах. 
– Урочище "Діброва” є мальовничим осередком природи, що має значну природоохоронну та історичну цінність, – розпочав розповідь мій супутник, – у 1937 році відомий український археолог Ярослав Пастернак відшукав у Діброві два типових для ІХ століття поховання знатних угрів. У цьому лісі відбувалося чимало подій, пов’язаних з визвольним рухом середини ХХ століття. До 1939 року урочище належало Галицькій митрополії. В той час у "церковних лісах” справно велося лісове господарство з обережним ставленням до рослинного і тваринного світу. Після створення у 2005 році Галицького національного природного парку до заповідної зони було віднесено 67% урочища, де заборонено будь-яке самовільне втручання людини у природні процеси. 15,5 % території займає зона регульованої рекреації, в межах якої обладнані місця для короткотермінового відпочинку, а також проводяться реконструктивні рубки з метою формування аборигенного типу лісу. Господарська ділянка з лісовими культурами займає 17,5 % урочища.
На узліссі Діброви височіють дерева сосни звичайної. І Володимир розповів мені легенду, пов’язану з вічнозеленим хвойним деревом. 
– За древнім грецьким міфом, сподобалася богу північного вітру Бореєві чарівна німфа Пітіс. Надумав він заволодіти дівчиною і забрати її з квітучих гаїв до краю снігу і льоду. Налякана Пітіс почала благати лісового бога Пана сховати її від північного монстра. Розлючений Борей, розшукуючи дівчину, розхитував дерева і кущі. Від холодного вбивчого вітру померзли трави, опало листя, лише шати німфи продовжували зеленіти серед лісу. 
Німфа Пітіс здерев’яніла від холоду і навіки зосталася деревом-красунею з вічнозеленою хвоєю. А замерзлі сльози дівчини стали бурштиновою прозорою запашною смолою, що залишилася на стовбурі дерева. 
Слово "сосна” (латинською мовою "пінус”) походить від кельтського слова "скеля”, тому що дерево може рости на непридатних для життя кам’янистих породах. Сосну звичайну можна легко розпізнати за листками-хвоїнками, які на пагонах ростуть пучечками попарно і мають довжину до 7 сантиметрів. Зрештою, це лише одна із легенд, а їх ми сьогодні почуємо чимало, – каже Володимир Володимирович.
Неподалік від дороги, біля альтанки, збереглися столітні дерева дуба звичайного. Крім цього виду на території парку ростуть дуб північний та дуб скельний. 
– У багатьох древніх народів дуб вважався священним, йому віддавали шану давні греки, зображуючи головного бога Зевса у вінку з дубового листя; прадавні слов’яни присвячували це дерево своєму наймогутнішому богу-громовержцю Перуну. У давнину ніхто без дозволу волхвів не мав права зрубати священне дерево, – розповідає чергову легенду Володимир, – людину завжди вражали довговічність і міцність дуба. У селі Маріямпіль на території лікарні росте дерево, якому понад 500 років.
Ми вирушили лісовим шляхом. Праворуч росте типова ліщинова діброва, а ліворуч – ялицева. 
– У минулому ялицеві діброви мали широке поширення на Прикарпатті, але сьогодні вони у наших краях є рідкістю. Ялиця біла теж є «довгожителем» серед дерев і може досягати віку 400-500 років. 
Зауважте, вздовж еколого-пізнавальної стежки ростуть папороті, найпомітніші з них чоловіча папороть, безщитник жіночий і орляк звичайний. Вони, доречі, розмножуються, як одні з найдревніших рослин на землі, спорами, що розміщені на внутрішній стороні листка.
Але здавна українці вірили, що раз у рік, у темну Купальську ніч, коли відбуваються в природі неймовірні дива, зацвітає папороть полум’яною чарівною квіткою. І той, хто знайде бажаний цвіт папороті, отримає можливість побачити мандруючі серед лісу дерева, що спиняють вітами хмари; послухати нічних пісень у виконанні натхненних квітів; досхочу натішитися витівками малих невгамовних оленят, – це ще одна з легенд.
Ми дещо відхилилися праворуч від маршруту. Серед лісу встановлена годівниця для диких тварин. На майданчики, обладнані для підгодівлі тварин взимку, працівники лісу викладають сіно, коренеплоди, комбікорм, суху кропиву, топінамбур, пагони осики, верби. До годівниць взимку часто навідуються поласувати олені, косулі, кабани і зайці.
А ось і перша екскурсійна зупинка «Лісовий ставок», розташована ліворуч стежки на відстані 150 метрів від початку маршруту. Невелику водойму з різних сторін оточують дерева осики, назва якої з латинської мови перекладається як "тремтяча тополя”. 
І, справді, досить легенькому вітерцю торкнутися листочків осики, як вони починають тремтіти. Не випадково кажуть, що "осика і без вітру шумить”. Саме через постійно тремтяче листя і криваво-червону плівку під корою, дерево здавна нарекли "проклятим”; гострий осоковий кілок вважався надійною зброєю від вампірів та іншої нечистої сили. Але насправді осика є корисним древом з цінною деревиною, а ще під осиками ростуть смачні гриби підосичники, чи як кажуть у нас червонюхи.
Достатня кількість світла і вологи навколо озерця забезпечує сприятливі умови для зростання багатьох видів трав’янистої рослинності. Серед вербозілля звичайного, грабельок звичайних, зірочника гайового, яглиці звичайної, підмаренника запашного, кропиви дводомної, можна знайти рідкісну, занесену до Червоної книги України, лілію лісову. 
– Доречі, назву рослини "лілія” можна перекласти як "біла гармонія”, розповідає пан Володимир, – так прозвали квітку древні кельти, бо вперше помітили саме білоквітковий вид рослини і назавжди скорились небаченій невинності барви. 
Лілія біла своєю незвичайністю вражала ранніх християн і тому стала ознакою чистоти, правди та непорочності. Квітку проголосили священною, обрали провісницею зародження земного життя Ісуса Христа і нерозлучною супутницею Діви Марії. 
Античні греки оспівали білосніжний символ Богоматері на сторінках безсмертних рукописів, первісні крітяни відтворили образ божественної квітки Благовіщення на прадавніх фресках, а епоха італійського Відродження увіковічнила лілію на гербі прекрасної Флоренції, – вічного музею під відкритим небом. На відміну від лілії білої оцвітина лілії лісової розгортається опівночі відгорнутими листочками світло-пурпурної барви, вкритих при основі фіолетовим плямистим розписом. 
Своєрідний запах цвіту приваблює нічних метеликів, які поспішають відвідати кожну квітку. Коли лілія лісова відцвітає, похилені квітконіжки на стеблі розпрямляються і підносять вгору сухі плоди-коробочки, вщерть наповнені насінням; до кінця літа напівсуха постать рослини набуває вигляду старовинного канделябру. Зимує лілія лісова лише підземною золотистою цибулиною, яка під осінь корінцями, що скорочуються, втягується глибоко в грунт, – завершує цікаву розповідь мій співрозмовник.
Я звернув увагу, що недалеко від ставка росте самотнє дерево горобини звичайної. 
– Ця рослина має не тільки привабливий вигляд, але є ще і добрим другом для лісових мешканців. Стиглі червоні плоди горобини вміщують велику кількість поживних речовин, їх із задоволенням поїдають снігурі, співочі і чорні дрозди, звичайні дятли, омелюхи; опалими плодами не проти поласувати навіть лисиці та лісові куниці. 
Саме тут, біля водойми, цікаво спостерігати за поведінкою різних видів тварин. В очереті знаходять притулок дикі качки крижні. Серед комах найчастіше потрапляють на очі бабки та метелики. За мухами та комарами тут полюють бронзово-зелена бабка, стрекоза болотяна і коромисло велике. 
Під час польоту ці комахи-хижаки ловлять своїх жертв довгими, вкритими волосками кінцівками. Очі бабок мають характерну (мозаїчну) будову, що дозволяє одночасно бачити все, що відбувається з усіх боків. 
Полюють бабки одноосібно у строго окреслених "мисливських угіддях”, а порушників кордонів «наказують». Личинки бабок живуть у ставку, вони є теж хижаками і полюють на рачків, комах, дрібних п’явок і, навіть, на мальків риб. 
У ставку, крім личинок бабок, живуть багато інших цікавих водних мешканців, – веде мову далі науковець, – тут легко помітити молюска ставковика звичайного, тіло якого складається з голови, тулуба і ноги. Під час небезпеки, ставковик ховається у спірально закручену мушлю. Час від часу цей молюск спливає до поверхні води, щоб набрати у легені повітря, а живиться підводними рослинами і мікроорганізмами, зішкрябуючи їх озброєним шипами язиком з рослин. 
Схожим до ставковика є його наземний родич – слимак виноградний, який зустрічається вздовж лісового шляху. Оскільки слимак використовується в їжу у багатьох країнах, його чисельність в Європі за останні роки різко знизилась. З метою охорони слимака виноградного занесено до Європейського червоного списку. 
Серед метеликів, які живуть поблизу озерця, найчастіше зустрічаються лимонниця, білан капустяний, павиче око денне, кропивниця, адмірал, синявець непарний), юртина. Допитливий натураліст має рідкісну нагоду побачити тут махаона, стрічкарку тополеву, чи велику райдужницю, яких занесено до Червоної книги України. 
Крила метеликів, доречі, вкриті забарвленими видозміненими волосками-лусочками, за що вони отримали свою другу назву – «лускокрилі». Візерунки на крилах відіграють різноманітні функції: в одних метеликів маскувальні, в інших – попереджувальні, але загалом вони мають впізнавальний характер для них самих.
– Я бачу, що тут і риби водяться.
– Так, тут є два види риб – карась звичайний і бичок-ротан, батьківщиною якого є Далекий Схід. У наші водойми ця риба потрапила випадково, разом з білим амуром, якого акліматизували у риборозплідні ставки як цінну харчову рибу. Бичок-ротан поїдає ікру та мальків інших видів риб, чим завдає значної шкоди аборигенній іхтіофауні. Але тут вони якось уживаються з карасем.
Є у ставку й земноводні тварини – жаба озерна і тритон звичайний. А на березі водойми або серед водного плеса часто можна зустріти вужа звичайного. 
Цей плазун не є небезпечним для людини – він неотруйний. Зовні від гадюки звичайної вуж відрізняється яскраво жовтими "вушками”, зверху на шкірі він не має притаманного для гадюки своєрідного візерунка у вигляді об’єднаних чорних ромбиків. За гадюку часто приймають іншого плазуна – безногу ящірку веретільницю ламку, яка живиться молюсками, дощовими черв’яками та комахами.
Ми рушили далі. За ставком головна дорога переходить у ледь помітну лісову стежку і ми зупиняємося для чергового екскурсійної розповіді. 
– Ця частина екскурсії має назву «Світ лісу». Тут ми справді немов потрапляємо до зовсім іншого світу, – каже пан Володимир, – серед лісу усі рослини можна поділити на яруси.. Нижній на грунтовому покриві утворюють мохи, лишайники і трав’янисті рослини. Тут знаходять місце для проживання комахи, земноводні тварини, гризуни та дрібні горобині птахи. У підліску підростають лісові породи дерев, зростають кущі та чагарники, зберігаючи грунт і збагачуючи його поживними речовинами. Крони дорослих дерев утворюють найвищий лісовий ярус. 
Ліси подарували людині життя, бо, виробляючи кисень, вони є своєрідними «легенями» Землі. Це всім відомо із шкільних підручників. Та сьогодні площа лісів на планеті зменшилась удвічі, а протягом останніх п’ятдесяти років на території України лісів стало утричі менше.
Під час екскурсійної зупинки Володимир розповів про типову грабову діброву, кілька видів осоки, зеленчук жовтий, зубницю залозисту, підмаренник запашний, веснівку дволисту, молочай мигдалевидний, копитняк європейський, чоловічу папороть, безщитник жіночий та інші види рослин, що ростуть тут серед трав’яного покриву. Торкнувся й рідкісних видів, які зустрічаються у Діброві і занесені до Червоної книги України. А це цибуля ведмежа, лілія лісова, підсніжник білосніжний, орхідеї помірних широт: любка дволиста, любка зеленоцвітна, гніздівка звичайна, коручка темно-червона, коручка пурпурова. 
– Щодо орхідеї. Більшість із нас знайомі лише з тропічними орхідеями. Краса, незвична форма і барви цих заморських квітів назавжди залишить спогад про вигадливий їх силует і тонкий аромат. У минулому нестримне бажання європейців споглядати небачену красу у себе на батьківщині спонукало відправляти в далекі краї за океан цілі експедиції для збору цих рослин. Та всі спроби акліматизувати тропічні орхідеї в Європі довший час були марними, бо рослини гинули на зворотньому шляху або не могли зростати на місцевих грунтах. Тому у 1732 році, коли англійці першими досягли успіху, а в ботанічному саду розцвіли саджанці орхідеї, привезеної з Багамських островів, її цвіт подарували королеві. 
Довготривалі спроби розведення як тропічних, так і орхідей помірних широт, пояснюються складним життєвим розвитком рослини. Для того, щоб крихітна насінина проросла у грунті, досягла дорослого стану і зацвіла, інколи проходять десятиліття. 
Насіння рослин дуже мале і цілком позбавлене запасу поживних речовин, прорости воно може лише у ґрунті, багатому на певні види грибків, з якими зародок вступає в тісне співжиття, отримуючи необхідні для росту поживні речовини. 
Клопітке розведення орхідей зумовлене і здатністю цих рослин до вузькоспеціалізованого перехресного запилення. Кожний вид відвідують лише окремі комахи, а то й птахи колібрі. Часто квітка орхідеї нагадує своєю формою та барвою певний вид комах, і таким характерним зовнішнім виглядом привертає увагу комах-самців, що приймають квітки за самок і не минають жодного цвіту, одночасно переносячи пилок, потрібний для запилення. 
Якщо заморські орхідеї своєю незвичною красою завжди зачаровують погляд, то орхідеї помірних широт, які не є такими яскравими, як їх тропічні подруги, здавна допомагали при людських недугах. Древні народи-кочівники збирали та вживали напій з висушених підземних бульб орхідей, багатих на білок, слиз та цукри. Достатньо було випити відвару, приготованого з кількох корінців, як голод вгамовувався і відновлювалися сили для далекого шляху. 
– Ось така вона орхідея, – каже Володимир Володимирович і пропонує обстежити інші яруси Діброви. 
– Ярус підліску тут формують ліщина звичайна, бруслина європейська, бруслина бородавчаста, калина цілолиста, свидина кров’яна. Наступний ярус утворений грабом звичайним. Це тіньовитривале дерево має цінну міцну деревину, її часто використовують для імітації чорного та червоного дерева. На території парку подекуди збереглися грабові дерева віком понад сто років. А крони дуба звичайного та дуба північного формують найвищий ярус лісу, у якому часто споруджують свої масивні гнізда хижі птахи та круки.
Якщо бути уважним, то серед дерев можна побачити сліди присутності різних лісових мешканців. Козулю європейську в лісі характеризують її місця відпочинку – своєрідні ямки, у яких нема лісової підстилки. Інколи можна побачити молоді деревця з корою, ушкодженою рогами самців. Під час преходу до пасовищ козулі залишають сліди відбитків вузьких ратиць. 
У Діброві мешкає біля шести особин козулі і вони стабільно виводять потомство. Гін у цих тварин відбувається із середини червня до середини липня, а між самцями часто виникають бої за самок, які, як правило, народжують двох козенят. Голови самців озброєні рогами з трьома відростками, які вони щороку скидають наприкінці літа. Часто восени Діброву відвідують олені та кабани.
Зустрічаються у лісі й хижаки – лисиці, лісові куниці, а в одному з ярів урочища проживає сім’я борсуків. Ці рідкісні всеїдні тварини занесені до Червоної книги України. Борсуки добре пристосовані до риття глибоких нір, в яких і проводять більшу частину свого життя. Деякі борсучі підземні містечка мають декілька ярусів зі стометровими ходами і 10-40 віднірками. 
На зиму борсуки залягають у сплячку. Самка народжує 2-6 малят, які починають вибиратися на поверхню на третьому місяці життя. Часто покинуті борсучі гнізда заселяють лисиці, чисельність яких на території Парку є досить високою, що пов’язано з великою кількістю лісових гризунів, якими вона живиться. 
Вздовж берега річки Лімниці можна знайти багато лисячих нір, щороку лісники реєструють 4-5 виводків. У травні лисиця народжує від 4 до 13 лисенят. 
Серед хижих ссавців є й лісова куниця (стара назва – вивірка звичайна). Вночі вона полює на білок, мишей, руйнує гнізда птахів, а вдень переховується у дуплах дерев, покинутих оселях птахів, купах хмизу. 
Мій супутник запропонував продовжити подорож і далі наша еколого-пізнавальна стежка пролягла вждовж узлісся Діброви, у бік села Сокіл. 
– На цій ділянці маршруту ми ознайомимося з деякими лісовими птахами, – продовжив Володимир, – тут у дуплах дерев гніздяться багато шпаків і звичайних дятлів. У лісі можна почути спів зябликів, співочих і чорних дроздів, зозуль, вивільг, вівчариків-коваликів, чорноголових кропив’янок, вільшанок, зеленяків, великих, чорних і блакитних синиць, можна розпізнати голосний свист повзика і крик сойки. Це єдиний птах нашої фауни, який може рухатися по стовбуру дерева вниз головою. А он бачите у кущах і купі хмизу метушаться найменші птахи України – волові очка.
Інколи у Діброві зустрічаються хижі птахи, найбільш чисельним серед них є канюк звичайний. Часто можна почути характерний крик цього хижака, коли він ширяє над лісом чи полем, виглядаючи здобич, в основному мишей. Рідше трапляються полохливі лісові розбійники – великий і малий яструби. Їх спосіб полювання відрізняється від полювання попереднього виду: літають ці хижаки низько над землею, нападають зненацька із засідки і основною здобиччю для них є птахи. Самка великого яструба може полювати і на домашніх курей. 
Серед птахів, які занесені до Червоної книги України, в урочищі живуть довгохвоста сова і пугач. До гніздування ці птахи приступають на початку березня. Довгохвоста сова заселяє дупла дерев і покинуті гнізда хижих птахів, де залишає у кладці 3-4 яйця. Пугачі гніздяться у нішах скель, залишаючи у кладці 2-3 яйця. Полюють сови і пугачі на дрібних ссавців і птахів.
Ми наближаємося до частини лісу, де збереглися дерева столітніх дубів, ростуть граби та черешні. Під їхніми кронами легко розпізнати цікаву рослину – вороняче око звичайне. У центрі, між чотирма листками, дозріває блискуча чорна ягода, яка і справді нагадує пташине око. Ягода цієї рослини дуже отруйна, а тому з нею слід бути дуже обережним.
Виходимо на польову стежку, що тягнеться вздовж лісу. Тут відкривається краєвид на частину Крилоського лісництва, лівий берег річки Лукви. Стежка веде до чергової екскурсійної зупинки – «Кургану». 
– Цей рукотворний насип належить до періоду Комарівської шнурової культури, – веде далі розмову пан Володимир, – навесні вся поверхня кургану вкривається конвалією лісовою. Ця ніжна рослина з китицею запашних білосніжних квіток, яку англійці називають лілією долин, завжди надихала людей на ліричний настрій.
Вздовж узлісся Діброви, обабіч стежки, ростуть два види липи – серцелиста і широколиста. Розповідати про користь липового цвіту, мабуть, буде зайвим, – віджартувався Володимир Володимирович, – адже не треба пояснювати дорослій людині, що це чудовий медонос. А з лика липи у давнину слов’яни виготовляли взуття – личаки. 
Лико здирали з 4-6 річних дерев, вимочували, очищали, сушили. Тому і виник вислів «обдерли, як липку». 
Посеред стежки після дощу утворилися глибокі калюжі, в яких копирсалися маленькі жабки.
– Це джерелянки жовточереві. Свою назву вони отримали через яскраво-жовте забарвлення нижньої частини тулуба. Шкіра джерелянки має багато залоз, що виділяють слиз, який покращує газообмін земноводних, адже відомо, що дихають вони не тільки за допомогою легенів, але й шкірою. Слиз у джерелянки виконує і захисну функцію – в ньому містяться отруйні речовини, тому не слід брати цю тварину в руки, – попередив мій співрозмовник.
Вздовж всього маршруту ми ділилися враженнями, точніше я, а Володимир не переставав розповідати про багатий тваринний і рослинний світ Діброви. Стежка вивела нас на оглядовий майданчик «Сокільські скелі». З високої кручі над Лімницею перед нами відкрився захоплюючий мальовничий краєвид долини річки. 
Науковець продовжив розповідь: "У Лімниці нерестяться рибець звичайний, марена звичайна, підуст, головень звичайний, а також червонокнижні види риб – вирезуб і харіус європейський. В обривистих берегах, захаращених коріннями дерев, облаштовує свої сховки видра річкова. Ця тваринка добре плаває і пірнає, живиться рибою, ракоподібними, молюсками, зрідка дрібними гризунами і птахами. Самка після тримісячної вагітності народжує 2-3 малят. Взимку, в пошуках їжі, видри можуть здійснювати 20-25-кілометрові переходи до інших водойм. Видру річкову також занесено до Червоної книги України”. 
– Зверніть увагу, – повертається до розмови пан Володимир, – вапнякові скелі, на яких розміщено оглядовий майданчик, пронизані різноманітними за формою ущелинами та печерами. З однієї з печер відкривається неповторна за своєю красою панорама лівого берега Лімниці з лісовими масивами Блюдниківського лісництва, основна частина яких є заповідною. Тут збереглися унікальні лісові ландшафти з участю вапнякових скель і карстових лійок.
Зрештою, на території Парку трапляються осередки чистого гіпсу у вигляді кристалічного гіпсангідриту, який є рідкістю для регіону і представлений особливим різновидом грубозернистого, у вигляді щільно стиснутих плиточок гіпсу. Утворення цієї породи, характерної для Опілля, відбулося під час висихання теплого міоценового моря, яке вкривало нашу територію багато мільйонів років назад, внаслідок перенасичення в його водах концентрації сульфату кальцію.
З відступом моря теплоємні гіпсові товщі древніх морських берегів опинилися на денній поверхні і стали реліктовими рідкісними осередками зростання давньої теплолюбної флори, – каже Володимир.
Зворотній шлях нашого еколого-пізнавального маршруту пролягав вздовж правого берега Лімниці. Неподалік від каплиці, збудованої в улоговині, яка є однією із стацій Хресної дороги села Сокіл, бере свій початок лісова стежка, котра приводить нас до екскурсійної зупинки «Лісове джерело», біля якого ростуть кілька столітніх дерев бука лісового.
У давнину букові дощечки були основою для письма, звідси і виникла спорідненість слів «бук» та «буква». Букові плоди є справжньою коморою поживних речовин, ними полюбляють ласувати олені, козулі, білки, дятли. Древні греки і римляни вживали плоди бука в їжу і годували ними домашніх тварин. Звідси і родова латинська назва бука "fagus”, що походить від грецького слова "фагос” – корм, їжа, – завершив розмову Володимир.
Від перехрестя лісових доріг ми прямуємо до кінцевого місця нашої подорожі. У затінку величних старих дубів приємно перепочити, адже ця ділянка Діброви представлена деревами дуба північного віком понад 90–100 років. 
– Цікаво довідатися, що цей вид дуба на наших теренах є окультуреним, – каже під завісу нашої подорожі пан Володимир, – його акліматизували в регіональні ліси з території Північної Америки. Осередок цих дерев такого поважного віку є унікальним для території Західної України. З великою вірогідністю можна стверджувати, що інтродукція цього дерева в українські ліси почалася на початку минулого століття з Галицьких митрополичих лісів, адже саме у цей час відбулися перші науково-дослідні експедиції польських учених-ботаніків на територію сьогоднішнього Галицького природного національного парку.
Ми відпочиваємо під кронами столітніх дерев. Я залишаюся під враженнями від подорожі. По тілу протікає легка втома, осмислюється наша сутність на цій землі, а серцем відчуваю незбагненну красу нашого рідного краю. 
          Екологічною стежкою «По Діброві» мандрував Ярослав Поташник

Переглядів: 478 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019