Субота, 2019-09-21, 8:04 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
 
Архів новин
Головна » 2011 » Вересень » 29 » Славні роди Прикарпаття
10:39 AM
Славні роди Прикарпаття
В Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби ім. С. Бандери триває виставка «Відомі українські родини в контексті українського суспільного життя в Галичині в XIX — на початку XX ст.». В експозиції представлено понад 300 експонатів. Серед них — одяг, вишивки, світлини, предмети інтер’єру, а також різноманітні книжкові видання українською мовою на релігійну та господарську тематику. Все це дає нагоду відвідувачу на певний час опинитися в атмосфері минувшини і дізнатися про славні роди нашого краю.
Розмовляємо з заступником директора музею Оксаною РОМАНІВ.
— Оксано Василівно, ви розповідаєте про відомі українські родини. Більшість з них — це священичі династії, які жили 100-150 років тому. Яким чином вони пов’язані з історією визвольної боротьби, що в свідомості краян асоціюється переважно з ОУН, УПА?
— А чи можливо збудувати будинок без міцного фундаменту? і якщо можливо, то чи довго він простоїть? Таким фундаментом в історії українського визвольного руху в Галичині в XIX ст. та на початку XX ст. була активна позиція священиків Української Греко-Католицької Церкви. Перебуваючи в польськомовному та німецькомовному середовищі  Австро-Угорської імперії, всупереч обставинам вони оберігали культуру, витягуючи з темних шаф забуття українські звичаї, етнографію, фольклор. Ці люди показували світові українську культуру, видавали книжки українською мовою, якою говорив простий люд. Робити це було непросто, особливо в містах. Приміром, у Станіславові 1880 року проживало поляків римо-католиків, між якими, очевидно, були й ополячені українці, — 5 584 осіб, українців греко-католиків — 2 793 осіб, 90 — вірмен католиків, жидів Мойсеєвого визнання — 10 023 осіб. У повсякденному житті 9 734 жителів Станіславова послуговувалися польською мовою, німецькою — 6 998 осіб, українською (руською) — 1 643 особи, хоча в Станіславівському повіті тоді проживало понад 88 тисяч людей... З-поміж них переважна більшість — 56 519 осіб говорили українською мовою. Однак культурне середовище міст творилося польською та німецькою мовами. Все ж всупереч обставинам формується україномовна українська інтелігенція, яка мобілізує свої зусилля на творення українських суспільних та економічних реалій.
— Очевидно, це були неординарні освічені особистості, здатні творити своєрідну революцію в свідомості сучасників?
— Маєте рацію. Священичі родини практично єдині, за винятком невеликої частини заможного українського селянства, мали можливість дати добру освіту своїм дітям. 
У престижних європейських університетах Львова та Відня навчався Василь Ільницький. Він народився 1823 р. у Підпечарах під Станіславовом у священичій родині. До речі, в 1849 році працював викладачем у Станіславівській гімназії. 
В середині XX ст. під його редакцією вперше в Галичині виходить низка наукових і методичних підручників для українських середніх і народних шкіл. Згодом Василь ільницький видає десятки праць на історичну тематику, в яких доводить автохтонність українців та їх право на державність ще з часів раннього середньовіччя. Загалом ця людина видала понад 100 художніх творів, історичних та природознавчих праць. Всі вони становлять бібліографічну рідкість і є безцінним внеском до історії української культури.
Віденський університет закінчив Климентій Кульчицький (1863—1932), син інспектора народних шкіл Коломийщини Григорія Кульчицького. Климентій 34 роки перебував на парохії в с. Підпечарах. Його життєва позиція звучала так: «Аби дбати про духовність народу, треба, аби він не був голодний». Свою діяльність Климентій Кульчицький розпочав із заснування «Братства тверезості», яке привело до банкрутства п’яти корчм у Підпечарах. Він заохотив селян до вирощування городини. Підпечари славилися на всю округу помідорами, перцем та цибулею. Отець був одним з ініціаторів створення української гімназії в Станіславові. Щоб дати змогу дітям з бідних родин навчатися в гімназії, 
о. Климентій власними засобами заснував бурсу для 300 хлопців.
Активну позицію в житті української громади Станіславова займала дружина Климентія Кульчицького Антоніна, довголітня чільниця «Товариства руських женщин».
У їхній родині виховувалися четверо дівчат, кожна з яких отримали гарну гімназійну і музичну освіту. В родині часто влаштовували музичні вечори. Гості насолоджувались чудовою грою на фортепіано відомого українського композитора Дениса Січинського та інструментальним дуетом чарівних дочок о. Климентія — Ірини — фортепіано та Климентини — скрипка. Його брат, Лесь Кульчицький (1859—1938) відомий громадський діяч, меценат і економіст, став першим і довголітнім директором Земельного Гіпотечного банку у Львові.
- Значна частина експозиції присвячена родинам Долинських, Ганушевських та Горникевичів. Чим вони прислужилися громаді?
— Надзвичайно цікавими є світлини, документи й предмети інтер’єру, які люб’язно надали сестри Марта Ганушевська-Малкош та Оксана Ганушевська-Пиріг. Священичі династії Долинських, Горникевичів, Ганушевських, поріднившись між собою, дали на служіння Українській Греко-Католицькій Церкві понад 25 своїх представників. З родини Горникевичів походить Степан Горникевич 1795 року народження. Його син Теофіл (1823—1894) став священиком у Гошеві. Разом із дружиною Юлією з Горчинських виховав п’ятеро дітей. Їхній син, знову ж таки Теофіл — у родині одному із синів традиційно давали таке ім’я —  замінив на парохії в Гошеві свого батька і 23 роки віддано служив громаді. В Долині заснував гімназію і сиротинець, а в Гошеві — жіночий монастир «Згромадження Пресвятої Родини» і молочарню. Один із перших виголошував проповіді українською мовою.
Отець Мирон Горникевич (1886—1959) залишився в історії українського церковного життя як довголітній парох греко-католицької церкви Святої Варвари у Відні, котрій присвятив 40 років свого життя. Цей храм став центром духовного і суспільного життя українців за кордоном. У часи Другої світової війни, особливо 1944-го, тут надавали прихисток і посильну допомогу українським біженцям та іншим емігрантам. 
Його брат, о. Теофіл, служив капеланом в Українській Галицькій Армії. Навесні 1919 року він перебував у Бережанах як духівник військових лічниць і єдиний український старшина. На той час у місті перебувало понад півтори тисячі поранених стрільців. Отець дні і ночі не мав спочинку, піклувався про хворих. 
В 1943 р. родина Т. Горникевича виїжджає до Відня. На еміграції він захоплюється викладацькою та архівною справою, працюючи над темою «Події в Україні 1914—1922 років у світлі історичних документів». За завданням кардинала Йосифа Сліпого часто виїжджав до Югославії, де таємно зустрічався з представниками підпільної УГКЦ в Галичині та передавав усі розпорядження кардинала.
- Для переважної більшості наших краян маловідомою є постать о. Михайла Ганушевського. Якою була його діяльність?
— Ще однією видатною особистістю на теренах нашого краю був Михайло Ганушевський, який поріднився з родиною Горникевичів, одружившись з іриною, дочкою о.Теофіла, яка згодом стала його найпершою помічницею в громадських справах. Отець Михайло Ганушевський (1880—1962) навчався у львівському та Віденському університетах. Його великим захопленням був спів. Свого часу він був солістом львівського хору «Боян», співав у надзвичайно популярному тоді гурті «Бандурист». На священика його особисто висвятив митрополит Андрей Шептицький, призначивши своїм духівником. Через рік о. Михайло полишає престижну службу у Львові і за власним бажанням іде служити священиком у народ. із 1913-го він стає парохом Дори та Яремча, Надвірнянським деканом. На парафії зорганізовує «Братство тверезості», кооперативу «Гаразд» з власною пекарнею і молочарнею, кредитне товариство, читальню «Просвіти». 1918 р., у період боротьби українців за власну державу, створює «Гуцульську сотню». Мав о. Ганушевський, так би мовити, власний поїзд — локомотив і кілька вагонів, яким їздив з залогою по селах, розвозив харчі та організовував набір до війська, висилав транспортом паливо й інші необхідні матеріали для молодої Української держави. Часто виїздив до Станіславова, де брав участь у важливих засіданнях.
Після поразки українців у визвольних змаганнях о. Михайла арештувала польська поліція, але вдалий захист звільняє його з ув’язнення.
У 1927 р. родина Ганушевських переїжджає до Угорників біля Станіславова. 1928 року Михайла Ганушевського обрано послом від Українського Національного Демократичного Об’єднання до Варшавського сойму. Очолюючи комісію для допомоги воєнним інвалідам, вдовам і сиротам, він завжди добивався у польської влади необхідної грошової допомоги, а також позитивних результатів у вирішенні шкільних, кооперативних чи громадських справ на користь української громади.
 Попри членство у численних поважних українських організаціях, опікунство «Пластом» він встигав займатися вихованням своїх дев’ятьох дітей. У період Другої світової війни його арештували німці і звинуватили в тому, що він допомагав українському підпіллю. На щастя, за відсутністю доказів Михайла Ганушевського було звільнено. Та невдовзі священика і його родину чекало нове випробування. На вимогу радянської влади Михайло Ганушевський відмовляється прийняти православ’я, родину священика виселяють в далекий Хабаровський край. Його дочка Марта так згадує останні хвилини перед виселенням з плебанії в Угорниках: «Будинок оточили солдати з собакою, два офіцери НКВД проводили обшук. Вони щось старанно шукали, заглядаючи у найменшу щілинку. «А де гроші, золото?» — запитали. «Яке золото, гроші ви шукаєте, — здивовано спитала мама, — ми їх не маємо». Моя молодша сестра, Оксана, сумно погладжувала кришку фортепіано. Вона так любила музику, гру на цьому поважному інструменті... Я підійшла і сказала: «Оксанко, заграй наостанок. Вона здивовано глянула на мене і заграла чудову мелодію сумного романсу, який так любив співати батько під час гамірливих, переповнених музикою вечорів, на яких було завжди так багато молоді. Військові не посміли перервати тої сумної музики. Затихли останні акорди, і родина, взявши з собою невеличні клунки, вийшла з рідного будинку в невідомість». Вони повернулися до Станіславова в 1956 році. Всі діти о. Ганушевського присвятили себе праці на благо рідної землі.
- Розкажіть про родини Крип’якевичів та Фіголів?
— Рідний брат відомого українського історика Івана Крип’якевича Лев (1887—1974) у 1915 р. займав посади гімназійного вчителя в Коломиї та Станіславові, викладав філософію, старогрецьку, латинську та українську мови, в 1919 р.  викладав у державному ліцеї та гімназії в Бережанах.
Отець Іван Фіголь (1881—1933) народився в с. Княгинині біля Станіславова в родині заможних селян, які зуміли дати синові хорошу університетську освіту. Тривалий час працював гімназійним катехитом у Коломиї, Станіславові і Львові, вів професорську діяльність в Українській Духовній Семінарії і Богословській Академії у Львові. Отець Іван Фіголь прославився своїм чудовим виданням  «Проповіді для молоді. Духовні поучення на проповіді і свята»,  яке було оприлюднено 1926 року в Станіславові. Його син,  Атанас Фіголь, який народився в Коломиї, став відомим «пластовим» діячем, у 1966—1968 рр. — головою виконавчого Органу Державного центру УНР в екзилі.
- На вашу думку, які експонати найцікавіші з-поміж речей, представлених в експозиції?
— Це, звичайно ж, жіноча сорочка, вишита жовто-синіми тризубами ще в 1904 р., з колекції Тетяни Фіголь, рушник із тризубами, вишитий 1919 року, реконструкція військової уніформи стрільця Легіону Українських Січових Стрільців, чудове вишиття першої половини XX ст. із колекції Марії Турчин, а також її власні творчі роботи. Поміж тим надзвичайно цікавими є матеріали про родини Шухевичів, Трильовських, Кобринських та ін. із збірки Петра Арсенича. Варті уваги і матеріали, які розповідають про давні священичі роди Кисілевських, Головацьких, вчительські родини Припханів, Паньчаків.
Привертає увагу книжечка Богдана Заклинського «Що треба знати кождому українцеви?», видана 1916 р. у Відні за кошти Союзу Визволення України. На 40 сторінках видання автор дає прості, лаконічні, аргументовані відповіді на 60 запитань, які якнайкраще відображають настрої українства того часу на Галичині та на Великій Україні під Росією.
Дмитро ПУШКО, "Галичина"

Переглядів: 486 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019