Середа, 2019-09-18, 8:47 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
 
Архів новин
Головна » 2011 » Вересень » 1 » Так закладали фундамент держави
9:30 PM
Так закладали фундамент держави
Ґрунт для проголошення незалежності України готували діяльність активістів Української гельсінської спілки, Руху (науково-культурного товариства та НРУ), товариства «Меморіал», Товариства української мови ім. Т. Шевченка, вихід УГКЦ з підпілля. Подією, яка сколихнула жителів Івано-Франківська, Прикарпаття та й Україну загалом і засвідчила про національне піднесення, вважаю величезне зібрання народу в Дем’яновому Лазі 1989 року, де проводилась панахида по невинно убієнних жертвах тоталітарного сталінського режиму. За деякими даними, там зібралося до півмільйона людей. Такого в історії краю ще не було. А вихід з підпілля УГКЦ, представники якої відправили тут богослужіння (блаженної пам’яті владики Павло Василик та Софрон Дмитерко), надав духовного сенсу цій великій історичній події в житті нашого народу.
Дуже великий вплив на перебіг процесів в Україні і на Прикарпатті мав установчий з’їзд НРУ (за перебудову) у вересні 1989 року. Я був делегатом цього зібрання, як і викладач інституту нафти і газу Роман Лучицький. Вперше в новітній історії України у великій залі Київського політехнічного інституту зібралася справжня еліта тодішньої підрадянської України: письменники, вчені, діячі культури, працівники виробництва, представники всіх регіонів України, словом, національно свідома частина українського суспільства. З‘їзд мав принципове значення для подальшого розвитку подій. Думаю, що так само й інші делегати, як і я, після з’їзду вийшли іншими людьми, оскільки побачили, що Україна пробуджується. Пригадую, що наш поїзд, коли прибув з Києва до івано-Франківська, зустрічали із синьо-жовтими прапорами. Прямо на вокзалі був короткий мітинг.
Одразу після установчого з’їзду НРУ за перебудову розпочалося створення його осередків в івано-Франківську. Ми організували осередок Руху в інституті нафти і газу. Установча конференція НРУ в інституті відбулася вже в скорому часі після повернення з Києва. Вона проходила в актовій залі інституту. Вперше до актової зали було внесено синьо-жовтий прапор. інститутський хор не побоявся привітати учасників установчої конференції патріотичними піснями. Коли народ зібрався, запросили секретаря парткому, внесли синьо-жовтий стяг. На початку ми з Романом Лучицьким розповіли про перебіг установчого з‘їзду Руху. Після того мене, Р. Лучицького і Я. Тайліха обрали співголовами осередку НРУ за перебудову в інституті. Рухівський осередок інституту постійно зростав. Активними його членами, окрім нас, співголів, були, зокрема, Мирослав Бабчук, Роман Гаврилюк, Валерій Плисак. В інших ВНЗ Івано-Франківська — педагогічному та медичному інститутах тоді, на жаль, рухівських організацій створити не вдалося.
Значну роль у національному відродженні краю відіграла коломийська газета «Агро» (головний редактор Дмитро Захарук), яку ініціювала і профінансувала агрофірма «Прут» (керівник Василь Ткачук — депутат Верховної Ради СРСР).
Вибори до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року продемонстрували повну перемогу національно-демократичних сил в області до рад всіх рівнів. Важливу роль тут відіграло Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке мало право висувати кандидатів. Товариство підтримало абсолютну більшість обраних депутатів до Верховної Ради (11 із 12): Дмитра Захарука, Левка Лук’яненка, Маркіяна Чучука, Богдана Ребрика, Зіновія Думу, Степана Волковецького, Любомира Пирога, Михайла Голубця, Петра Осадчука, Степана Пушика, Володимира Шлемка.
Але у пам’яті особливо закарбувався день 19 серпня — створення ГКЧП, що було смертельною загрозою для України. Вже згодом ми дізналися про списки активістів, які підлягали репресіям. Зрозуміло, що там фігурували члени Народної Ради — тодішньої опозиції у Верховній Раді УРСР. Не маю сумніву в тому, що у випадку перемоги ГКЧП було б встановлено диктатуру, почалися б жорстокі репресії. Тоді ж, 19 серпня 1991 року, я взяв участь у засіданні виконкому, яке скликав його голова В. Павлик. Його позиція в цій критичній ситуації була виваженою і твердою: не допустити провокацій, забезпечити порядок в області, чекати подальших рішень Верховної Ради. Не всі тоді мали таку позицію. Багато хто поховався, інші тішилися і злорадно заявляли, мовляв, «догралися демократи» (слова одного нашого відомого земляка, також депутата). Керівник однієї з правоохоронних структур області заявив про своє підпорядкування ГКЧП. Пам’ятаю, у своєму виступі на цьому засіданні як уповноважений депутатської групи від області я підкреслив, що в цій критичній ситуації єдиним легітимним державним органом в Україні є Верховна Рада в Києві, а не ГКЧП в Москві, потрібно чекати її рішень. Всі виконавчі структури в області, включно з силовими, мають підпорядковуватися голові облвиконкому, який відповідає за ситуацію в області.
Того дня ми, депутати ВР з Івано-Франківщини, розділилися: частина залишилася в івано-Франківську (З. Дума, Б. Ребрик), щоб готувати й виступати на мітингах і брати участь в інших заходах, друга (я в тому числі) поїхала до Київа — там був центр подій. У Верховній Раді вже діяла група депутатів із Народної Ради на чолі з її головою і. Юхновським. Особливо активним був В. Чорновіл. На його пропозицію ми домагалися в
Л. Кравчука, тодішнього Голови Верховної Ради УРСР, скликання Президії ВР і рішення про позачергову сесію. Л. Кравчук вичікував, сила не була на нашому боці. З одного боку, ми — невелика група опозиції (це в наступні дні нас підтримували тисячі людей), а з другого — силові структури СРСР, які чекали наказу й готові були його виконати. Напруга була неймовірна. Л. Кравчук, можливо, швидше, ніж інші, зрозумів провал ГКЧП. Було вирішено скликати Президію і далі — позачергову сесію. Засідання Народної Ради відбувалися майже безперервно. На порядку денному стояло одне питання — незалежність. Але що проголошувати: відновлення незалежності, що означало продовження традицій УНР та ЗУНР і всього історичного державотворчого процесу (на цьому наполягали ми), чи просто проголошення незалежності? Комуністи — «група 239» — спершу не хотіли ні першого, ні другого. Категорично заперечували перший варіант. Торгувалися щодо другого («ми підтримаємо вашу незалежність, а ви не забороняйте компартію»). На руку для нас зіграв їхній страх перед антикомуністом Б. Єльцином і недовіра до М. Горбачова. Раніше більшість «комуняк» (так ми їх називали) і чути не хотіла про незалежність, а дехто з них говорив і таке: «Віжу всєх бандєровцев только чєрєз прорєз пріцела». Народна Рада підготувала декілька варіантів проектів Акта проголошення (а не відновлення, бо без голосів комуністів це було б безперспективно) незалежності України. Співавтором одного з проектів
(Л. Лук’яненка) був і я. Остаточний варіант проголосованого Акта про державну незалежність України відредагував наш земляк Д. Павличко.
Тепер, з відстані 20 років, ми бачимо, що в цьому доленосному для України документі було закладено не лише фундамент держави, а й майбутні проблеми. Комуністи не хотіли відновлення Української держави, як це було зроблено у Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджані, Вірменії, бо це б означало будівництво національної держави, продовження державотворчих традицій. Комуністи погодилися на таку державу, де б їм було добре жити й продовжувати керувати, лише іншим способом, через владу й гроші. То чи треба дивуватися, що сьогодні, через 20 років незалежності, перший президент України Л. Кравчук заявив, що в Україні побудовано кланово-олігархічну систему влади. Це справді так. Стверджую, що це почалося саме з цього історичного документа. і пов’язане з розумінням більшістю комуністів суті Української держави не з точки зору національних традицій, а з точки зору власних інтересів. На жаль, українських комуністів в Україні справді було дуже мало.
Тому за нашу державну незалежність ми заплатили дуже високу ціну. Не тільки життями тисяч свідомих борців за волю України й мільйонами жертв голодоморів та репресій. Була й інша ціна, про яку рідко говорять уголос. Україна була віддана на пограбування колишній комуністичній номенклатурі, яка мала владу завжди й ніколи її не втрачала. Підсилена кримінальним елементом, позбавлена будь-яких моральних та національних почуттів (в усякому разі більшість із них), не обтяжена обов’язками перед народом, вихована в дусі боротьби з т. зв. українським буржуазним націоналізмом, коли все українське сприймалося як вороже, ця владна «еліта» і не могла бути іншою. Внаслідок цього досить швидко на державному тілі України з’явився величезний спрут — кланово-олігархічний державний конгломерат, який з кожним роком усе більше виявляє свою антиукраїнську сутність. Декілька десятків родин, як правило, неукраїнської традиції, вирішують долю держави. Вважаю, що це є головною проблемою в Україні, яку ми з вами мусимо розв’язати.
Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, "Галичина"

Переглядів: 442 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019