Понеділок, 2019-09-23, 7:47 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
 
Архів новин
Головна » 2011 » Вересень » 20 » З когорти мужніх
0:39 AM
З когорти мужніх
Ця розповідь — про Марину Якимишин-Пашко, підпільне псевдо «Нимидора», яка 16-літньою стала на шлях боротьби за волю і незалежність України. 30 червня 1941 року німецькі війська окупували Львів, того ж дня українські націоналісти проголосили Україну самостійною державою, був створений уряд на чолі з Ярославом Стецьком. ОУН мало надію, що Німеччина як ворог Росії прихильно поставиться до заходів ОУН щодо створення Української держави. Але це не входило в плани німців, і 5 липня було арештовано Степана Бандеру, 11 липня — Ярослава Стецька, а до вересня цього ж року — й понад 300 оунівців.
ОУН пішла в підпілля. Створювалися бойові групи самооборони, а по селах — молодіжні організації ОУН, одна з яких під назвою «Курінь молоді» — в Сільці Тисменицького району. До неї серед перших було зараховано Марину Якимишин із національно свідомої сім’ї (батько, Микола Якимишин, був постійним і активним членом «Просвіти»). Ця організація виховувала стійких, незламних патріотів-націоналістів для боротьби за волю України.
1942 року, коли була створена УПА, Марину призначено спецкур’єром ОУН—УПА на теренах від Дністра до Карпат, до Чорного лісу, вона знала всіх станичних провідників та зв’язкових. Свої обов’язки виконувала бездоганно, в організації її любили й поважали, вона була прикладом мужності й відваги, не знаючи ні втоми, ні страху.
З приходом радянської влади на територію західних областей України почалось нещадне полювання на оунівське підпілля. Районне Жовтневе (тепер смт Єзупіль) НКВД щось пронюхало про Марину й арештувало її в липні 1945 року, та за браком доказів звільнило 
з-під варти. Вдруге 17-літню дівчину арештували 7 грудня 1945-го за доносом провокатора. На допитах у жовтневій і станіславській тюрмах від неї добивалися, щоб назвала прізвища і псевдо провідників. Її били, залякували, припирали в дверях пальці, але вона стояла на одному: нічого не знаю і в підпіллі не була. Сьогодні вона й сама дивується, як те все пережила.
Пригадує, як спочатку її завели до кімнати, вигляд якої негативно діяв на психіку: підлога і стіни заляпані кров’ю, в кутку на столі різний інструмент — молотки, кліщі, мотуззя, румові, дерев’яні й металеві палиці, моток колючого дроту. Від такого вигляду ледь не знепритомніла, але схаменулась і почала молитися. За столом біля вікна сидів військовий. Він удавано привітно усміхнувся і сказав: «Напиши все, що знаєш про підпілля. А знаєш ти багато: прізвища, адреси, псевдо кущових провідників, адреси зв’язків і зв’язкових, кому ти передавала записки чи, як у вас кажуть, штафети, хто їх тобі передавав, з ким і про що ви говорили. Напишеш усе по правді — підеш собі додому».
Він вийшов, а в Марини голова пішла обертом, як поглянула на сліди крові на підлозі і стінах. Десь у свідомості зринула дев’ята заповідь із Декалогу українського націоналіста: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни», і розум підказував: ти витримаєш, ти мусиш вистояти, бо ти український націоналіст.
Коли чекіст зайшов до кімнати і глянув на Марину, то й сам злякався: «Що з тобою? Ти ж біла, як стіна». і подав їй склянку з водою. Та коли побачив, що аркуші паперу чисті, схопив її за волосся і вдарив головою об стіл так, що з носа бризнула кров, і несамовито закричав: «Напишеш і розкажеш все, що я захочу!». Взяв з-поміж тих інструментів кліщі, кусачки і почав ними виривати шматки м’яса з рук вище ліктів, репетуючи: «Ти будеш писати чи ні?!». «Я ж нічого не знаю, ви мене з кимось плутаєте, і писати я нічого не буду», — відповідала Марина. «Я тебе розстріляю, замучу, на шматки розірву, а тебе розколю!». Та Марина стояла на своєму. Чекіст скаженів, рвав м’ясо з тіла дівчини. Коли її, непритомну й закривавлену, кинули до камери, де подруги дали їй води і привели до притомності, то десь у глибині душі з’явилась іскра задоволення, що не зламалася, вистояла і перемогла. Так тривало майже цілу зиму, до неї застосовували все нові й нові тортури, заганяли голки під нігті вводили дуже болючі уколи, викручували руки, били, саджали на колючий дріт, але дев’ята заповідь Декалогу брала гору.
У травні 1946 року військовим трибуналом її засуджено на десять років каторжних робіт. Покарання відбувала в Комі АРСР, Воркуті, в Мордовії. Звільнена з-під варти в травні 1954 року. Повернулась до рідного села, вийшла заміж за роботящого селянина Михайла Пашка. Обоє працювали в колгоспі, виростили і виховали сина Петра, діждалися онуків і правнуків. Чоловік помер 1990 року. Марина тепер виховує правнуків, а вони горнуться до неї й звеселяють її на старості.
Ця жінка є прикладом витривалості й незламності нашої нації. Україна має гордитися такими людьми, вони заслуговують на найвищу нагороду Української держави, за незалежність якої віддали найдорожче — життя, молодість, зазнали страшних мук і страждань у катівнях НКВД, у сибірських гулагах.
Іван ГАНУЩАК. с. Сілець Тисменицького район

Переглядів: 388 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019