Картина життя старого Станиславова була би неповною без опису запахів, що огортали тодішнє місто. Адже навіть молодим письменникам радять описувати не лише місце, де розгортаються події, а й звуки та запахи, що оточують героїв твору. Без цього немає відчуття реалістичності та «живості» опису. Опираючись на інформацію з давньої преси, ми спробували «понюхати», чим пахнув Станиславів на зламі ХІХ і ХХ століть, пише Західний кур’єр.
Кава і тютюн
Станиславів пахнув кавою від численних кав’ярень, ресторацій, покоїв для сніданків та інших закладів, де її варили і подавали. Каву в місті можна було придбати у магазинах колоніальних товарів. Зазвичай там продавали вина, бакалію і товари, які завозили з Індії та інших колоній європейських держав: спеції та прянощі, чай, каву, какао, рис. Один із перших закладів, де обсмажували каву машинним способом, відкрився в місті в 1906 році на вул. Карпінського (нині вул. Галицька, будинок не зберігся).
Його власниками були Александер Боніковський і Віктор Брошньовський. Півкіло обсмаженої кави «меланж» першого ґатунку в крамниці продавали за 2,80 корон, другого ґатунку – за 2,40, третього і четвертого – відповідно за 2 і 1,60 корон. В рекламі власники запевняли, що каву обсмажують за допомогою гарячого повітря відповідно до всіх правил гіґієни. Свіжу порцію кави обсмажували щодня. В ХІХ столітті галичани вважали каву ще й чудовим засобом для дезінфекції повітря у помешканнях і навіть лікарнях. Газета «Кур’єр львівський» у 1890 році рекомендувала використовувати її замість карболової кислоти й хлорки, бо кава, на відміну від цих засобів, має приємний запах, а дезінфікує не гірше.
На початку ХХ століття Станиславів мав репутацію дуже дорогого міста. Деякі продукти тут коштували дорожче, ніж у Львові й навіть у Відні! Мешканці міста всіляко намагалися економити, але на відвідуваності кав’ярень це не позначалося. Тодішня преса навіть засуджувала цю традиційну галицьку любов до кав’ярень і ресторацій – мовляв, усі скаржаться на дорожнечу, а в цих закладах завжди повно людей.
Ще наприкінці ХІХ століття у Станиславові сильно пахнуло тютюном. Преса нарікала, що на тротуарах валяються цигарки і сигари, які курці інколи кидали, навіть не загасивши. Так що іскорки вогню з них підпалювали довгі жіночі спідниці. Ба більше, запах сигар відчувався навіть під час театральних вистав. Тоді в передпокої театральної зали суворо заборонялося курити через ризик виникнення пожеж, проте ця заборона часто порушувалася.
Газета «Кур’єр станиславівський» у 1886 році зазначала:
«Ми були свідками того, як у передпокої, що веде до театральної зали, під час представлення німецької оперетки чоловіки курили сигари, незважаючи на заборону. З такими нахабними особами треба бути особливо рішучими. Віденська поліція у таких випадках невблаганна, а недавно ми читали в газетах, що пан Савіцький зі Львова за подібне порушення навіть мусив відповідати перед судом. І це правильно, адже лише таким способом можна запобігти легковажності, яка загрожує великим нещастям».
Придбати тютюн, сигари і цигарки в тодішньому Станиславові можна було в крамницях, які мали державну ліцензію і називалися «цісарсько-королівськими трафіками». Зокрема популярна трафіка знаходилась по вул. Карпінсього навпроти Дирекції залізниць (нині головний корпус медуніверситету).
Липи і квіти
Газета «Кур’єр станиславівський» у травні 1901 року писала:
«Звідусіль віють запаморочливі аромати квітів і дерев, що розквітають. З усіх вулиць долинають пахощі, ну майже з усіх – за винятком вулиці Седельмаєрівської та ще кількох». Тодішня вулиця Седельмаєрівська (тепер вул. Кардинала Гузара) належала до так званих «непарадних», хоч і знаходилася близько до центру міста. Мабуть, тому її аромати не належали до приємних. В 1889 році повідомлялося, що пан Седельмаєр біля своєї броварні власним коштом облаштував криницю, а магістрат оснастив її помпою. Однак місцеві мешканці почали прати тут білизну, мити посуд, чистити брудні лавки та килими, що зробило криницю джерелом постійного безладу. А у серпні 1900 року після тривалих дощів на вулиці Седельмаєрівській утворилася величезна калюжа, яку мешканці жартома називали «седельмаєрівським озером». Знаходилася вона просто біля так званого «садка Седельмаєра», який також облаштував власник броварні.
Тодішнє місто заслужено пишалося своїми розкішними клумбами та затишними парками. Як стверджували газети, клумби й парки Станиславова були значно привабливіші за краківські й львівські. В міському парку було багато кущів бузку та жасмину, які навесні дарували п’янкий аромат. А коли зацвітали липи, пахощі огортали вулицю Липову (тепер вул. Шевченка), що вела до парку. Мешканці міста не лише насолоджувалися запахом лип, а й заварювали їхній цвіт замість чаю. Під час Першої світової війни відчувалася суттєва нестача продуктів харчування. Бракувало буквально всього – хліба, муки, масла, чаю. Щоб знайти заміну чаю, мешканці Станиславова йшли на вулицю Липову, де росли розкішні липи, які щороку дарували ароматний цвіт. Цей цвіт люди зривали й заварювали з нього чай замість звичайного чорного. Так липи допомагали пережити голодні воєнні роки. Щоправда, деякі з тих, хто зривав липовий цвіт, робили це настільки необережно, що по-варварськи ламали гілки й псували дерева. Ось така людська «вдячність».
Парфуми
У січні-лютому, коли тривав бальний сезон, місто огортали аромати дорогих парфумів, адже до Станиславова з’їжджалися гості з усього повіту, щоб взяти участь у бальних забавах.
«Бальна зала виблискує, навкруги розкішні сукні у всіх барвах веселки, повітря насичене запахом парфумів. Кілька десятків пар стає до кадрилю під керівництвом відомого танцювального аранжера. І ось уже пари творять у танці різні фігури – кола, еліпси, чотирикутники…» – так описувала преса один з балів у січні 1907 року.
Чи не найбільший вибір парфумів у Станиславові був у крамниці при відомій аптеці «Під якорем» Альфреда Байля, що знаходилась на місці сучасної «Галереї Н» на площі Ринок. Парфумерна крамниця при аптеці відкрилася в 1900 році. В тогочасному Станиславові панувала мода на все японське, тож одними з наймодніших вважалися аромати «Extrait du Japan» («Японський екстракт») і «Гейша».
В моді були й парфуми з ароматами бузку, яблуні, квітучої конюшини та фіалок. Користувалися популярністю сухі парфуми, які продавали на вагу. До Великодня в аптеках і дроґеріях міста пропонували коробочки у вигляді писанок, в яких зберігалися аромати. Багато дам прикріпляли до пояса маленьку пляшечку з парфумами, щоб освіжати запах протягом дня. Тоді продавалася також спеціальні пастилки, які додавалися до води для вмивання. Вони надавали воді і шкірі після вмивання приємний та досить стійкий аромат.
Газета «Кур’єр станиславівський» в 1907 році надрукувала цікаву замітку щодо правильного використання парфумів. В ній стверджувалося, що користуватися ними дуже корисно для здоров’я. Зокрема вони можуть уберегти від застуди, адже до їхнього складу входять натуральні ефірні олії. Тому варто обприскувати парфумами не лише одяг, а й носові хусточки. Не рекомендувалося користуватися парфумами людям зі слабкими нервами, адже різкі запахи виснажують нервову систему.
Проте були й спритні ділки, які безпідставно перебільшували корисність натуральних ароматів. Так, у 1892 році реклама повідомляла, що у продаж з Парижа надійшли парфуми, що начебто захищали від… епідемії холери. В 1911 році в місті вже були в продажу аромати, отримані не з натуральних ефірних олій, а хімічним шляхом. Преса повідомила, що парфуми з ароматами квітів, які так полюбляли романтичні панянки, насправді були виготовлені з різних видів смол та інших хімічних речовин. Наприклад, запахи бузку, троянди і гіацинту отримували з терпінеолів – хімічних спиртів.
Господарські нюанси
Втім, ми не будемо робити вигляд, що тодішній Станиславів був таким собі райським місцем, де панували лише приємні аромати. Адже неприємних запахів у місті теж вистачало.
Так, у жовтні 1900 році була заснована фірма «Брати Габери і Ґріффель», яка займалася перегонкою нафти. Співвласниками були брати Александер і Бернард Габери та Лейзор Ґріффель. Підприємство знаходилось у Княгинин-Колонії, а офіс фірми працював у Станиславові. Фірма братів Габерів щодня приносила великі незручності не лише мешканцям Княгинин-Колонії, а й Станиславова. В другій половині дня все місто накривав нестерпний сморід, який долинав з цієї рафінерії. В міській пресі неодноразово писали про цю проблему, рекомендуючи різні шляхи її вирішення. Мешканці міста також скаржилися на підприємство в різні інстанції.
Не особливо приємно пахнула й тодішня площа Ринок. У жовтні 1908 року преса зазначала:
«Виливання нечистот на тротуари із кам’яниць на площі Ринок стало у нас хронічним. Чи то з крамниць, чи то з шинків виноситься якась посудина, і її вміст виливається за кут. Тому нестерпний запах огортає кожного перехожого і справляє враження, ніби ми на торговиці худобою. Таким непорядком вирізняються передусім кам’яниці у південній частині площі».
Врешті-решт міська влада запровадила штрафи за виливання помиїв, і ситуація на площі Ринок суттєво покращилася.
В 1888 році мешканці площі Ринок скаржилися на торговця м’ясними виробами, який просто біля своєї крамниці на площі Ринок, 19 тримав свиней. Подібна проблема в 1886 році хвилювала і мешканців вул. Липової, які нарікали на власника будинку № 43, бо він тримав корів і зливав гній до вуличного водостоку. Запах біля його будинку був відповідним. В тому ж році мешканці вул. Казимирівської (тепер вул. Мазепи) скаржилися на ще одного не в міру активного ґазду Соломона Тіттмана, який сушив сіно для худоби просто у міжбудинковому просторі. Ну, сіно хоча би пахнуло приємно.
В 1890 році від «пахучої» проблеми страждали мешканці вул. Заболотівської (тепер вул. Василіянок). На цій вулиці тоді знаходилися склади 58-го полку піхоти (на перехресті сучасних вулиць Вовчинецької та Василіянок, лівіше від статуправління). І просто перед цими складами був нічим не прикритий канал для нечистот, який забруднював повітря всієї вулиці жахливими запахами. Мешканці вимагали почистити канал і прикрити його хоча би дошками.
Смердючою була Державна гімназія, яка знаходилася у будівлі теперішнього морфологічного корпусу медуніверситету. У жовтні 1904 року преса зазначала, що в приміщеннях гімназії відчувається запах сирості, у пивницях стоїть вода, а туалети «бочкової системи» нестерпно смердять. Ще однією не особливо ароматною будівлею був міський суд. У лютому 1900 року «Кур’єр станиславівський» опублікував замітку «Гігієна в судах», у якій зазначав, що в судових залах та кабінетах для прийому відвідувачів панувала досить неприємна атмосфера, адже суд найчастіше відвідували околичні селяни та бідніші мешканці, які після перебування у судових приміщеннях залишали не надто приємні запахи. Автор замітки вимагав у працівників суду слідкувати за тим, щоб судові приміщення регулярно провітрювалися.
Олена БУЧИК |
